Може, й Січ до Сави нашого пристане. Коли б бог дав, та щоб мерщій у поле — помірятися з ворогом, а то без діла сумно тут сидіть!
Запорожець. Голота січова поривається до нас, так старшина придержує: вона поспільству не сприяє, бо і сама б по-панськи жить хотіла.
1-й вартовий. Дарма! Голота нишком таки тіка до нас із Січі. Тепер у нас в кощі народу сила.
Запорожець. Та й ще з поспільства прибувають. Для того ж то й харчами так запасається наш Сава.
1-й вартовий. Харчів нема куди й дівать: сто горлових ям повнісінькі, зерна. Вже потомилися на жорнах хліба молоть.
Запорожець. Хліб — перве діло. Звідціль нас не добуде ціле військо, аби харчі.
1-й вартовий. Та Сава зна, що робить.
Запорожець. Розумний.
1-й вартовий. Та й побратим його Гнат Голий, бра, незгірше.
Запорожець. Запальний дуже.
1-й вартовий. Коли б вони не посварились, бо Гнат частенько згарячу на Саву гніватися став.
Запорожець. Вони брати, хрестами обмінялись, то хоч і скаже згарячу що Гнат, йому всякчас, як я примітив, Сава вибачає.
1-й вартовий. Дай боже, щоб усе було гаразд!
Запорожець. Ходім — почуємо, що там нового нам братчики із Січі привезли.
2-й вартовий. Цікаво дуже! Шкода, що я не буду з вами.
ЯВА IV
Ті ж. Сава і Шмигельський.
Чалий. Здорові, пани-браття!
Запорожець (а за ним і другі). З поворотом, пане отамане!
Чалий. Спасибі! Що нового?
Запорожець. Двадцять братчиків приїхали із Січі і привезли листа якогось.
Чалий. Цікаво, що за лист! А ми горілки десять барил привезли, сушеної риби добули і десять пар волів... Нехай горілку Грива на замок запре і варту там поставить, — річ ласа... Рибу нехай складуть у тому курені, де сало й сіль, волів порізать на обід, а що зостанеться, то посолить і ті бочки докласти, котрі не повні ще. Оце й усі хазяйські справи. Тепер за військові приймемся. Клич старшину і запорожців тих, що лист із Січі привезли, нехай їдуть і инчі, хто має охоту слухать новини.
Запорожець і вся варта пішли, 2-й вартовий стоїть вглибині біля грошей нерухомо, спершись на спис.
ЯВА V
Сава Чалий і Шмигельський на передкону.
Чалий. Тепер з. тобою побалакаєм на самоті. Цікаво дуже знать, як ти довіз до Очеретного панну Зосю? Тебе послав навмисне я, щоб спробувать твою козацьку вдачу перше, а потім вже прийняти до коша. Ну, розказуй, побачимо твій хист.
Шмигельський. Прекрасна панна Зося — дочка підстарости Курчинського із Очеретного. Історію її давно вже знає вся околиця. Так я і скористувався цим. До першого села Потоцького привіз нас рудий орандар. А там, умовившись з панянкою, ми розказали цікаву байку, що ніби панну Зосю я від тебе викрав. Всі раділи і приймали нас, як дорогих гостей! А потім у кочі панськім до самого Курчинського у Очеретне одвезли. І я батькам віддав дочку, вони ж мені за те коня дали, як сокола, прудкого.
Чалий. Розумно й хитро! Митець з тебе не послідній, і я тебе охоче приймаю до коша.
Шмигельський. Я он який радий, що так сталось, що в час короткий заслужив від тебе, пане отамане, щире слово і хвалу!
Чалий. Скажи ж мені тепера, хто ти?
Шмигельський. Шляхтич Іван Шмигельський. Служив при панських я дворах, але не зміг дивитися на тяжкі людські біди, так от і втік сюди.
Чалий. А ти правду кажеш?
Шмигельський. Хіба у вас тут солодко живеться, хіба не смерть тут кожного чека щодня чи в полі, чи на палі?, То за які б же ласощі хотів брехать тобі, мій батьку?
