Марії раптом захотілось присунутися ближче до господин! дому, притулитись до плеча, обняти. Вона, звичайно, не зробила цього. Боже мій, господи! От не чекала цього! Але, певне, саме такі скромні, надійні люди і потрібні, щоб великі справи творилися. Без таких саме не обійтись — стриманих, надійних, не балакучих.
— А хіба ви не поїдете в Лондон? — спитала Марія Каспарівна Тургенева.
— Обов'язково поїду влітку.
"І я обов'язково поїду влітку", — подумала Марія.
— Певне, він і уявити не може, якої сили набув у Росії. Та й ви цього не уявляєте, Маріє Каспарівно. Чи є де куток зараз, куди б не долітав його дзвін? Як усі жадають не тільки прочитати, а й самим написати туди про все, що робиться у нас, і якимись невідомими стежками все досягає вірної адреси — і туди, в Лондон, і до нас, до матінки Росії. Адже те, що привозять йому старі друзі, — це лише малесенькі крихти!
Адольф Рейхель, ледь усміхнувшись, глянув лукаво на дружину, а та й бровою не повела. Марія почервоніла, внутрішньо захвилювалась — адже й вона везе щось, що наказано їй передати в руки дзвонаря, якщо побачить. "Хай продзвонить", — так просив Ілля Петрович Дорошенко, учитель математики, соромливий, закоханий.
Уклінне вітання наказував передати і Тарас Григорович, їй наказував, не Опанасові.
— У цій діяльності розгорнулась уся його натура, — мовила Марія Каспарівна, — весь блиск і глибина його думки. Коли він стільки пережив і після розчарувань 1848 року і особистих драм мав силу сказати: "Замість сліз я хочу писати". Він завжди часто повторював рядки Гете:
Mut verloren —
Alles verloren
Da nicht's besser
Nicht geboren.
Мужність загубити — все загубити. Краще тоді й не родитися (нім. ).
— Що ж, тільки ті досягають великого, котрі уявляють перед собою ще більше і вірять у можливість його здійснення. Олександр Іванович зве свою роботу "кротовою". Коли він повідомив мене про початок своєї друкарні, він писав: "Лапи чешуться". Мені здалося, це необхідно насамперед для нього, врятувати своє життя, особисте життя від розпачу. Але ж у нього ніколи не було межі між особистим і загальним, — проникливо говорить Марія Каспарівна.
— А яку чудесну справу він розпочав, що друкує ту потаємну літературу, ті вірші й пісні, які ще з декабристів, та й раніше, нишком переписували й вивчали напам'ять, — сказав Іван Сергійович. —Пам'ятаєте, як Пушкін писав:
Я спрятал потаенну.
Сафьянную тетрадь,
Сей свиток драгоценный,
Веками сбереженный
От члена русских сил,
Двоюродного брата,
Драгунского солдата
Я даром получил.
Ты, кажется, в сомненьи...
Нетрудно отгадать!
Так, это сочиненья,
Презревшие печать.
— Я не пам'ятаю цього у Пушкіна, — зашарівшись, призналася тихо Марія.
— Це його "Городок", — немов між іншим пояснив Тургенев, і Марія заспокоїлась. — Він і сам про свої вірші писав:
"И Пушкина стихи в печати не бывали. Что нужды? Их и так иные прочитали". "Что нужды?" Хіба ми не читали в списках і не знали його послання декабристам, "Кинжал", "Вольность", "К Чаадаеву"? Та хто ж з молоді, з нашого оточення не переписував їх? А в "Полярной звезде" вони, нарешті, надруковані!
— А ви, Іване Сергійовичу, як і раніше, можете Пушкіна цілі сторінки напам'ять читати? Пригадую, в Парижі — вас тільки попроси, і ви ніколи не відмовляєтесь, — пригадала Марія Каспарівна.
— Я й тепер не відмовляюсь, — добродушно засміявся Тургенев.
