Неложними устами

Павло Загребельний

Сторінка 6 з 10

Важке вражіння. Спочатку фальшю личить! А потім придивився — прекрасно! Статики нема, і єсть текучість.

Майже всіх пройшов я Дон-Жуанів. Цікаво мені, чом Гейне не взяв цієї теми і як би він з нею справився? У мене є донжуанізм.

Характерно: за винятком моєї Весни, яка могла, здавалось, зрозуміти Павлуся, жодна жінка не підносила мене на височінь, а навпаки, я їх з землі відводив").

Так ми називатимемо її не тільки Наталкою, скрипочкою, але й Весною.

Десь надходила весна. — Я сказав їй: ти весна!

Сизокрилими голубками

У куточках па вустах

Їй спурхнуло щось усмішками —

Й потонуло у душі...

("Сонячні кларнети"}

Вона повела його до лісопильні. Хижо визміювалися широкі полотна пилок, гострі трикутні зуби вгризалися в колоддя, чвиркали фонтанчики жовтуватої тирси.

— А ви знаєте, що на цій лісопильні цілий місяць тягав пилку Пугачов?

— Пугачов? Отой? Звідки?

— Мені розповіла моя господиня. Вона вчителює тут бозна-скільки, тож вивчає історію краю. Пугачов коли втік зі своєї станиці донської, то не знав, куди себе діти. Побігав-побігав, та й вернувся назад. А там його в кайдани — та й у канцелярію до Новочеркаська. Рвати ніздрі за втечу. Але по дорозі родич його відпустив і порадив утікати аж у Польщу, а тоді прибігти, перебути карантин на границі й виправити собі пашпорта. Щоб бути при повних правах. Так Пугач побіг аж до Польщі, а повертаючись, зачепився в Добряиці, бо це був приграничний форпост. Отут на лісопильні пробув місяць, поки йому виписали пашпорта. Кажуть, що тут же хтось і сказав Омелянові, що в нього борода, як у покійного государя Петра Федоровича. Може, звідси й поніс він думку сколотити козацтво, проголосивши себе воскреслим Петром Федоровичем. А що свої козаки його надто знали, то вдарився до яїцьких.

...Дівчина з оранжевими губами, схрестивши ноги на світлім потопі, який б’є джерелом з лугів, в оголеності, одягненій райдугами, зеленістю трав, річкою...

Сонце вище й вище, тепліше й тепліше, все в природі відкривалося, і Наталка щодень більше розкривалася, скидала зайвий одяг, і вже він побачив, що тіло в неї золотисте...

— Тичинко, ви мене чуєте?

— Га? Що? Даруйте.

— Чи вам не здається, що дух Пугачева досі тут блукає?

— Пугачева? Дух?

— Чи думалося коли-небудь бути там, де колись Пугачов?

— Пугачов? Гм. Пугачов!

— Він вам не подобається, пане Павле?

— Не знаю. Тобто як же це? Знаю, що не подобається.

— Чом же? Такий сміливець! Пішов проти закону, проти всього.

— Царем назвався — нащо це? Жив у Добрянці на кутку Царівка, та й сам — вже цар?

— Царі не зв’язані ніяким законом. Царі — самі закон.

— А що закон? А мисль? Розум? Де в Пугачева розум?

— І Пушкін же про нього.

— Що Пушкін? Казочка про добру царицю-государиню? Не люблю казочок! Сковороду люблю, бо там мисль. І Пугач міг би забігти до Сковороди та зачерпнути мислі. Якраз же біг з Добряпки, коли Сковорода жив на пасіці в Гусятинськім лісі, втікши з-під Києва од чуми. Чуму навіть відчув завчасно! І у всьому був проти нерозума, проти! "Ах, ничем мы не довольны — се источник всех скорбей! Разных ум затеев полный: вот источник мятежей!"

— Тичинко, а я ж думала: у вас дух бунтівливий! А ви — проти найбільшого бунтівника.

— Проти нерозуму й безрозуму. І Сковорода ніде не згадав Пугачева.

— Боявся государині-імператриці. Щоб не було, як Радищеву.