Чалий. Та й то правда. Від розкошів до гайдамацького коша не підеш!.. Які ж ти кривди такі бачив, що утікати від панів тебе примусили вони?
Шмигельський. Кривди? О, та хіба їх перелічиш? Найбільша ж кривда в тім, що не однаковий для всіх закон, а справжнього суда зовсім нема, і той, хто дужчий, чужеє право зневажа...
Чалий. О, то ти розумний, бачу, в батька син, та й вчений неабияк. А що ж би ти хотів зробить, щоб кривди тієї не було?
Шмигельський. Занадто вже великую ціну даєш ти розуму моєму... Ти, пане отамане, народну волю чиниш, ти на чолі стоїш коша значного, обміркував усе давно і знаєш, певно, чого хочеш і що робити будеш?.. І от себе всього я віддаю на твою волю, бо сам я знаю тілько те, що жити так, як ми тепер живем, — несила, що все скінчиться знов руїною, спокою ж в тім не буде!
Чалий. Ти наче серце й мозок маєш мій і язиком моїм говориш! Не маю я охоти кров безоружних проливать і плюндрувати край!.. На бой чесний, на груди — груди, покликать хочу я панів. Для того сили я сюди збираю. Або поляжем всі в бою, або заставимо панів зменшити панщину й податки і рівний суд всім дать! А тих, хто чуже право зневажає, карати смертію, хоч би то був і пан значний.
Шмигельський. З тобою поруч я готов рубати ворогів твоїх думок, а за одну краплину твоєї крові готов я виточить усю свою!
Чалий. Я чую щирість в твоїй мові; до тебе я душею лину і дуже рад тому, що шляхтич ти освічений і поруч станеш з нами, щоб боронить народ!.. Будь моїм приятелем, а коли що, то і пораду добру дай.
Шмигельський. За щастя за велике я те маю, що ти мене приятелем назвав, і всім життям своїм тобі я дружбу докажу.
Чалий. Вірю. (Помовчав.) Слухай, скажи мені: що, Зося рада, щаслива тим, що до батьків вернулась?
Шмигельький. Ні.
Чалий (зітхнувши). Дивно! Чого ж бо то?
Шмигельський. Дівоче серце ти запалив коханням!.. На тобі ось від панни перстень. Прощаючись зо мною, панна Зося дала цей перстень і сказала: віддай Саві і скажи йому, що я його кохаю й кохати буду все життя, і рада б більш була зостатись з ним, аніж вертатися додому.
Чалий (зітхнувши). Жалкую й я, що сталось так. Ця дівчина між гарними була б найкраща! Сказать по правді, її краса опанувала мною теж, а очі яснії, як небо, вже другу ніч мені спати не дають! Признаюся тобі, що я хотів женитись з нею, бо і вона на теє була згодна. На превелику силу я задавив своє кохання, щоб не пошкодило воно моїй меті — повстанню! І от тепер одвіз її додому ти, а я щодня зітхаю й думаю про Зосю; хоч не пристало це мені, та що ж робить, коли ніяк не можу серця вгамувать... Але... забудеться, пусте!
ЯВА VI
Ті ж і Гнат.
Чалий. Здоров, мій брате! А це той козарлюга вже вернувся, спровадивши дівча, що я тобі розказував про нього... Але я бачу, брате, що ти сумний ізнову? Що сталось?
Гнат. Нудно тут сидіть згорнувши .руки. Щодня ми чуємо, як в Тульчині, Немирові, Лисянці стинають голови братам, що сміливо боронять право, а ми тут мовчки ждем слушного часу, хоч нас набралось стільки, що всю Брацлавщину поставити уверх ногами можна! Пора і вам почать зненацька нападать, і різать, і палить напасників.
Чалий. Брате! Ти тілько мстити хочеш, а я прогнать всі кривди хочу з України, щоб не було потім причини нам кров братерську знову й знову проливать! Про це не раз уже тобі казав я... І от-прийдуть до нас всі ті ватаги, яким листи я розіслав: і на Подол, і на Волинь — і виступим тоді у поле справжньою війною! Буде ще час і силу, брате, і завзятість показать!
Гнат. Поки там що, а ми тепер страху нагнали б їм і сала залили за шкуру!