— Я страшенно люблю поезію, — раптом соромливо, якось подівочому сказала Марія Каспарівна, — хоча сама ніколи двох рядків не могла стулити. Але Пушкін ще з дитинства увійшов у моє життя. Я була таким сибірським ведмежам, — вона повернула голову до Марії, — народилася в Тобольську. Скільки тисяч верст до Європи, до того стовпа, що стоїть на межі з Сибіром! Пошта, газети, журнали місяцями йшли, а втім, врешті таки доходили. Тоді тільки вперше почав друкуватися "Евгений Онегин". У Тобольську, як завжди, було багато "нещасних" — засланих так звали, серед них багато людей освічених, розумних, культурних. У нас усі бували — усі рівні. Так от "Евгения Онегина" з захопленням завжди вечорами вголос читали, чекали нетерпляче продовження. В журналі він спочатку друкувався, цитували до речі й не до речі.
Марія Каспарівна замовкла на хвилинку. Тобольськ. Тисячі верств! Тисячі верств навіть до Вятки. А у Вятці — було їй тоді дванадцять років — зустріч з засланим Олександром Івановичем Герценом. Він працював тоді там з її старшим братом і умовив відвезти її до Москви, до його родини.
Незручно, що вона замовкла.***
— Ви й тепер не відмовляєтесь? — перепитала Марія Каспарівна Тургенева. Він зрозумів без зайвих слів, як вона скучила за рідною мовою, за рідною поезією. А кожному руському — хто рідніший за Пушкіна?
Він глянув чомусь на Марію і побачив, що вона також це зрозуміла, розумна, мила Марія Олександрівна, яка йому подобалась усе дужче й дужче.
— Почитайте Пушкіна! — сказала вона, ніба маючи право па дозвіл і наказ.
— Гаразд. І не тільки з потаємної. Просто мої любимі. Але перше для вас, Маріє Каспарівно. — Він з повагою схилив свою посріблену сивиною голову. — На згадку, як ви в Сибіру читали уперше "Евгения Онегина". Не бійтесь, Адольфе, не всього "Евгения Онегина", тільки посвяту.
— О, що ви, — заперечив Рейхель. — Це така музика для мене — ваш Пушкін, а для Маріхен — найкраща насолода!
Не мысля гордый свет забавить,
Вниманье дружбы возлюби,
Хотел бы я тебе представить
Залог достойнее тебя... —
почав читати Тургенев, і Марія Каспарівна слухала заворожено. Та Марія, Маруся Марковичка, знала — він читає і для неї, і їй здається, що вона вперше чує ці вірші. Адже ж вона їх колись читала, правда, дуже давно, може, в пансіонські роки.
...Воспоминания безмолвно предо мной
Свой длинный развивают свиток...***
А ця "Элегия"? її треба читати і перечитувати наодинці. Чому вона так давно не перечитувала і не відчувала цієї насолоди? Чому він одбирає такі сумні? Адже Пушкін — саме життя, радість, жадоба життя? Ні, ні, вони не сумні, вони про його творчість, його власну, тургенєвську...
...Но не хочу, о други, умирать;
Я жить хочу, чтоб мыслить и страдать;
И ведаю, мне будут наслажденья
Меж горестей, забот и треволненья;
Порой опять гармонией упьюсь,
Над вымыслом слезами обольюсь...
Так, так, "над вымыслом слезами обольюсь"...
Звичайно, він для неї читає і "Пророка", і "Поэта", але Марія Каспарівна просить прочитати "Анчар". Той вірш, що в його прекрасній новелі "Затишье".
— Ти пам'ятаєш, Адольфе, я читала тобі її, перекладаючи, як могла, на ходу. І ще, будь ласка, оту улюблену мою "Грузинскую песню"! Ви не втомились, милий Іване Сергійовичу?
— Що ви! Але вже досить пізно. Марії Олександрівні з дороги вже час відпочити. Треба повертатись до готелю.
— Мені не хочеться. Тут так добре, — щиро призналась Маруся.
Та, звичайно, треба йти, що правда, то правда. Може, й Богдась прокинувся...
