Конотопська відьма

Григорій Квітка-Основ'яненко

Сторінка 6 з 15

I кажуть про неї люди, що вона як удень, то i стара, а як сонце заходить, так вона i молодiє; а у саму глупу пiвнiч стане молоденькою дiвчинкою, а там i стане стариться i до сход сонця вп'яте стане стара, як була учора. Так вона як помолодiє, то й надiне бiлу сорочку i коси розпустить, як дiвка, та й пiде доїти по селу коров, овечат, кiз, кобил, собак, кiшок, а по болотам жаб, ящериць, гадюк... Уже пак така не здоїть, кого задума! Хоч i нi за що i нiчого нема, то вона таки возьме своє. Раз пан писар Ригорович читав перед громадою якесь-то предписанiе вiд начальства, i хоч перед тим днiв з п'ять крiпко курив, а тут складав добре i вже було по верхам узявсь, як ось i йде Зубиха, та й глянула на нього, i тiльки i всього, що всмiхнулась; так що ж? Вiн зараз бумагу об землю, пiдтикався та й давай вегерi* (*Рiд танцю.) скакати перед громадою. Смiху було такого, що не то що! Та з того часу i став пан Пiстряк, тiльки хоч трошки погуля, то зараз i пожене химери. Оттака-то була ся Явдоха.

Четверта — Пазька Псючиха, не з так стара. Так та усе нишком, не хвалячись, чаклує. Тiльки i бачать її, що як усi полягають спати, а вона i вийде надвiр та й махне рукою. То куди махнула, туди i хмари пiдуть. А хто б то до неї не прийшов, щоб або поворожила, або дала яких лiкiв, або хоч що-небудь таке, так хоч що б їй поклону не принiс, нiчого i не озьме i каже: "Я нiчого не знаю; iдiть собi геть!" Ну, ну! Така то й не зна!

П'ята була Домаха Карлючкiвна. Як ще змолоду дiвувала, так така була хороша, що й розказати не можна. Зростом собi невеличка: хоч у яку хату ввiйде, то головою стелi достане; суха та цибата; на головi волосся, як на кужелi вовна, а коли роззявить рот, так i лопата улiзе; нiсочок, як у рябця; а як дивиться з Конотопа очицями, так одним у Київ, а другим у Бiлагород, та й тi мов сметаною залiпленi; а личком бiленька, як чумацька сорочка, та ще к тому мов граблями уся твар її подряпана. От з такою-то красою дiвувала вона, дiвувала; перш жадала поповичiв, далi спустила на писарiв з ратушi, забажала опiсля вже i хлiбороба, так ба! i личман не дивиться. Нiчого робить! пов'язала сiду голову, перейшла жити у пустку, що на левадi, над болотом, та й стала чаклувати та людям капостi робити. Вже i не думай її нiхто заняти! Ось тiльки не поклонись їй звичайненько, або пхни не бачачи, або що-небудь, то зараз i залящить: "Будеш менi, песький сину, тямити; тривай лишень!" То так і є: або, ходячи, спiткнешся, або за обiдом подавишся, або п'яний що-небудь загубиш, а вже не минеться! так тобi: хоч — як там кажуть — не тепер, а в четвер, хоч через год, тiльки вже не пройде тобi даром. Аж страшно бiльш про неї i розказувати. Цур їй! Ще щоб не приснилась...

Шоста була Векла, старого Штирi невiстка, а сьома Устя Жолобиха; так нехай вже хто iнший розказує, а менi нiколи: чогось конотопський народ загомонiв i закопошивсь, i комусь розступаються і дають до ставка дорогу, так вже пак не до поросят, коли свиню смалять.

V

Смутний i невеселий, надувшись, як той iндик перед iндичками, хваброї Конотопської сотнi пан сотник, Микита Уласович Забрьоха, iде до конотопського ставка. Хоч на ньому i черкеска синя з позакидуваними назад вильотами i татарським поясом пiдперезана, i ножик на ланцюжку за нього застромлений, i пика вмита, i борода виголена, i на головi шапка, та як йому були очi заспанi i надутi, то й видно було, що вiн цiлу нiч гуляв. Та й правда ж була: з журби цiлiсiньку нiч смоктав носатку, а Пазька, наньмичка його, знай доливала. Так пiсля такої роботи коли не виспишся, то й будеш довго чмелiв слухати; я вже се знаю. Так куди ж йому не бути смутному i невеселому? Хоч i пiдiйшов до людей, що перед ним усi шапки познiмали i поклоняються йому, а вiн iде собi, надувшись, i нi на кого i не дивиться, тiльки щоки роздува, щоб усi знали, що вiн тут-здесь є старший.