— Радищев пізніше. Радищев дворянин. А Сковорода — козак. Козаки ж не бояться нічого.

— І Пугачев козак.

— Еге ж козак. А допустив, щоб його впіймали. Хіба ж можна допускати? Сковорода: світ ловив мене і не спіймав. А Пугача в клітці привезли встолицю і показували, як дикого звіра. І він стерпів! І діждався смертної кари! Ще й милості — щоб одрубали голову, а тоді вже четвертували. Хіба й собі поцілувати пантофлю Папи? Ні, ні!

А навколо злидні — як гудина, як гич! А навколо Земля, столочена, руда...

Тут ходив Сковорода.

("Замість сонетів і октав")

Не було згоди в їхніх розмовах, а самі хилилися одне до одного, прихилялися з кожним днем, більше й дужче. Кинуті долею, щоб порятувати одне одного, піднести, запалити?

Не думали про це, бо були хоч недужі, але молоді-молоді.

Наталка була для Павла мов музика, сумно-золотиста, як призахідне сонце. У неї мовби рвалася назовні душа з самими звуками мови. А говорила ж тихо, неначе з позасвіття! Він напружував слух, боявся попросити, щоб говорила голосніше, карався, мучився своєю несміливістю і вмирав од того голосу. Той голос — як навіки втрачена музика. Хоч у темряві, хоч зблизька, хоч на віддалі, хоч, може, й у небесах. Не казав їй про це — тільки думав так, але думав уперто, гарячкове, майже лихоманкове. Коли вперше спробував уночі згадати її голос і не міг згадати, то побіг через усю Добрянку, щоб, може, почути знов, бо така пустка була в душі, що не міг далі жити.

Вона розповіла Павлові, як ще гімназисткою знепритомніла в церкві, куди водили на свята жіночу й чоловічу гімназії. Праворуч — хлопці, ліворуч — дівчата. Стиск, духота, напруження. І вона не втримала.

Павло бігав по кімнаті з потемнілими від гніву очима: "К чорту! К чорту! Не треба ходити — не буду любити!"

"Та хіба ж я ходила — нас водили!"

"Однаково — не буду лю..."

І сам злякався своєї примовки. Те, що було колись жартом, — не для Наталки.

"Ліпше я заспіваю вам пісню. Про дочку-одиначку. Ось таку;

Мала мати одну дочку,

Та й купала у медочку,

Та й купала, поливала,

Слізоньками обмивала...

Ні, не те. Сльози знов — це не для вас. А для вас оце вже:

Калино-малино.

Чого в лузі стоїш,

Чого в лузі стоїш,

Чом не процвітаєш?

Молода дівчино,

Молода дівчино,

Яку думку маєш?"

А кларнет вуркотів ніжно-ніжно, як дикий голуб на дубочку. Чи ж відлунювала йому скрипка-скрипченятко з розквітлої вишні?

Що вона пила, що їла, як спала, як лягала — чи він знав?

Срібної ночі — це ще один спогад з майбутнього, весь у минулому, — так буде колись названа його книжка, а тоді всі ночі були срібні, а ранки золоті. Він не спав — стояв на сторожі її снів, стрічав досвітки, бачив, як одмикається сувора єдиновірчеська церква, як відчиняються в хатах двері й на високі ганки виходять бородаті розкольники, він охоплював поглядом усе, все: незамкнені двері й віконниці на іржавих прогоничах, дрова й квітники, теплий дух з стаєнь і розбризкана вода на цямринні, червоний півень на тину і жовта кицька на причілку. Все бачив і нічого не помічав. Не помічав навіть, чи ще живе світ — такий був недужий. Але вже не від хворощів, а від чогось іншого.

Вітер рвав хвіртку з рук, хвіртка розділяла Павла й Наталку і не розділяла. Вітер рвав її з рук. Наталя йшла і не йшла, Павло наближався аж до її обличчя, до її вітряної щоки, а немилосердний вітер відхиляв і відхиляв те миле обличчя. Нестримне бажання поцілувати її в щоку. Аж темніло в очах. І серце стукало, здавалося, просто в скронях.