— Завтра зранку до нас, — наказала Марія Каспарівна. — Вашого хлопчика познайомимо з моїм Сашею, підшукаємо вам помешкання поблизу, я знаю славну стареньку, яка зможе приходити допомагати.
— А хлопчика можна навіть тимчасово до школи влаштувати, куди й наш Саша бігає, — вставив Рейхель.
— Ну, про це все завтра, не турбуйтеся, Іване Сергійовичу, ми вашу Марію Олександрівну влаштуємо. Поки чоловік її приїде, ми постараємось, щоб не сумувала і все було гаразд.
"Вашу Марію Олександрівну", — про себе засміялась Марія, — немов справді Іван Сергійович за неї відповідальний, а тепер вони перед ним. "Щоб не сумувала, поки чоловік приїде". Соромно як! Вона й не згадала його за цілісінький вечір. Але як добре усе. Шкода тільки, що Іван Сергійович їде до Парижа.
— Мені так шкода, що ви їдете! — сказала вона, прощаючись коло дверей свого номера в готелі.
— І мені. Я звик до вас за ці дні. — Він потиснув міцно обидві її руки. — Я вам писатиму.
* * *
Подружжя Рейхель схвильоване, але ніхто цього не помітив, крім них самих, які вже так добре знають одне одного, що не тільки слів, а навіть найменших зовнішніх проявів не потрібно.
Марія Каспарівна знає: він зараз тихенько, навшпиньках зайде до дитячої, погляне на хлопчиків: Сашу — звичайно, першого вони назвали Олександром — і маленького Ернста, потім піде до себе, до свого рояля, і гратиме піаніссімо Шумана і Шуберта, і хвилюватиметься про себе, чи добре він зробив, що відірвав дружину від батьківщини, від матері, рідних. Одна найближча людина хоч не на такій далекій відстані, але теж не в змозі побачитись, коли хоче, — Герцен. Але ні Рейхель, ні його дружина, звичайна проста російська жінка, не знають і не уявляють усієї міри, усієї ваги того, що робить вона для всіх російських людей.
От вона теж заглянула в дитячу, поправила подушечки, ковдрочки, пішла до себе. Сідає за невеличкий робочий столиксекретер, виймає з шухлядки невеличку шкатулку, згори вишивання, візерунки — вона ж рукодільниця, — під ними — останній лист AI. Листи з Росії до нього. Уважно читає розпорядження Герцена:
"Надішліть циркуляри про пияцтво, попечителів, про Пушкіна і, якщо цікаво, справу Огризки (Ви знаєте, що його врятував від в'язниці Тургенев, він писав до государя — ач який?)".
— Ач який! — здивована Марія Каспарівна. — Ані слівця про це! Треба буде розпитати, коли прийде завтра попрощатись і взяти дещо для AI.
"Чекаю з нетерпінням, коли ви одержите 44 "Колокол", там моя сповідь з приводу війни (я за війну і проти Австрії) і прочуханка "Современнику".
Що це він вигадав? Адже "Современник" найпередовіший журнал у Росії. Може, знову що з Некрасовим? Але не може бути. З Некрасовим — то особисті справи, і навіть не його, а Огарьових, хоча у них не може бути щось відокремлене. Але ж як поета він цінує Некрасова, надрукував навіть цей надзвичайний вірш "У парадного подъезда" в "Колоколе".
"Прощавайте. Діти цвітуть. Погода у нас от яка: з початку квітня дощ, туман і мла".
Значить, треба переглянути "Колокол" і перейти до листів з Росії... Деякі з них докладні, великі, деякі просто замітки, дописи — і все про страшні справи: злочини у поміщиків, зловживання урядовців у різних кутках Росії.
Кожен лист мандрує по кількох адресах, і найпильніша поліція не здогадується вже кілька років, що більшість їх пересилається через цю адресу, збирається тут, в квартирі тихого, добропорядного директора Дрезденської консерваторії, в рукодільному столику його дружини.