Тільки боляче й гірко від того, що є люди, схожі на невдалий холодець, котрого не можна ні їсти, ні пити. Та... — махнула байдуже рукою. — Горбатого, видно, й могила не вирівняє.
— Знову туман, туман і пустота, — спробував пожартувати Грабовський. — А відомо — за туманом нічого не видно.
Втрутився Кость Семенович.
— Ніякого тут туману нема, хоч Оля нічого конкретного й не сказала. Я її розумію — говорити важко. Ми вам не сторонні люди, і нас це таки ображає. Вдумайтесь самі. Ну, розпустили про вас чутку — одружуєтесь. Чутка, якщо пригадуєте, була сенсаційною. Осадчі носилися з нею, мов дурень з писаною торбою, трубили на всіх перехрестях, величались, як свиня орчиком, — сам поет просить руки їхньої доньки. Ну, пішли ми з вами удвох до них, перебалакали, дійшли згоди. Хай, думалось, уже й так. Пізніше все місто заговорило про вас та Анфісу як заручених, сподівалося весілля. А що вийшло?
— Поки що нічого, — вставив Грабовський, — але, очевидно, буде, в кожному разі, до того хилиться.
— Буде на собачі заговини, — докинула Ольга.
Кость Семенович докірливо глянув на дружину і продовжив:
— Щось ви там ворожили, ворожили, а тепер нате вам — нова поголоска, ще сенсаційніша від попередніх.
— Яка?
— На жаль, погані новини завжди приходять до нас з величезним запізненням та через десяті уста. Он підіть і самі послухайте, що люди гомонять, смакуючи і перевертаючи на всі лади: Анфіса піднесла Грабовському зеленого гарбуза, забрала колишнє своє слово назад, а знайшла собі кращу партію — знатну й багату.
— Невже?
— Не знаємо, ви ж з нами не ділитесь секретами. Людські язики плещуть. Та ще й нас приплутують, заливаючи багнюкою і помиями.
— Вас?
— Глузують над нами: силкувалися, мовляв, нав'язати осадчим негодящий товар, якогось злиденного напівмерця, бунтаря, котрого цар навіки загнав сюди, але не на дурних наскочили.
Гаврилов змовк. Якусь хвилину мовчали всі троє.
— Да-а-а, — зітхнув Грабовський.
Мовчки обернувся і, не прощаючись, вийшов з хати.
Анфісу знайшов у бібліотеці.
— У таку пору? — скинула на нього розгублені очі. — Я трохи затрималась. Хочу дочитати, — похвалилася "Декамероном". — Так цікаво, не одірвешся. Отож бувають історії. Сідай, коли прийшов.
Почала збиратися, хапливо причепурюючись.
— Зачекай, — попросив. — Треба поговорити.
— Про що? — тривожно стрепенулась.
— Почуєш.
— Може, іншим разом? Дуже спішу.
— Встигнеш.
— Куди?
— Туди, куди спішиш. Не заберу багато часу.
— Ти сьогодні якийсь дивний.
— Такий як є. Поясни мені, що відбувається?
— Де?
— Усе місто говорить, у тебе є вже новий наречений, ти зламала дане мені слово, а я нічого не відаю.
— Я також.
— Звідкіля ж такі розмови беруться?
Вона спаленіла до вух, абияк гортаючи книжку. Стежив за її безладними рухами і догадувався — сказала неправду.
— Бачиш, Павле, — заговорила, тамуючи хвилювання. — Чим більше я замислююсь над нашим шлюбам, то все страшніше стає мені. Подумай сам. Тебе необхідно завжди лікувати, доглядати. І в мене здоров'я погане. Підуть діти, теж хворі, бо ж сухоти передаються з роду в рід. Знову клопоти, ліки, в домі безперервний лазарет, сморід, прання, латання білизни, голодна родина...
— Раніш над цим не думала? Я ж, здається, про неминучі труднощі говорив, попереджав.
— Говорив, але тоді я не все розуміла.
— Хто ж зараз напоумив тебе?
— Люди, сама...