От пiдiйшов до ставка, кинув оком сюди-туди та й крикнув грiзно:

— А що?

— Совершенiє уготовася, — вiдiзвавсь до Конотопської сотнi писар, Прокiп Ригорович Пiстряк, стоячи бiля калавурних, що стерегли низку вiдьом, i придивляючись пильно, щоб котра з них, перекинувшись або сорокою, або свинею, та не дала б дьору; а як почув гомiн свого начальника, так зараз, знявши шапочку, i пiдiйшов до нього, i поклонивсь йому низенько, i каже: — Вожделiнного умоiзступленiя, з дневним мiстопребиванiем, вам, пане сотнику, утресугубляємо!

— Спасибi! — сказав голосно Уласович, не розчухавшись, що йому наговорив пан Пiстряк, теж не вмiвший до ладу слова сказати, а так, що на ум збреде; та при тiм словi тiльки трохи пiдняв шапку з голови та мерщiй її наплюснув вп'ять на голову та й сказав повагом, усiх озираючи i нi на кого не дивлячись: — Здоровi! — А се вже звiсно, i усюди так поводиться, що чим начальник дурнiший, тим вiн гордiший, i знай дметься, мов шкураток на вогнi.

— Здоров був, батьку, вельможний пане сотнику! — заклекотiла громада, загули чоловiки, залящало жiноцтво, запищала дiтвора, та й поклонились йому низенько...

От Ригорович i шепче пану Микитовi на вухо:

— Сотворяйте ж дiлоначинанiє, угобзiте у нашiй Палестинi порядок...

— Цур дурня, та масла грудка! — шепнув йому на вiдвiт пан Уласович, — як менi укобзити, чи як там, коли нiчого i не второпаю, що се таке i є.

— Так не творiте ж менi возклоненiя нi у єднiм дiлi! — сказав писар та й пiшов до свого дiла.

Еге! та хоч наш пан сотник, Микита Уласович, i не мав дев'ятої клепки, та ще таки стiльки глузду стало, щоб розiбрати, що коли, каже, не пiп, то й не микайся в ризи. Зовсiм не тямив дiла, так i не вередував вже нiчого, не так, як наш генеральний суддя, нехай царствує! Той було — i не думай його зопинити: чи до дiла, чи не до дiла, знай пiдписує, що попада. Писар було зопиняе, — так де! "Не хочу, — каже, — щоб дiло валялося; пiдпишу, от йому i кiнець!" То, було, писар, коли тiльки побачить, що суддя у колегiю йде, зараз i хова усi бумажки, а то вiн їх усi зараз i попiдпишує. Раз — о, смiху було! (я ще служив тодi у колегiї i вчивсь склади писати, бо був ще хлоп'я по дев'ятнадцятому году) — писарчата узяли та й списали таку бумагу, щоб суддевi у ченцi постригтись, а його жiнку вiддати замiж за пана обозного, що з нею було частенько у лiсок за губами ходили. Ну, та й положили той лист перед суддею; тiльки таки що ввiйшов, сiв, побачив той лист, потяг до себе, перехрестивсь та й каже: "Щоб недовго морити! Нехай менi дякують, що швидко дiло рiшив; а винуватий нехай жалкує на себе". Та чирк! i пiдписав "рукою власною". А хлопцi — ких, ких, ких, ких! Насилу писар їх у потилицю попрогонював i, розтолкувавши суддевi той лист, порвав його на шматки... Та дарма; будемо своє договорювати. .

От пан Уласович стоїть, собi, узявшись у боки, як той хверт, що у київськiй граматцi, аж ось i пiдiйшов до нього Хома Калиберда, стар чоловiк, та, знявши, шапку, поклонивсь йому разiв з п'ять, а далi осмiливсь i каже:

— Спасибi вам, пане Уласовичу, що кохаєтесь у старовинi. Ще покiйний ваш дiдусь, пан Опанас,.таки Забрьоха, нехай над ним земля пером! i той не давав нас зобиждати. Хоч трохи було засуха ухвате, то вiн зараз за поганських вiдьом; та як трьох-чотирьох втопить, то де той i дощ озьметься! І усе було гаразд! Що то старовина! Любезне дiло!..