Але попросив тільки руку. Ліву долоньку. Унадливе, немов молився.

"Предведений святими почуттями, чи ж я воздвигнусь?"

Тоді спитав, не знаючи й сам навіщо:

"Що буде з памп в найближчі тридцять літ?"

"Незмірна висота для вас і... — вона замовкла, мовби розхотілося говорити далі, докінчила твердо: — і така сама глибина для мене).

"К чорту! К чорту! — тупнув він ногою. — Хто буде тужити — не буду любити!"

Вона сміялася і трепетала, а він не знав, що Наталка смертельно хвора і вмре ще цієї осені, за місяць після смерті його матусі.

(Спогад з минулого. Ще коли приїздив додому з семінарії, то записував у маленькі зшиточки дрібненьким мачком од матері Марії Василівни і від сестер Проні й Оксаночки пісні, колядки й щедрівки, народні молитви й заклинання. Та замовляння від зубів, од урону, щоб причарувати, від колючки й від пристріту. Від матусі записав молитву та причарування: "Іду я в середу — спасителя попереду, іду я за паскою, а ви до мене з ласкою. Гляньте на мене соколовими очима, материним серцем, щоб ви не могли буть без мене, як дитя без цицьки, як мати без дитяти, як куриця без курченяти, як утка без утяти, як гуска без гусеняти, як корова без теляти, як кобила без лошати, щоб ви не могли буть без мене, хрещеного, народженого, раба божого Павла").

— Що ви там бурмочете, Тичинко?

— Народженого, — сказав він. — Я народжений. Може, самим тільки поглядом вашим, Наталко.

І строга бестужевка, ставши Весною, крутнулася пустотливо на високім підборі, аж довга сукня пішла дзвоном довкола її струнких ніг, і чмокнула його в щоку, ледь доторкнулася Йому до щоки, мов зірка променем, як шовк, як пелюстка яблунева.

Не дивися так привітно,

Яблуневоцвітно.

Стигнуть зорі, як пшениця:

Буду я журиться.

Не милуй мене шовково,

Ясиосоколово,

На схід сонця квітнуть рожі:

Будуть дні погожі.

("Сонячні кларнети")

Це було тоді, як над безмежною водою паслися табуни вітрів…

Університети, музеї й бібліотеки не дадуть того,

Що можуть дати

Карі,

Сірі,

Блакитні.

("Замість сонетів і октав"}

Вечорами часто чаювали у Володимира Івановича. Самійленко, невисокий, кругловидий, завжди усміхнений, завжди привітний, стріпував своїм чорно-сивим (сивенький, сивенький!), ще доволі буйним чубом, закликаючи собі в спільники Наталю, наступав на Тичину:

— Пане Павле, бачимо в вашій особі надію!

— Що ви, що ви, Володимире Івановичу! — лякливо щулився Тичина.

— І не просту надію, а велику! Правду я кажу, панно Наталю?

— Свята правда, Володимире Івановичу.

— Та ви обоє глузуєте з мене! — пробував гніватися Тичина, але в нього це ніяк не виходило. — Скільки вже тих надій... Он ваша чернігівська громада — чого тільки не фантазувала...

— От, от, фантазувала!.. Збиралися па збіговиська, грали на фортеп’яно, співали "Орися ж ти, моя пиво" — та й по всьому! А яких там лиш дурнів не було! Один під Шевченка все. І лисина, і вуса, і галстук, і навіть сурдут, а як про вкраїнське заговорить, то все на євангеліє. Мовляв, євангеліє в Росії на сімдесят мов і наріч перекладено, а українського перекладу немає. Зате, мовляв, пхають простонароддю книжечки, як ото "Бабушка Марфа, или За богом молитва, а за царем служба не пропадет". А другий сікався до всіх, що квітка не українське слово, треба, мовляв, вживати "квіт", бо ж Мазепа писав Кочубеївні "Квіте мій рожевий".

Отак на дрібниці й розтрачували всі сила. А силу треба кидати на велике.

1 2 3 4 5 6 7