Але з усього видно було, що живе в скрутних умовах — поганенька кімнатка, і не надто нове вбрання, і не надто багата вечеря.
Кривинюк звідався, що найвигідніший поїзд до Відня відходить зранку,— тож Леся надумала побути день у Львові, щоб перепочити,— а з того нічого не вийшло, бо замість перепочинку мало не цілий вечір сперечалася з Трушем і Ганкевичем — і все з приводу Франка.
— О, пане Миколо,— сказала Ганкевичу в першу ж хвилину зустрічі.— Аби ви тільки знали, яку я мала охоту вилаяти вас ще навесні, так ви мені з тими брошурами зле зробили! Та такі затримки відбивають у багатьох товаришів охоту працювати, невже се не можна зрозуміти? Я вже навіть шкодувала, що поклалася на вас у цій справі.
Ганкевич знаходив для себе виправдання — кошти, затримки в друкарні, коректура.
— Вибачте, панно Лесю, що так трапилось, але ж не кожен з нас тут має стільки енергії і стільки завзяття, як, скажімо, пан Франко!
— Франко! Часом мені здається, що, коли б можна було, на Франка поклали б ще більше клопотів і праці, так ніби він сам один мусить виводити Галичину до світла!
— Ви нас трохи ображаєте, панно Лесю, бо...
— Нехай я перебільшила в запалі, я розумію, але ж то наше лихо, що життя від однієї людини вимагає стільки цнот заразом!
Труш став на бік Ганкевича:
— Гадаю, що то не біда, а наше щастя, той Франків універсалізм, ми повинні радіти, що маємо такий колосальний талант, що в одній особі поєднується белетрист, поет, науковець...
— Допоможу вам порахувати,— спалахнула Леся,— і практик, і публіцист! Таж долю нашого живого письменника-борця можна зрівняти з долею Mädchen für alles, і скільки б він у собі не містив, скільки не тягнув, ніхто йому не скаже: годі, відпочинь, я перейму!
— А для чого переймати, коли, одначе, ніхто краще од Франка не зробить його роботи! Зрештою, кожен має своє коло щоденних громадських обов'язків.
— Жартуєте, пане Ганкевич! Ніхто не напише краще буденної газетної замітки, не дасть якогось опису господарської вистави? Невже ви не бачите за тими описами скручених голів справді поетичних і глибоких задумів? Чи не розумієте, що та повсякденна Франкова газетна робота відбивається погано на його літературній діяльності?
— Перепрошую, панно Лесю, але то вже чистий літератський аристократизм! Невідомо, яку б вартість мали ті "скручені голови", за котрими ви так уболіваєте,— а робота газетна має свій незагайний відгук у житті суспільності.
— Як собі хочете, пане Труш, але для мене "Зів'яле листя" має більшу вагу і значення, аніж усі його газетні замітки!
Тепер уже Труш і Ганкевич аж ніби забули, що розмовляють з гостем — та ще й з жінкою.
— Ви робите препогану послугу Франкові, боронячи його не знати від чого! Він би мав чутися ображеним такою обороною, бо ви применшуєте заслуги Франка перед народом.
Леся нервувалась, підносила до уст хустинку, аби притишити раптовий кашель, на блідих щоках спалахнув рум'янець, і вона все тулила до щоки холодну долоню, ніби хотіла змусити себе заспокоїтись. Але не могла. Згадала, як колись давно, ще в Колодяжному, Франко переказав їй план однієї драми — план здався їй дуже цікавим, оригінальним, але потім, побачивши елементи того плану у "Кам'яній душі", сказала Франкові:
— Дорогий метр, а знаєте, я від вашого задуму сподівалася більшого.
Франко, і сам не радий до кінця із зробленого, відповів:
— Що ж пораджу, се правда, довелося скрутити планові голову — б стільки причин, від мене зовсім не залежних: умови моєї роботи, умови мого життя, умови нашої сцени — чи можу я на те вплинути, змінити, панно Лесю?
їй бачилися ті бідні "скручені голови", і вона вже зовсім розгнівано кинула Трушеві:
— А коли б так вас, митця, примусили шильди малювати та вагони фарбувати для громадського добра та хліба насущного, а пейзажам голови скрутити?
— Але ж то зовсім що іншого! — образився художник.
— А вам, пане Ганкевич, якби казали плаЦи для мітингу замітати, скрутивши голови вашим промовам?
— Що ж, якби треба...
— Мені було б вас дуже шкода!
— То се, значить, ви нарікаєте на практичну роботу Франка?
— Так, так! Жалую! За тою практичною роботою міг би загинути літературний талант, коли б не був таким сильним, надлюдськи потужним, як у Івана Франка!
— А я таки думаю, що такий писатель, як Франко, ніколи не скаржиться на замітання плаців,— сказав Труш,— бо знає, що тим він готує путь іншим, може, й більшим талантам, що, напевно, розів'ються при ліпших умовах...
— Хотіла б я дожити до тих ліпших умов. Коли б хоч так!
— Панно Лесю, прошу вас дуже, заспокойтеся, не можна так близько брати до серця...— Труш хотів якось припинити вже ту суперечку, та Леся не згодилася.
— Як не будемо брати таких справ до серця, то можемо занапастити літературу нашу, звести весь літературний розвій до газетної справи!
— Але ж і Геркулес чистив стайні! І то честь для громадянина — замести плац для народу, для звичайної навіть публіки! Певно, кожен має свої переконання, і коли панна Леся бажає займатися тільки чистою літературою, а не замітати плаци, то має на те право — панна Леся насамперед жінка...
