І обірвалось. Серце Славини...
А її син Оскольд цього яскравого весняного ранку з двома гридями поволі спускався до узвозу. Вся його дружина лишилась у пущі, за Печерами. Боярина Микульчича люди, що приєдналися до них на ловах, повели ловців па невідомі озера, густо заселені перелітним птаством. Оскольд же поспішав до гостей, які терпляче так очікували на нього кілька днів.
Сміялося бездонне весняне небо. Під копитами коней м'яко вгиналась мурава, що поросла обіч крутої стежини, яка в'юнилась із високої кручі до берега Почайни. Попереду їхав боярин Микульчич. Увесь час обертався до Оскольда й оповідав:
— Вони ідуть ніби на Царгород. Мовляв, град їхній веле погорів. Злидота і голод не виводяться. А з походу гадають привезти добра. Мовлять, ваш князь хоробрий єсть. Ходив до Царського града і свій щит прибив на його воротах. Хай бере нас під своє чоло! Певне діло, княже! У Царгороді, мовлять, нині не чекають нападу. Ну, може б, і того!.. — не вгавав Микульчич і пітнів од тої балачки.
Оскольд прикидав собі в умі: якщо Бравлин-воєвода таку вість подав, — справа вартісна. Але в нього й тут чимало клопотів. Знову відпали полочани. Новгородський посадник Ольг захопив Смоленськ і заміряється, певно, на все Подніпров'я. І ці набридливі купчини... Чому їм забаглося вивести його з Києва? Може, за намовою Ольга! Київ своїми горами замикає шлях по Дніпру із греків у варяги — і із варягів у греки. Хто володіє Києвом, той володіє і золотим ручаєм...
Оскольд мружив у задумі очі, та спостеріг, як над гладінню Дніпра і Почайни миготливо вихрились зграї чайок.
Ось і берег. Скільки ж тих вітрильників туті Як зграї птахів на перелітті — і води не видно.
Назустріч іїому йдуть двоє мужів. Один з них тримав за руку хлоп'я. За ними на відстані несміливо ступає висока, тонка у стані жінка. В дивному чорному вбранні. Це, певно, ті самі купчини новгородські.
Перед ним спиняється дебелий осанистий муж. Невеличка темна борода випнута вперед, погляд глибоких темних очей нагострений. Біле пасмо волосся у темному до чорноти чубі.
— Це ти Оскольд? — питає й допитливо дивиться в очі.
— Я князь Оскольд. Приймаю тебе як гостя, коли з добром прийшов на мою землю, — посміхнувся Оскольд. — Кличу в терем на застілля.
— Мене? На застілля? — чомусь недобре глипнув очима гість. — Ти щось наплутав, Оскольде. Тут господар не ти, а ось він! — підняв руку хлоп'яти, який міцно вчепився в його долоню. — Се князь Ігор. Син Рюрика. А се, — показав очима на жінку в чорному, що спинилась осторонь, — його мати. Єфанда. Вітець Ігоря був покликаний у Новгород вічем і став князем усіх слов'янських земель. І київських.
— У Києві одвіку свої князі! — відповів Оскольд. — Київ собі князя не кликав.
— Але хіба ти князь? Ти — простолюдин! Байстрюк! Від челядниці народжений! Тобі челядником і бути. А ось він — від королівни урманської кров має. Йому й королювати!
— Нехай і королює у своїй землі! — Оскольд мимовільно поклав руку на опоясся. І в цю мить побачив, що меча на ньому не було... Отак поспішав за боярином Микульчичем! На чолі виступив холодний піт.
— Ні, він сяде тут, у Києві. Тут середина слов'янських земель. Тут і володарювати нам! А ти іди геть звідси! — Ольг оглянувся на Почайну. Звідти вже бігли закуті в броню ратники. Вони тут же обступили Оскольда, наставили на нього списи, які повільно наближались до його тіла, до очей, до серця...