— Буде й новина непогана, — сказав повагом пан Забрьоха та й вiдступивсь вiд Калиберди, щоб той не дуже налазив на нього i щоб часом не позапанiбратавсь з ним; та щоб швидше вiд нього вiдчепитись, гукнув на Ригоровича i каже:

— А що?

А той, упоравшись зовсiм, iде до нього i кахикає, i уси закручує — се вже така звiстка, що з письма стане говорити — та й каже:

— Приспi урем'я совокупленiє сотворити i погрузити нечистоту во iсточники водния. Ануте, братiє, дерзайте!

Калавурне козацтво, як почули писарське повелiнiє, зараз i вiдчепили з вiдьомської низки Веклу Штириху; ухопили її мерщiй за руки i за ноги цупко, щоб не викрутилась, та, регочучи, i помчали до човнiв... Вона кричить: "Пробi!" Дiточки бiжать за нею та голосять, неначе вже вона i нежива; старий Штиря туди ж за ними шкандиба, та плаче, та лає i козакiв, i сотника, а найпуще пцсаря... Так нiхто їх i не вважа, а ще деякi з кучi кричать: "Держи-бо, Йосипе, дужче! бач, пручається..." А iнший каже "Попалась? А що? Се тобi не коров у пiвнiч доїти..." Та й багато дечого прикладували, аж поки її до човна донесли, утеребили у човен, i тут ще пущ держали. Як же донесли до паль, тут скрутили їй вiрьовками руки i ноги гарненько; та вiрьовки i попродiвали у петлi, що на палях, та, пiдсунувши її вiрьовками угору, як плюснули разом у воду... Та, як каменюка, пiшла на дно, аж тiльки бульбашки забулькотiли!..

— Тягнiть назад, тягнiть!.. Не вiдьма вона, не вiдьма! — загула громада ув один голос, а хто молодший та ближче стояв, так аж кинулись помiч дати тим, що бiля вiрьовок...

— Погружайте, погружайте паче i паче тресугубо окаярную дщерь хананейськую! — як вiл ревiв Прокiп Ригорович i спиняв людей, щоб не витаскували назад Векли.

— Слухайте мене, — на усi заводи кричав Уласович. — Адже я сотник. Я повелiваю: тягнiть назад! Адже не знирнула, так вона i не вiдьма.

— Не вiдьма, не вiдьма; не знирнула, не вiдьма; тягнiть назад! — кричав увесь народ, i вже писаря нiхто не послухав, i витягли Веклу зовсiм мертву, вiдчепили вiд вiрьовок i, не кладовивши на землю, стали на руках вiдкачувати.

Поки сеє дiялось, пан сотник, вiдпочивши опiсля крику та турбацiї, пiдкликав до себе Ригоровича та й спитавсь:

— Скажи менi на милость: за що її повелiв топити? Жiнка ще не стара i багатого i чесного роду; не чути було за нею нiякої примхи.

— Суджу по правотi i без усякого возклоненiя дiвствую, — сказав Ригорович, — она суть хоча iще i без старостi жона, но iмать пiнязей* (*Грошей.) до бiса. Просих — i не дала; позичах — i не повiрила; стражi предах — i не вiдкупалася, якоже другiї прочiї. Сього ради розмис-лих ю погрузити i не iзторгнути оттолi, дондеже не дасть менi, чого i колико прошу. Живуща, матерi її дуля, тресугубо живуща. Зрю, що вже її вiдтрусили. Нехай благоденствуєть до якого часу. А воздайте сюди Устю Вечериху! — гукнув Рцгорович на калавурних.

Притаскали Устю, i те ж усе було, що з Веклою, тiльки Устя, як плюснули її у воду, так тут їй i амiнь! Хоч i трусили, так i не вiдкачали, так i зосталась.

Питавсь пан сотник у писаря i про сю, так нищечком йому призйавсь: "Що, — каже, — желах совокупитися з її дщерiєю Одарiєю, дуже лiпообразною, i вона, тресугубо нечестивая, замiсть желаємої дiвицi, возклонила у кишеню мою тисящеклятий гарбуз i покри предняя i задняя моя срамотою, яко рубищем.

1 2 3 4 5 6 7