— Веди, iмператоре, на бiй!..
— Ми станемо, — запалився iмператор, — на рiвнинi бiля Аркадiополя, а поперед себе в усiх лiсах поставимо засади... Ми негайно пошлемо переодягнутих лазутчикiв до Агатополя й за Родосту. Нехай вони вбивають i грабують мiсцевих жителiв — нiбито руси — й тим озброюють їх проти Святослава. Ми повиннi не допустити їх до Константинополя. Ти, Iоанне Куркуасе, повинен поставити в Аркадiополi метальнi машини й залити їх нашим грецьким вогнем...
Iмператор не скоро б ще закiнчив цю свою промову, але бiля дому зупинився гонець з Константинополя, якого всi пiзнали по вигляду: гiнцi iмператора носили звичайно легкi шоломи iз довгими страусовими перами.
Ставши на порозi, гонець упав ниць, вийняв iз схованки й подав протовестiарiю, а той iмператору згорнутий пергамент i швидко вийшов.
Iмператор сам зняв печатi й розгорнув пергамент. Ступивши кiлька крокiв уперед до вiкна, де було виднiше, вiн уважно прочитав, що там написано.
Але що трапилось iз iмператором i що написано в пергаментi? Iмператор байдуже нiбито прочитав, згорнув, поклав його на стiл, потiм пiдняв голову й подивився на полководцiв. Це був не той iмператор, який тiльки що кричав про перемогу й обiцяв вести їх на бiй. За одну коротку хвилину вiн зблiд, погляд його був не тут, а десь далеко, рука, — це помiтили всi полководцi, — здригалась.
— Нiчого! Нiчого! — сам собi, мабуть, сказав iмператор. — Пише проедр Василь, — звернувся вiн уже до полководцiв, — що з Азiї прибуло три легiони, якi вийшли з Константинополя й прямують до нас...
Iмператор Iоанн хвилинку мовчав.
— Але проедр не поспiшає! — сам собi, мабуть, сказав iмператор. — Вiн, либонь, думає, що це великий вихiд до Софiї, а не поле битви, а у нас... у нас... виходу нема...
Десь далеко гримiла важка хода таксiархiй. Iржали конi, сюди, в дiм, долiтав брязкiт зброї. Все було нiби так, як i до цього, але щось сталось з iмператором Iоанном.
Вiн говорив, вiн намагався говорити, як i ранiше:
— Ми станемо на рiвнинi бiля Аркадiополя... попереду себе пошлемо лазутчикiв... Ти, Iоанне, постав свої метальнi машини...
Але помiтно було, що iмператор говорить не те, що думає, трапилось щось, чого вiн не мiг передбачити, i тепер уперто шукає виходу.
I, як це не дивно, а допомiг Iоанн Куркуас, у якого взагалi не було нiяких вiйськових здiбностей i який часто говорив рiзнi нiсенiтницi.
— А що, iмператоре, — промовив вiн, — коли ми затримаємо Святослава тим, що запропонуємо йому мир?
Усi полководцi жахнулись i занiмiли, — цей п'яниця Iоанн сказав i на цей раз нiсенiтницю, яка нiчого не вiщувала доброго нi Iоанну Куркуасу, нi їм. Iоанн Цимiсхiй — i мир. Та хiба ж гордий, упертий iмператор пiде на мир та ще з руським князем?
Проте iмператора нiбито зовсiм не здивували слова Iоанна Куркуаса. Навпаки, почувши їх, вiн посмiхнувся, сказав:
— Ти, Iоанне, нiби вгадав мої думки...
Полководцi пiдвели голови.
— Я говорив i говорю, — вiв далi iмператор, — що нам треба зупинитись могутнiм станом на рiвнинi. Я наказую — треба поставити скрiзь, де посуваються тавроскiфи, засади, i лазутчикiв треба послати, i тобi, Iоанне, виставити метальнi машини...
Розповiвши це, iмператор передихнув.
