А ще ж завтра неділя, відпочинок. Якби село поблизу, можна б і в село навідатись. Люди люблять чумаків і охоче їх приймають, розбираючи по хатах.
А Тарас так прямо нарозхват до селах. Бо він і на крил осі добре підтягне, і прочитає, кому що треба. А один випадок так прямо героєм його зробив.
Розташувалися раз серед широкого степу на ніч. Та ще й припинилися раненько, бо надходили хмари, й дід Палій боявся дощу.
Коли дивляться йдуть якихось двоє дядьків до табору. Підійшли, привіталися, а далі питають:
— А де ваш, люди добрі, отаман?
— У нас отамана нема. Ми його не вибирали.
— Ну! Чумакам без отамана, як череді без личмана — дня не прожить.
— Ні, таки направду у нас отамана нема.
— А хто ж валку веде?
— А он дід сидить.
— Отож і єсть ваш отаман.
— Дивись ти!.. А ми й не знали.
Підходять до діда Палія.
— Ми до вас із нуждою.
— А з якою? Зможемо — допоможемо.
— Наш хутір отут недалеко, верстов за три. Батько наш померли, а нікому почитать псалтиря, бо всі ми неграмотні. Так ми оце прийшли до вас — чи немає серед вас якого письменного, щоб псалтиру над батьком почитав.
Дід Палій усміхнувся.
— Що ж би ми й за чумаки були, якби не мали письменних між собою. Тарасе! Ану йди сюди.
Тарас підійшов.
— Оцим людям треба псалтиру почитати. Можеш?
Зачервонівся Тарас і ледве прошепотів.
— Можу...
— Ну, от вам, люди добрі, і письменний!
Дядьки, кремезні, мов дубки, у добрих чумарках, чоботях недовірливо поглядали — чи не сміється з них дід отаман. Вони просили не для жарту, діло серйозне, а їм дають якесь хлоп’я.
А дід Палій знає, що вони думають.
— Та ви, люди добрі, не бійтеся. Коли я вам даю оцього хлопця, так я вже знаю, що роблю.
— А коли так, так будьте ласкаві до нас усім табором на нічліг. Воли ваші нехай із нашими пасуться, а вас усіх, люди добрі, просимо до себе. Якось то розмістимося.
Чумаки тим охотніше пристали, що хмара ставала все грізнішою. Швидко позапрягали й подалися.
А ось і хутір. Весь окопаний ровом, а рів обсаджений агрусом. Ворота накривчасті між двома великими дубовими стовпами, а коло воріт розлога верба, мов сторож вірний.
Двір великий. Направо клуня здоровенна, обставлена півскиртами усякого хліба. Наліво — загороди із сараями для скотини. За клунею під старими берестками дві дубові комори й возівня. Напроти комор — льох із залізними дверима, а хата аж у самому кінці двора під липами. Укрита маленькими снопиками, ніби на польський лад.
За хатою сад. Коли згодом подав Тарас до нього — чого там тільки не було! І вишні, й черешні, й яблука, й груші усякі! Було навіть три дерева грецьких оріхів.
Коло саду город, а посеред нього колодязь із колесом і дашком. Город весь теж окопаний ровом, обсаджений кукурудзою та соняшником.
За садом у гайку пасіка з куренем та омшаником, а там далі — і дубина, і липина, і березина, і усяке тобі дерево аж до самого яру. За ярком невеличкий ставочок, а ще далі в полі — бакша.
Коли Тарас входив до двору, дві дівчини попалися назустріч. Одна другу піддратовувала, дзвінко співаючи:
Похожано, поброжано,
Коло хідки стежки!
Коло хідки стежки!
Та коло хідки стежки!
А Семенко та й Оленці Покупив сережки,
Покупив сережки Та покупив сережки!..
Побачивши чужих людей, дівчата з задерикуватим сміхом кинулися бігти, блискаючи на бігу білими литками.
