Це неправда, що він такий неприступний, ду$ стрясає гіллям у рудій пристрасті, і осокори не пускають її від себе, а вона й не боїться нічого, не жахається висоти, вона кружляє й кружляє у високості, над водою здіймаються птахи, крила в них заламані, як у неї — розкинуті легкі руки, але в тій заламаності пема анітрохи трагічг-ного, бо існує простір, безмежність, і в тій безмежності є можливість для стрімкого руху, в тій безмежності є притулок для людини, для двох людей є притулок і захист.
— Проклята повінь,— бурмоче Денис, зариваючись обличчям в густе Мар'янине волосся.
Вона зпае, він усе одно зараз піде, але тепер це ніби вже й пе турбує її — нехай собі йде, може йти і залишити її з тією машиною: вона нічого не боїться.
— Коли ти лежиш, Мар'яно, твої груди все так само зухвало напинають матерію, що прикриває їх від мого зору, а живіт твій схожий па округлу, рум'яну й пахучу хлібину, і мені хочеться торкнутися устами твоїх уст, твоїх золотавих веспяпок... Як шкода, що вже до мене склали "Пісшо пісень", Мар'яно...
Добре, що тоді, у Карелії, Дениса не було поряд, я слухала б його й могла не почути багато з того, що говорила мені земля, яку відкривала крок за кроком і додавала до знаного, любленого, береженого й важливого все нею розказане, показане й навіть дане. Кажуть, що щедро дарувати не кожен умів, але й не кожен у просторі й спокої уміє побачити щедрість і доброту.
Врешті я побувала-таки в Кижах. Сонце світило рівно настільки, щоб не було холодно, а в якісь хвилини так і по-справжпьому тепло було. Теплінь ця нагадувала мені нашу осінню погоду, десь так на початку жовтня, коли в тому сонячному промінні вчувається останній спалах жару й літа, і трава тоді пахне, хоча вже жовтіє і никне, і по-особливому дихає кора дерева і сама земля також.
Не можу всоте розповісти про Кижі. Профанацією здається. Г так само профанацією виглядає те паломництво на святий од мистецтва острів, і оглядини ікон, і бездарне мурмотіння екскурсовода — така гарна молоденька дівчинка, було враження, ніби вона складала екзамен, затиналася, заникувалася, замовкала — і врешті починала скоромовкою, швидко й без зупинки, напам'ять переповідати текст: двадцять критих осиковим лемехом голів Преображенськбї церкви при різному освітленні мають різний колір, бо той дивовижний лемех наділений властивістю у різні пори дня і року передавати і відбивати мінливі барви неба,— точнісінько так усе записано й у путівнику.
Ці путівники — краще б у них менше тих красивих слів, а більше — точної інформації, яку не заперечиш ніяк і нічим. Красиві слова не викликають емоцій, у таких випадках самі факти дають більше поштовху до зацікавлення, а слова здаються висохлими, затисненими поміж сторінок книжок квіточками.
Я дивилася на карельські берези й на церкви в Кижах і жалкувала, що відкриття їх належить не мені. Досить заплющити очі й не помічати тШ великої кількості людей, які дивляться і будуть дивитися на ті берези, так само й тих, кому спало на думку чи несамовито забажалося побачити церкву в Кижах. Обмацують тисячі очей. Вимовляються мільйони слів. Мільйони ж ніг вступають на погост, і мільйони рук торкаються дверей при вході на погост... Доступна — й недоступна. Музейний експонат і святиня. Росте довкола по рівчаках, на берегах Онего малинова за-рость і родить невеличкі, солодкі, такі несподівані цією північною солодкістю плоди. Цвіте також жовто дика вузька кущувата горобина, звана пижмою, і ще безіменна — для мене безіменна — висока, з подовгастими рожевими тонкими стрілочками, до яких лиш торкаєшся, а вони, вистиглі, розтуляються, як розтяті, й випускають на волю безліч крихітних парашутиків з насінниками, й насінники розлітаються, розсіваються, падають на землю і на воду.
острів звідусюди обвівають вітри. їх безліч плаває по озеру, тих острівців, вони наче теж погойдуються, мов зелені плоти, на яких довіку приречені — чи й самі забажали плисти не знати куди й за чим — берези, трави і малини...
Чи природа потребує, аби її прихваляти? Немає бридких на землі місць, і кожне несе в собі свій характер, і кожному молитися треба, як богові, а хіба можна змусити до молитви?
Кого ми вмовляємо, що гарне — це гарне? Кого переконуємо, що це — любити треба? Себе ж таки чи молодше од нас покоління, котре з грюкотом модних черевиків збігав зі сходів давньої дерев'яної церкви? Звідки мав прийти до нас настрій поваги й любові — від споглядання, від прийняття — чи від слів і намовлянь? Замало слів — і вадосить умовлянь. Обридають і починають впливати від супротивного.
— То як зробити, щоб воно жило в кожному, те щось дивовижне, та краса несказанна, про яку й справді сказати годі?
Його кажеш, таку церкву будуючи, таке озеро перетинаючи, такій церкві вклоняючись, очима поглинаючи розлогість, безконечну майже, того озера, холодного, сріблястого — здається, ось гамкнула його на горизонті довга пасмуга густо порослих високих дерев, що вигналися ніби аж із самого дна, з глибини озера, і там наче їх коріння — та ось раптом, досі зімкнуті воєдино, вони той тривкий і міцний ланцюг розривають, і перед очима постають на місці пасмуги два острови, що віддаляються й віддаляються один від одного, й у широкий прохід поміж ними, як крізь зачаровані ворота, проходить з дня нинішнього у день минулий, давніший, звичайна, буденна "Комета-6" чи ракета на підводних крилах...