— Але в цей же час, — закiнчував вiн, — треба негайно послати до Святослава василiкiв i запропонувати йому мир... Мир! Так, мир. Ти, протовестiарiй, їдеш василiком i береш з собою єпископа Йосипа. А там, — ще додав iмператор, — коли зимову мряку замiнить весняна яснина, ми з божою помiччю пiдемо в похiд проти тавроскiфiв.
Дуже скоро пiсля цього полководцi залишили будинок патрикiя, у якого зупинився iмператор, i пiшли, дякуючи на цей раз начальнику метальних машин Iоанну Куркуасу. Iдучи вiд iмператора, усi вони говорили про це та ще додавали, що досi знали Iоанна Цимiсхiя як досвiдченого й безстрашного полководця, а тепер побачили й взнали в його особi справжнього iмператора — не гiрше, либонь, Юстинiана й Костянтина.
I нiхто з них не знав того, що в цю саме годину полководець iмператор Iоанн крокує з кутка в куток у домi патрикiя Феодора, iнодi зупиняється, схиляється над столом, читає пергамент проедра Василя, в якому написано: "Феофано утекла з Проту, сидить у соборi Софiї й хоче говорити тiльки з тобою, iмператоре".
У цей же час протовестiарiй Мануїл i єпископ адрiанопольський Йосип швидко стали збиратись як василiки iмператора в недалеку, але страшну дорогу до князя Святослава.
7
Попустивши поводки, з бронею на грудях, у шоломi, на верху якого голубiв вогкий вiд роси єловець* (*Єловець — прапорець або знак над шоломом.), тримаючи праву руку на крижi меча, а лiву руку приклавши до чола, князь Святослав дивився вдалину.
Перед очима князя Святослава вiдкривалась безмежна долина, що на обрiї зливалась з небом. На рiвнинi подекуди витикались гори, одинокi й дивнi серед цього зеленого моря, пасмугами темнiли лiси. Обминаючи гори й лiси, по долинi текли спокiйнi рiки, що вiдсвiчували голубизною неба.
У горах позаду i на долинi попереду було дуже хороше в цей ранковий час, — небо голубе, бездонне, повiтря проймало рожеве сяйво, зелень свiжа, яскрава, нiби обмита росою. Вражала й тиша: то тут, то там пробували голос птахи, десь здалеку долинула дiвоча пiсня.
Але на долинi — за кожною горою, над кожною рiчкою, у лiсах — скрiзь стоїть смерть. Тут пролягає єдиний шлях iз гiр до Вiзантiї, тут iде велика битва мiж Руссю i iмперiєю, битва, заради якої здалеку прийшов сюди князь Святослав. Вiн уже вийшов з воями своїми iз високих гiр, вже тут, на долинi, сталась жорстока сiча мiж руськими воями й римським вiйськом. А скiльки кровi ще проллється попереду, скiльки i яких чудових людей ще загине тут!
Князь Святослав подивився назад. Там, над рiкою, бiля лiсу, темнiв стан руських воїв, там видно було довге пiвколо зв'язаних мiж собою возiв, там високо в небо вставали димки — вої готували харч на день сущий. В сонячному промiннi поблискували списи...
Подивився князь Святослав i в другий бiк — на захiд. Там, далеко, над iншою вже рiкою й iншим лiсом, темнiв стан ромеїв, там видно було на найвищому мiсцi намет iмператора, над яким майорiв прапор iмперiї, там височiли намети його таксiархiй i полкiв, легкий вiтер приносив звiдти вiдгомiн голосiв.
I подумав князь Святослав, що мине короткий час i стан встане проти стану. На зеленiй оцiй рiвнинi зiйдуться закованi в броню й iншi — одягнутi в звичайнi порти — люди, натягнуть тятиви своїх лукiв, вiзьмуть списи, пiднiмуть сокири. Не цiпи молотитимуть тут, на рiвнинi, — люди вбиватимуть однi одних, не роса, а кров впаде на зеленi трави, а з лiсiв полетять на поле бранi чорнi круки.
А хiба не краще зiйтись на цiй рiвнинi двом — iмператору Вiзантiї i князевi Русi?