Чалий. Поспієм ще, пожди, щоб згарячу не зопсувати діла, — я жду людей, я жду гармат... А от почуємо, що кошовий нам пише.
ЯВА VII
Ті ж, запорожці і гайдамаки, одягнені як посполиті, в свитках, при шаблях. Деякі в одних сорочках, при зброї, у польських кунтушах, постолах.
1-й запорожець. Ось тобі лист від кошового
2-й запорожець. А нас от двадцять, не вважаючи на те, що там написано в листі, прийшли тобі на поміч, батьку отамане!
Всі запорожці. Наші голови батькові Саві!
Чалий. Спасибі, лицарі преславні! Що ж тут в листі цікавого, побачимо. Ану лиш, пане Іване, прочитай, будь нам за писаря, у нас нема,
Шмигельський (читає). "Річ Посполита..."
Всі загули: "О-о-о!"
Чалий. Слухайте, пани-браття, тихо!
Шмигельський. "Річ Посполита жалобу московському урядові вчиняє, що запорожці, з'являючись на Україні, піднімають усе поспільство проти панів; що хлопи кидають грунти й оселю, ідуть в ліси й степи і там, при помочі січовиків, складаються в загони і, мов татари, нападають скрізь на шляхту, на жидів, навіть на замки; що край не має спокою, що все кругом плюндрують гайдамаки, пожежею й грабунком нищать Україну! А з поводу цього уряд московський приказує карати смертію тих січовиків, которі до гайдамак пристануть. Приказ цей об'являю і сам наказую від себе всім, хто на Україні, — вернутись в Січ, справляти службу військову, оберігать границі, не потурати гайдамакам, розганять їх, ловить утікачів і віддавать на суд військовий, щоб смертію карати непокірних".
Всі мовчать.
Чалий. Чули, панове?
Гнат. Це так! От і досиділись!
Починається гвалт: говорять всі разом. Серед гвалту повинні скілько можна виділятись Гнатові слова.
1-а купа.
Гнат. Пани ляхи самі всьому виною, вони знущаються над всім посполитством, що оселилося на слободах, вважаючи на привілеї!
Всі. Так, так...
Гнат. 3 жидами, вірними своїми слугами, укупі зневажають віру православну, заводять унію. А пани, замість того щоб припинить себе і свою челядь, лютують на народ. Бояться, щоб не повстали всі,та з страху самі себе розпалюють.
Всі. Правда, правда.
Гнат. Ощади не дають нікому, і вішають, і на кілки садовлять всіх, і винуватих і невинних. (Переходить в третю купу.)
2-а купа.
Гаврило (почина на репліку: "От і досиділись"). Хоч не живи на світі!
Медвідь. Хто ж за нас заступиться, коли від нас і Запорожжя відсахнеться?
Грива. А запорожців хіба милують?
Медвідь. Де зустріли — на палю!
1-й запорожець. Попустили себе так. Перше не посмів би ніхто з братчиками розправляться!
Гаврило. Всі жили вільно на Вкраїні.
3-я купа.
2-й чоловік. Як же його видержиш, коли такі податки, що цілий рік треба робить, щоб хоч відкупитись.
Микита. І на панщину, і на варту, ще й гроші плати.
2-й чоловік. Коли ж робить на себе?
Микита. Тепер вже ті й померли, що йшли на слободи і мали привілеї, а ми за них роби!
2-й чоловік. А тілько писнув хто, зараз на ланцюг, яке ж це життя? Хто його втерпить?
Микита. Не то на ланцюг, а й смерті вільно предать.
2-й чоловік (до запорожців). Просимо вас, братчики, не кидайте нас!
Всі. Не покинемо.
Гнат. Послухай мене!
Всі. Тихо, тихо! Слухайте сюди!
Всі стихають.
Гнат. Коли покинуть нас всі запорожці, то ми й самі! Пани отамани і вся чесна громадо! Не ми гвалтуємо проти ляхів, але вони гвалтують проти нас! Вони самі людей усіх без милосердя смерті продають, аби попався, хоч і невинуватий, а потім ще й кричать на увесь світ, що ми харцизи, що ми плюндруєм край.