Оскольд рвонувся вперед і... застиг на місці. Зграя білокрилих чайок раптом відчаєно зойкнула над Почайною, упала в хвилі Дніпра. А сонце і далі сліпило очі. Оскольд ковтнув якесь слово і вп'явся очима в небо; мабуть, сподівався побачити, куди полетіла його довірлива щедра душа... Хто ж відкриє для неї ворота у нове потойбічне життя — боги його пращурів, що жили у Вираю, чи його новий господин, який жив на іконах невеличкого християнського храму...
Ще тоді, коли споруджував його, не здогадувався, що він стане одвічною могилою і одвічним пам'ятником йому і ііого державі...
— Ось бачиш, Ігоре, Оскольд уже й уступив тобі дорогу, — сказав Ольг. — Ходімо, час сідати на стіл Києвичів.
Ольг обернувся до своїх воїнів, що висипали із подій.
— Воєвода! — звернувся до нього Микульчич, що весь цей час стовбичив обіч, навіть не ворухнувши рукою у поміч Оскольду.
— Я тобі не воєвода, — насупився Ольг. — Я віднині тут князь. Хіба не бачиш, Рюрикович ще не смислений? За нього я тут керуватиму!
— К-к-няже... — пробелькотів Микульчич. — Не забудь, що се я, боярин Микульчич, допоміг тобі нині ось так... взяти Київ тихцем...
— Зрадник... — процідив крізь зуби Ольг. І тої ж миті чиясь гостра стріла вп'ялася бояринові в груди. Кінь під ним шарпонувся і помчав у лозняки...
Боярин Микульчич не знав, що зрадники завжди помирають услід за тими, кого вони зрадили...
Ольг уже піднімався на Княжу гору. Його воїни наввипередки бігли чим скоріше до княжих комор, до онбарів, до медуш...
Назустріч їм мирно ступали сірі круторогі воли, уярмлені в повози. То поспішала до узвозу якась купецька валка... Добрий торг обіцяє знаменитий почайнівський узвіз! Багато добр пливе до Києва з усіх кінців Слов'янщини — по Десні, Ірпені, Росі, Ворсклі, Сейму... Пслі... По всіх дорогах землі полянської...
За цією валкою троє коней тягли повіз із великими скринями. Його наздогнав вершник, схилився до візника. То був Звірко.
— Швидше! Обганяй купчин! Там уже печеніги на Ніскиню наскочили! — сказав тихо.
З гори линули гуки січі. Верхівець пришпорив коня, цвьохнув батожищем над трійкою, і повіз з несамовитим; гуркотом покотився з гори до прибережних ліз.
Ніхто не помітив, куди повернули коні. Не бачив, як на тому повозі звелася жінка з дитиною на руках. Не чув ні плачу маляти, ні тихого материнського голосу, що йогб приспокоював.
Глянув Звірко в голубу безодню неба, і йому видалося, що сонце пригасло, а небо враз потьмарилось. Мабуть, тому, що тільки воно знало справжню ціну, якою заплатять люди за цей кривавий день зради.
Першим запримітив щось недобре Дажбог. Після того, як рано-вранці Денниця-Зоря причепурила йому золоті кучері, що промінилися довкола круглого виду, він поволі плив у чистій прозоріні неба. Теплою посмішкою щедро обдаровував землю, її ріки, ниви, пагорби, ліси. Ось і Київ, стольний град землі полянської, а віднедавна ще й інших слов'ян-родичів, яких Оскольд підбив під свій черлений щит — полочан, смольнян, та й гордих деревлян з їхнім хитруном Ніскинею.
Щоправда, Ніскиня оце недавно розгнівав Дажбога — так уже уподобав свого ще зовсім малого онука, що забув і про кривду рідного племені.
Замість того, щоб самому возсісти на золотому київському столі й відновити прадавній покон деревлян, які ще не забули, що вони колись володіли київськими горами, цей Ніскиня узяв ряд і мир із київським князем, сподіваючись, що його онучок стане колись володарем і в Києві і в Іскоростені. Так, гадає, він спокійно відродить свою владу деревлян у полян і в інших їм підвладних племенах.