"Дивись, — сказав би князь Святослав iмператору, — на оце небо, землю. Там — Русь, там — Вiзантiя, а ось тут — болгари. Пощо хочеш, iмператоре, знищити Болгарiю, а там — Русь? Я прийшов — i ти бачиш силу Русi; любов i мир — хiба це не добре? Тiльки ж додержимо слова. Ти клянись Христом, а я, по покону батькiв, даю роту на зброї".
Василiки iмператора ромеїв — протовестiарiй Мануїл i єпископ адрiанопольський Йосип — приїхали до стану князя Святослава пiд бiлим знаменом надвечiр.
— Хто їде? — закричала, побачивши їх, сторожа чола.
— Вiд iмператора ромеїв... василiки... до князя руського Святослава, — заволали протовестiарiй i єпископ.
Їх провели до стану руських воїв, там зупинились бiля великого намету, над яким маяло знамено князя Святослава.
Але князь Святослав не говорив з василiками, там стояли, ждучи, воєвода Свенелд i кiлька тисяцьких.
— Ми вiд iмператора ромеїв Iоанна, — почав протовестiарiй, — василiки — патрикiї Мануїл i Йосип, прибули до князя руського Святослава...
— Князя нашого Святослава тут немає, — вiдповiв їм Свенелд, — ми, воєводи й князi, слухаємо вас i будемо говорити за князя i Русь...
Василiки вклонились, i протовестiарiй повiв далi:
— Iмператор ромеїв Iоанн запитує руського князя: за чим вiн привiв своє вiйсько сюди, до Вiзантiї? Воєвода Свенелд подивився на своїх воєвод.
— Князь Святослав прийшов не у Вiзантiю, а в Болгарiю, має з нею нинi мир, а вiдтак запитує у iмператора ромеїв: за чим вiн привiв своє вiйсько в Болгарiю?
Василiки знiтились i мовчали.
— А коли iмператору цiкаво знати, — додав Свенелд, — чого князь Святослав прийшов у Болгарiю, то скажемо — за золото ваше. Тiльки ж вої нашi за нього вже заплатили кров'ю...
— Iмператор ромеїв дуже шкодує, — змовчав про кентинарiї протовестiарiй, — що тут, на рiвнинi, сталась сiча, i не хоче, щоб далi лилася кров...
— Вiруючи в бога, — додав єпископ, — ми не повиннi розривати миру, що дiйшов до нас вiд предкiв наших, бо посередником мiж нами був сам бог. Тому радимо, як друзям, одразу й без будь-яких розмов залишити землю, яка вам не належить; якщо ж не послухаєте нашої поради, тодi ви розiрвете мир i любов мiж нами, а не ми...
Протовестiарiй Мануїл, натхнений словами єпископа, став навiть загрожувати:
— А якщо ви змусите iмператора ромеїв виступити проти вас з усiм своїм вiйськом, то загинете всi в цiй землi i нiкому буде навiть повiдомити Русь.
Коли товмачi переклали цi слова протовестiарiя i єпископа воєводам, тi переглянулись, перекинулись кiлькома словами, а потiм воєвода Свенелд сказав:
— Марно ви, василiки, всує кличете бога i зовсiм марно загрожуєте князевi i воям нашим. Тодi слухайте нас: якщо ви прийшли говорити про любов i мир, будемо про це й говорити — ми хочемо любовi й миру. Але якщо мир — то справжнiй мир, це ромеї кликали нас сюди, i через них тут сталась сiча. Нехай iмператор дасть нам дань на всiх воїв живих i вбитих... Якщо хочете любовi й миру — навiки iдiть з Болгарiї, князь Святослав з воями своїми також згоден пiти на Дунай. Якщо ж ромеї не покинуть Болгарiї, не дадуть данi, не викуплять полонених, то ми пiдемо вперед, поставимо свої намети перед самим Константинополем, покажемо, що ми не жони й не дiти, яких можна лякати, а хоробрi вої, що перемагають ворогiв зброєю. I нехай тодi ромеї не нарiкають, а переселяються в Азiю...
Василiки не знали, що вiдповiсти воєводам князя Святослава. Дали дари воєводам i князевi — золото й паволоки — i повернулись до свого стану.
Увечерi вони знову заявились перед станом князя Святослава.