В хаті гарні рушники по стінах, гарні образи, а під образами — спокійна воскова маестатична фігура старого діда, творителя й початкодавця усього оцього добра.
Скільки праці поклали оті сто літ безпокійні, аж тепер заспокоєні руки коло кожного деревця, коло кожної грудки на полі, що він же її кожну сто разів перевернув, кожну в руках розітер, розім’яв! Кожний атом цієї землі вже кілька разів обернувся далеким колом, претворяючися то в золотистий колос, то в руно вівці, то відходячи геть від землі, то вертаючи до неї назад, а на своєму отому шляху творячи і енергію людську, і пісню, і хати оці, сбори, замислений погляд у минувшину і ранішню молитву.
І от тепер — закінчилося довге трудове життя. Все призначене сотворив, усі заповіді виконав, усі обов’язки виповнив — чого ж іще? Пора й на спочинок. І тому стрів смерть спокійно, лагідно, як давно очікуваного гостя. Та й прийшла вона, як гість, а не як мучитель лютий: ще в день смерті порося заганяв у хлівець — вибігло кляте...
Старший син, коли батько зліг на смертну постелю, журився:
— Оце ж ви, таточку, зіходите з світа й без священика.
І гордо сказав на це старий дід:
— А нащо мені слуг, коли я з самим хазяїном буду говорити сьогодні.
Так. Він свого Бога не боявся. Він увесь вік свій з ним запросто говорив на
оцих полях оброшених, коло постелі змученої породіллі, коли ото наступає це чудо появлення нової істоти в щирому-щиренному степу, на безлюдді, під свист вітру й завивання вовчої тічки.
А бувало... Отоді як не було ще тут оцього пишного хутора-раю, а була тільки вогка землянка, а в тій землянці двоє: підстрелений в момент утечі кріпак і вагітна жінка. Отоді й Бог третій був тут. Без попів і причасть, а як велика надія, тепла й незрима поміч.
Кидається молодиця на траві, постеленій замість ліжка. Нелюдська мука кочеряжить усе тіло. Уже й ні кричати, ні скреготати зубами нема сили, а скрутиться у вузлик і мукає, як теля...
А коло неї безпорадний та ще й сам поранений чоловік. Що ба небо прихилив би для любої істоти, бо вона ж кинула батька й матір, оця дівчина-жінка, кинула достатки і пішла світ за очі за єдиним словом, за єдиним покликом — і от тепер мучиться смертельно, в землянці, без людей, без помочі...
І падає тоді на коліна розбитий весь горем чоловік і говорить твердо:
— Коли ти єси, Боже, так поможи ж безневинній людині.
І Бог слухається. Крик малого єства і довгий обморок вимученої в кінець матері. А чоловік, ще недавній парубок, стоїть і не знає, що робити. Знав "юлицю", знав пісню виводити на вечорницях, вмів коня досісти, вмів духопелу доброго дати суперникові, як дав його й паничеві, коли той обняв Марусю, але про те, як приходять діти на світ і що з ними тоді робити, не мав поняття. Чув, що є якесь там "місто" й воно чи "виходить" чи вилазить... якась "пуповина", що її треба чи різати, чи обгризати чи що там іще з нею діють...
Так отакого Бога знав дід і вмів із ним розмовляти. Ото так уже іменно був "вездесущий": і в хаті, і на полі, і в дорозі, навіть часом і в церкву він забрідав. Тільки рідко, а тому дід волів шукати його у степу, в лісі, над річкою, в розгляданні як росте й наливається дитина, як пролепече перше слово, як потім щиро слухає з розкритими оченятами доброго навчання й виростає в атмосфері добра і порядку, мов нивка в пору дощиком политая.
І повиростали сини, гарні люди з них повиходили. Не знав цей хутір ні сварой, ні бійки, не чув жіночих істеричних криків, не вибігала обезуміла розпатлана молодиця, а за нею не летів п’яною рукою кинений "тупор".