Але хитрий Ніскиня, здається, тут себе перехитрив, бо не подумав, що коли його онук візьме державне кермо у Києві, то він державитиме іменем полянського племені, а не іменем деревлян! Дуже гнівився Дажбог через таку недоумкуватість Ніскині, адже тоді покровитель полян — Перун — вивищиться над ним, Дажбогом. А це вже болить йому, деревлянському кумиру.
Та, розміркувавши, Дажбог вирішив зачекати: нехай поки що Ніскиня бавиться своєю мудрістю, не буде його тягти до требища. А з часом все ж провчить. О, боги небесні мають у своїх закамарках стільки різних покар і випробувань, що роду людському довіку не збагнути і не перетерпіти всіх! Треба лишень зачекати. Дати час, допоки люди так погрузнуть у гріхах своїх, що змушені будуть волати до небес денно і нощно.
І ось має Дажбог. Допоки він виніжувався на пуховиках у Денниці-Зорі, допоки спливав час, у Києві-граді, на Почайні, стали вітрильники і зміясті події варязькі. Стали та й стоять уже кілька днів. Але — дивина! — зникло торгове многолюддя, щезли лавиці й ларі купчин. Пустельним став Почайнівський увіз.
Дажбог зирнув на берег один раз, потім удруге — людей таки не було, хоч година вже не рання. Повів зором у інший бік, поглянув на інші землі слов'янських племен. Згадав принагідне про свого двійника — холоднолипього Хорса. Хоч і найрідніші вони брати, близнюки, а які різні! Гордий, загонистий Хоре, похмурий і суворий, зовні мало чим нагадував трохи лукавого, завжди усміхненого й балакучого Дажбога...
Коли ж знову Дажбогове око ревниво зиркнуло на Київ і на Почайну — дріж пройшов по тілу. Там уже було повно людей. З подій і вітрильників, що стояли при березі, випурхували зграї воїв. Вони бігли до Княжої гори, підминаючи під себе поодиноких перехожих — мисливців, рибалок, торгівців... А на пустельному торговищі лежав незрушно князь Оскольд.
Розкинув руки, синіми очима ніби здивовано вдивлявся в небесну вись, де пливли й пливли білі лебедині стаї... пливли нестримно й неспинимо, як життя...
Ось тої миті володар ясного світла і тепла Дажбог враз посірів. Від несподіванки! Від переляку за людську жорстокість! Наступної миті він кинув оком на Княжу гору, куди бігли від Почайііи гурти воїнів. Попереду них стрімко карбував крок Ольг. Сорочка на ньому змокріла, темне волосся з білим пасмом над чолом розтріпалося; він засапався, але квапливості не стишував. За ним ледве встигала висока жінка у чорній туніці з сином, якого тягла за руку. Дажбог відразу впізнав Рюрикову вдовицю і його нащадка Ігоря. Либонь, поспішають до княжого терема!
А назустріч їм виступає київське боярство з волхвом Славутою на чолі. Віщун Перунового требища високо здійняв кістляві руки, вітав нового владцю на Княжій горі...
Там же кипіло побоїсько. З усього плеча вимахував мечем князь Ніскиня, а за ним і його деревляни. Поряд билися кияни, серед яких і дужак-пастух, що колись поборов деревлянського богатиря і добре-таки налякав деревлянську дружину. Тепер вони б'ються разом — деревляни і кияни. Захищають підступи до княжого терема від находників. А ті все біжать та й біжать туди, обганяючи Ольга і королевичну.
Ось на підмогу Ніскині й пастуху примчали оболонські рибарі з Гордославом. Але — диво! — вони тільки вскочили в терем, вхопили Ярку з дитиною, всадили їх у скриню і винесли у двір, поставили на запряжений трійкою коней повіз і крутим Боричевим узвозом стали спускатись до Подолу.
Задумався, стривожився Дажбог.