— Не треба криводушити, кажи правду. Невже я за все наше знайомство, за час нашої дружби заслужив того, щоб мене обдурювати? Анфісо, пригадай, що ти говорила мені в листі, а потім на березі.
На її щоки покотилися рясні сльози. Книжка випала з рук і якось навдивовижу гулко гупнулась об підлогу. Ніхто не підняв її.
— Вибач мені і прости, коли можеш, — заламала Анфіса спорожнілі руки. — Ти добрий, людяний, маєш чуле серце. Я вірю, вірю, не станеш, не зможеш стати проти мого щастя.
— Щастя? З ким?
— З Сержем. Він — дворянин, багатий, з вишуканими великосвітськими манерами, широкими знайомствами. Зрозумій, Павле, тільки Серж годен вилікувати мої хвороби...
16
Дні і ночі лізли черепахами, неохоче підступаючись до марудної та в'їдливої якутської осені. Третій тиждень дощило, напуваючи спраглу за коротке, але гаряче літо землю. Сірий, важкий і волохатий смуток снувався над тайгою, брів пустельними вулицями міста, каламутними очима зазирав у будинки, юрти, ворушився в людських серцях...
Тривожно клямкнули сінешні двері, і Нюргустана прожогом вихопилася з кімнати, немовби з вогню, її щоки палахкотіли смаглявим багрянцем.
— Чого тікаєш? — перейняла дівчину Ольга, скидаючи з голови мокру хустку. — Що з тобою?
— Думала, Павло Арсенович.
— Його нема дома?
— Давно пішов. З ним щось дивне коїться. Йде зранку, десь блукає, люди бачили за містом, а я — на березі. Увечері довго не спить.
— Звідкіля все те знаєш?
— Бачила. І тато, і мати бачили. Ми лягаємо спати лише тоді, коли він засне. А зараз прочитала таке, що перелякалася, хоч і не все розібрала, бо він якось чудно пише.
— Де прочитала?
— Ось.
Дівчина взяла зі столу папір і подала Гавриловій. Ольга пізнала дрібненький почерк Грабовського. "Брате мій дорогий та любий! Вибачайте, що так давно не писав Вам, бо нікому не писав нічого. Як я жив літо і через що не поїхав нікуди відси — краще не казатиму; коли треба буде — напишу, а ся потреба, може, складеться незабаром. Листів ні від кого не дістаю, бо дав свій адрес на Іркутськ, а сам сиджу тут. Та по правді — що мені ті листи, нащо вони? Мертвого нічим не зведеш... Всі зв'язки, життя порваті, душа доболілась до краю, нічого не жалко, ніщо не втішає. Людей... часом проклинаю, часом пригорнув би всіх до серця.
Збірник, що посилаю, мабуть, останній, бо не знаю, чи візьмусь коли знов за працю. З необробленого матеріалу дещо зберіг, дещо пошматував та попалив. Шматую, і мені якось відрадно робиться. Хочете — пишіть, хочете — ні, мені про все байдуже, нічого цікавого не осталось на світі .."
Лист недописаний. Після останнього слова синіла засохла пляма. Ще більша і стрілчаста, як несиметрична зірка, лисніла на столі, а біля неї лежала ручка зі зламаним пером. Видно, нервував і, не змігши закінчити писання, зозла жбурнув ручку.
Ольга поклала лист у шухляду.
— Куди він міг піти?
— Може, на весілля, — висловила догадку Нюргустана.
— Бог з тобою.
— Учора до нього приходив осадчий. Можливо, запрошував.
— Ні, ні. Це відпадає.
— Може, на річці. Він полюбляє ходити туди.
— У такий дощ?
Дівчина непорозуміло стенула плечима. Гаврилова накинула на себе хустку, поглянула в заплакане вікно і рушила до порога.
— Ви куди?
— Треба шукати. Він зараз у такому стані, особливо сьогодні, що може зважитися на найгірше. Ти ж читала в листі — нічого цікавого не осталось на світі. Тепер, Нюргустано, за ним треба пильно й невідступно стежити, навіть уночі.
— Я стежу. Тільки нині не впильнувала, бо корів доїла, коли він вийшов з подвір'я. Ольго Василівно, мені можна піти з вами?