Це так, як у науково-фантастичних романах — машина часу, зміщення понять. При наближенні до острова бачиш ліворуч многоглаву церкву, високу дзвіницю, а поза ними, ніби прикрита їх ширшими плечима од вітрів і захищена — трохи менша церковця стоїть. Праворуч же — високі стріли підйомних кранів, там іде будівництво... Не в'яжеться? Заважав сприйняти, увійти в тишу, увібрати її у себе. Цікаво, що сказали б на те наші предки, ті майстри, що будували свою церкву, опинившись на нашому місці? Як би пов'язали одне з одним? Чи прийняли б нас і наше, як ми приймаємо їх і їхнє? От тільки їхнє віки стоїть, а наше скільки стоятиме?
Не думати, не мучитись? Не бажати відповідати за те, чого не чинила, в чому не завинила? Падаю у пахучу полинову траву горілиць і бачу — пливе острів, пливе сама собою многоглава церква із сріблом куполів, пливе наді мною трава разом із хмарами, і з хвилями води, і жовтими знаками кранів у сріблястому небі, і пливуть мислі й не дають спокою, не заїси їх жменею соковитої малини, вибраної в кущів під самою Преображенською церквою — а може, під хатою карельського селянина, а може, над берегом Оневького озера. Суворо дивляться із старих ікон на мене давні боги, суворо дивляться на мене очі майбутніх нащадків — то як же так: не ти відповідальна, а хто ж тоді?
На кого складаєш вину й провину? Он глянь: хтось інший з таким же незакаламученим сумлінням складає вину на тебе. А хтось і гадки не має про якусь там вину, про гріх там якийсь — безгрішні грішники, хто ми, що ми? І будемо — якими? І вмремо — якими?
Премудрість — Софія у червоному одіянні. І замкнені царські ворота, й стовпи, й хрести, й маленькі емалі — все пливе наді мною разом із банями церковними, різьбленими наличниками вікон, гарно названими "рушниками", тонко різанимиї ажурно, і гульбищами, й застоллям, які були і котрих на тім місці вже не було.
А коли вернутися ще далі, то доходиш до того, що назва "Кижі" походить від древнього, дохристиянського, язичницького, але ж не безбожного "кижат" — ігрища, і, як пише мудрий путівник, мабуть, колись тут справлялися справді ігрища язичників-карелів, тут співалися пісні, тут, може, кидав у траву молоду дівку молодий карел-язичпик, і вона не помічала ані того, що поряд близько палахкотить гарячий вогонь, і так само поряд хвилі — підступають близько, злодійкувато і хтиво.
Сказали мені, що я на цілий місяць,— на місяць рівно — запізнилася. У селищі Калевала в першу неділю липня — ігрища... Тепер хочу принаймні Калевалу побачити. Мушу. Хочу. І не тільки Калевалу.
І заплющу очі на те, що всё вже оглянуте, побачене іншими, очима обмацане, долонями — також обмацане, словами обсуджене, з визначеною ціною й усталеною вартістю.
. Дивно, чому не маю того ж відчуття непервинності, коли читаю книжку, коли перечитую рядки, яким хоч і дві тисячі літ? Чому не думаю про це, оглядаючи кйртинц Ель Греко чи й ще давніші? Може, тому, що не зобов'язана про них говорити? Не змушена нічим визначати їх вартість і своє до них ставлення? Не знаю, може, й тому. Або тому, що книжку ж на самоті читаєш. Звичайно, Ель Греко заважають дивитися, дихають у спину, говорять, перемовляються, судять; і театр, і кіно, ясна річ, не для мене самої, не сам на сам, і тому, впору це зрозумівши, абстрагуєшся від того дихання над вухом, а в кіно — то й ще більше, не помічаєш сусіда, не чуєш човгання ніг.
Так само колись же у храмі молилися — у натовпі, а водночас на самоті, із своїм богом сам на сам.
То чого ж я хочу? Може, того, щоб усі — уже після мене — приходили до мною збудованого храму? Щоб я їм
4 9—236
97
вказала перша на щось нове, їм досі не знане, і пішла б собі далі, а люди нехай би паломництва влаштовували, дивувалися на мною зроблене? А хіба майже кожен такого не прагне — тільки не кожен признається у тому.
Вигадали байку тут, у Карелії: начебто майстер, на ймення Нестор, побудувавши храм, оту маленьку й таку розкішну церкву, кинув сокиру свою в озеро. Пояснювати можна різно. Чи то не хотів будувати нічого більше, чи то не умів краще, чи то тим самим наказав: шукайте мою сокиру, знайдете — аж тоді щось рівне моєму храмові вибудуєте. Усякого тлумачити можна. Та тільки справа така, що легенду вже тепер вигадали для власної втіхи сучасні поети, котрі юрмами ходять у Кижі милуватися храмом, шукаючи собі там натхнення, сподіваючись, що запліднять власні душі тою невимовною красою,— вигадали, щоб мати готовий літературний образ до вжитку, обертати то так, то сяк ту вигадку, а в народі такої легенди не було, не існує вона насправді — просто літературна забавка, фальсифікація.
Отож таки добре вийшло, пощастило мені: фальшивку сама могла б і не розпізнати, а ось прочитала докладну, науково обгрунтовану статтю у книжці про карельську поезію — і там зазначено щодо цієї легенди — мовляв, нема її.
А от же прижилася, красива, доречна, поетами заримована десятки разів по-різному.