Так навіщо ж і справді цьому дідові попи з єктеніями та октоіхами, із псалмодіями й маслосвятієм? У діда з його Богом все вже обговорено —посередників "не требуіцця".
Два дні йшов дощ — два дні стояли чумаки у хуторі й два дні Тарас читав "Псалтиру" над померлим. За все своє життя не чув покійник стільки молитвенних слів, скільки наслухався оце тепер!
На третій день — похорон. Дали Тарасові кропильце з васильків, просили, щоб він покропив домовину й покійника.
Тарас, було, соромився — це ж уже піп неначе... Дядько Грицько теж якось цього не одобряв, але йому сказали:
— Чому ви так? Та воно ж дитина — воно праведніше всякого священика! —і дядько Грицько мусив згодитися.
Тіло поклали в домовину й понесли у садок, а Тарас усю дорогу співав "Святий Боже"; чумаки йому підтягали.
Поминальний обід був — що вже й говорити. Добре взагалі відпочили чумаки за ці два дні, а Тараса хуторяни так за малим на руках не носили.
— Може б, ти, синок, що з’їв? Може, ти втомився, то відпочинь. Може, тобі чого треба — так скажи. Може, меду? Може, яблук?
І підсовували йому їсти, хоч він був ситий під саму зав’язку. Давали кожуха вночі укритися, хоч жарота була і в сорочці.
Дядько Григорій тільки поглядає, а у самого душа росте. І дід Палій радий, посміхається у вуса.
На розстанку хуторяни то вже не знали чим і віддячити Тарасові. Давали гроші, але батько не звелів брати.
— Ой лишечко!.. Та чим же ж?..
Пошепотілися старший син із жінкою й винесли Тарасові новенькі чоботи. Великуваті, правда, були трохи, але це ж добре.
Батько, було, й тут запротестував, але... це ж не гроші. Та й люди так просять.
— Ви ж нам таку ласку зробили. Ми ж тут, у степу, як звір, живемо й божого слова не чуємо. Що над покійником, то над покійником, але ж і ми залюбки послухали. А ваш же ж хлопець так гарно чита. От уже честь батькові-матері, так уже іменно що честь!
Довелося взяти чоботи. Прощалися, як з рідними. Просили при повороті заїздити знов.
— Бо тож, знаєте, коли-не-коли Боже слово учуєш. А воно душа просить.
VII
І знову степ, знову ранки росяні, теплі вечори, ночі місячні. Знов Тараса обхопила жадоба все чути, все знати, все запам’ятати. Коли проходили мимо румунського села, пішов до церкви. Слів не розумів, але служба була відома майже вся. Під кінець то вже підтягав "Доміне мілоешті".
Дуже полюбив Тарас воли з вартівниками пасти уночі, слухати музику степової тиші та всякі оповідання бувалих чумаків. Та й справді воно гарно. Вогник невеличкий тліє, полягають дядьки і починається незкінчима бесіда. Про що тільки не переговорять!
Одного разу таборові довелося стати і в такому місці, що паші нема, отже прийшлось волів гнати далеченько. Знайшли трохи паші коло глибокого ярка, пустили волів, самі полягали коло вогнища.
Пішли безконечні чумацькі бесіди. Після доброї вечері, в спокійній розмові, в запашному колиханні степового повітря так дрімається охоче... Спочатку один задрімав, потім другий і... мов лихий спокусив — позадрімали усі. Не поснули —хіба ж таки можна спати на варті? А от так, позадрімали на хвилинку. Сусід на сусіда надіявся.
Не дрімав тільки Тарас, переживаючи враження дня.
Нараз почувся йому шелест кущів... тріснуло гілляччя. Він глянув і завмер.
З ярка вилазило, тримаючися за кущі, двоє... Вискочили — й побігли прямо до волів.
Тарас хотів крикнути — і не крикнув, бо злякався, що розбійники підбіжать і зарубають сокирами, поки чумаки ще сплять.