— Одягайся скоріш.
Наливний дощ забивав дихання, сліпив очі. Розгрузла вулиця, здавалось, уся тягнулася за ногами.
Обходили весь приміський берег, заглянули на пристань, де майже нікого не було, в переповнену людьми улусну, в музей, у лікарню, знову повернули в місто, і марно.
Дощ поволі вгамовувався. На небі хмари розійшлися, іноді показувалась половина блідого місяця, деінде жевріли зорі — на землі посвітлішало й повеселішало. Хоч у черевиках давно вже поміж пальцями цвіркала вода, великі калюжі обминали.
Йти було легше, ніж раніш, але в Ольги на серці з кожним новим кроком ставало все тяжче й тяжче. Наростала тривога, множились темні й лиховісні передчуття. "Павле, Павле! — кричало серце. — Де ти, милий, що з тобою? Одізвися! Позабудь горе, що несподівано впало на тебе. Ще настануть кращі часи. Весною поїдеш з нами у Балаганськ, розвієшся... Бо як ти, боронь боже, щось заподієш собі, я також не витримаю, піду за тобою. Обіцяв написати в мій альбом вірша..."
Нюргустана схопила Гаврилову за руку.
— Дивіться, — показала на руїни острога. — Доки стояло недалеко від стіни, я думала, привиджується, а як рушило, о-о.
— Павле-е!! — гукнула з усіх сил Гаврилова.
Постать спинилася.
— Павле Арсенович-чу-уу! — зірвався дзвінкий Нюргустанин голос. — Ідіть сюди! Скоріше-е!
— Що ви тут робите? — спитав Грабовський, пізнавши їх. Був до краю зніяковілий і розчарований.
— Ми, ми... — запнулася дівчина.
Нарешті подолала заціпеніння Ольга.
— Йдемо до нас. Нюргустана хоче взяти в мене канву для вишиття. А ти чого там тинявся, куди чимчикував?
— Гуляв собі...
— От і добре, що гуляв, тепер ходімо з нами.
Грабовський завагався.
— Мені треба додому.
— І тобі не соромно? Стільки блукав, а зараз — додому. Значить, одна дівчина сліпатиме назад поночі. Парубок називається. Бери, Нюргустано, його з того боку за руку, та й вестимемо удвох, наче бранця.
Розмова не в'язалася. Йшли мовчки, ледве витягуючи ноги з болота. У нічній тиші Ольга виразно почула дикий лемент труби та надсадне гупання барабана. Щоб якось одвернути Павлову увагу від весілля, почала говорити голосно й безтурботно:
— Одгадай, Павле, яка в мене сьогодні радість?
Він не відгукнувся.
— Хіба тобі не цікаво?
— Скажи.
— Отримала листа з Іркутська, від брата. Незабаром має приїхати до нас погостювати. Якщо хочеш, напиши доручення, я одішлю йому, і він привезе тобі листи, якщо вони там є. Напишеш?
— Ні.
— Чому? Ти ж так побивався за листами з України.
— Колись побивався, а зараз не хочу мати їх, і не нагадуй мені про них. Обійдуся...
***
Крокуючи по дерев'яному мостовинню, ставили ноги обачно та скрадно, бо з прощілин між дошками вода сичала прудкими гадюками, забризкуючи чоботи й одежу.
— Гляньте, як розбушувалася Лена, — мовив Кость Семенович, коли спинились за сажень від води, що при березі вже бралася тонким, схожим на павутину, льодом. — Видно, не хоче красуня даватись у крижаний полон, змагається за волю й тепле літо. От сила життя, прямо-таки нездоланна. Все чіпляється за нього, все виборює собі право на існування.
— Чіпляється, доки те існування має смисл, — докинув Грабовський.
— О, безумовно. Але смисл — то не богом кинута з неба манна. Його створюють, його виробляють, множать самі люди. Ні, не кажіть, Павле Арсеновичу, життя — велика й мудра річ, не мені вам говорити, вас повчати.
— Еге ж, — зітхнув Грабовський.