Мусила б узяти все на жарт — тоді б не скінчилася та суперечка так важко для неї. Але забракло почуття гумору в той мент, бо все було надто болючим, надто поважним. Аж задушно їй зробилося, мало не до млості, хоч було в кімнаті не надто тепло. Ганке-вич і Труш вибачились і знову просили не брати всього так близько до серця — чей же на те не дозволяє панні Лесі здоров'я, але хіба щось могло допомогти? Уже не знала, хто має рацію, хоч ніби й не почувала себе ображеною чи "побитою по всіх пунктах" у суперечці. І все-таки... Хто має рацію? Ні, її робота — не "чиста література", ні, і нехай вона не так часто пише те, що "треба",— але ж усе, що вона пише, то таки потрібне, потрібне, нехай не підступає сумнів, бо інакше — навіщо бореться за життя, чи не для того, щоб писати? Що ж, нехай вона ніколи вмисне, з виразним наміром, не віршувала, нехай ніколи не кликала вірші до себе — але ж вони самі йшли на думку, а думка була розтривожена не тільки особистим болем чи почуттям, думку тривожило все людське, все яшве.
Ані Ганкевич, ані Труш не здогадувались, що потім вона проплакала півночі після тієї розмови — вона, котра не плакала часом і в найважчі хвилини життя. Все марилися їй оті "скручені голови", і вона думала, що Франко повинен би її зрозуміти, і її слова, і сльози, бо ж не був він аж такий невразливий до тих "скручених голів" — хоча, хай би краще був таким, яким уявляли його собі Лесині співбесідники!
І вже пізніше, по двох роках, описуючи Франкові у листі цю розмову, Леся запитувала:
"Чому все має право на сльози: і туга материнська, і нещасне кохання, і громадський жаль, а тільки душа поета, що втратила діти свої, мусить мовчати?.. І скажуть колись люди: коли сей народ пережив і такі часи, і не загинув, то він сильний".
Наступного ранку вона від'їхала до Відня,, а далі — в Сан-Ремо. Перелітний птах, змушений мандрувати за сонцем, щоб жити. Перелітний птах, котрий вічно тужить за рідною землею.
Кінь крилатий кров почув гарячу, зпявся вгору, мов кривава іскра, і помчав далеко, в дикі гори...
Похапцем, гарячково, так ніби йому залишалось зовсім мало часу, він вирізав на гладенькій поверхні грушевого дерева того коня з крилами і Білу Вілу на коні. Тепер він знайшов, що шукав. Біла Віла летіла на крилатім коні, дивовижно гарна у своїй безсмертній тузі, у своєму гордому переконанні, що має право вершити людську долю, і водночас — нещасна у своєму горі, у своїй безмірній втраті. Вона зосталася без побратима не тоді, коли забила його власною рукою,— ще тоді зосталася вона самотньою, коли побратим зневірився у ній, коли міг лишень припустити можливість зради. На одному боці дерева він вирізав горду Вілу, на другому — самотню Вілу.
Віща Віла плаче. Віща Віла вбила побратима. Віща Віла хоче вмерти, але їй навіки судилося безсмертя і навіки судилася мука.
Ходять в горах світляні веселки, По долинах оживають ріки, В полонинах трави ярі сходять, І велика понадхмарна туга Нам на землю радістю спадає...
Три руки має Віла, і однією рукою вона утримує крилатого коня, другою пестить обличчя мертвого побратима, котрому сама одібрала життя, а третя долоня прикриває очі Віщій Вілі, бо не хоче, не може Віла бачити того, що мусила вчинити і вчинила.
Як і той кінь — трирука Віла була розв'язанням несподіваним, але зрозумілим йому самому.
Якось придбав старовинну ікону. Ретельно відчищав од брудно-червоного, не знати ким нахляпаного лаку ікону — і ласкавий світлий лик жінки-матері відкрився йому. І дивне щось запримітив відразу, але не відразу усвідомив, у чому ж те дивне полягало, а потому побачив: мала та жінка три руки. Одну притуляла до грудей, тонкі смаглі пальці були стулені докупи, рука була делікатна й ніжна, при зап'ясті її околював вузький, з золотим кантом, старанно й тонко виписаний, рукав сорочки. Друга рука підтримувала дитину, і була чомусь не така делікатна, а ще більш смагла, і пальці виглядали міцнішими, грубілими, а десь раптом зовсім несподівано, якось знизу, зводилася ще одна долоня, ледь окреслена, легка, однак напрочуд гарна, здавалося, що пальці ворухнуться — і долоня прикриє тіло маляти, захищаючи його від усіх-усіх напастей, від тягаря життя й невідомості.
Віла також мусила мати три руки, бо так той образ увійшов у його розуміння, так глибоко закорени" ся, що не здавався йому чужим, а найбільше тоді, коли вже знав, що зобразить Вілу, саме Вілу, а не що інше, коли ритм таємниці, записаної на дереві, злився з ритмом того дивного білого вірша, вільного і водночас міцного, і все розв'язалось, і вирішилось, і набрало чіткості, і він ледве встигав за своєю думкою малюючи чорний первинний ескіз — і переносячи його на дерево, і відшукуючи найтонші штрихи, які надавали зображеному життя й затаєності. Його Віла мала бути саме такою і такою мусила зостатися, а іншою він її не бачив від самого початку, коли ще навіть не відав добре, що то буде саме вона.
Закінчивши роботу, художник довго не відважувався поглянути на зроблене як сторонній, щоб оцінити витвір, бо зроблене стало частиною його самого.