Павло піднявся на сцену.
Критику технології він вважав несправедливою. Аби ж ці люди знали, скільки труда було закладено у виготовлення обладнання! Самі ж порушують правила експлуатації, заради кількості гонять брак, і хочуть, щоб їм за це платили!
— Підхожу до заливальника, зауважую: ретельніше згортайте шлак, і чую у відповідь: а нахера? Зрозумійте: платити за брак ніхто не буде, це прямі збитки, а тарифні ставки взагалі визначаються Всесоюзним тарифно-кваліфікаційним Довідником, затвердженим ще Радою Народних Комісарів СРСР. І стосовно умов праці. Ви ще не бачили справжньої ливарні, де мусиш нахилятися до підлоги, щоб побачити прохід. І грохот стоїть такий, що у вухах шпигає. У нас насправді — курорт, а не ливарний цех. І норми на спецодяг, на рукавиці встановлюються, між іншим, не нами, а в Москві. Слушні зауваження стосовно молока і м'яса. Я їх записав і передам заступнику директора з соціальних питань. Що стосується начальника цеху, то я вважаю, що Олександр Іванович на своєму місці, але його долю вирішуватиме директор заводу.
Після такого одкровення зал загудів, і слово знову взяв вусатий електрик.
— Знаєте, Павле Гнатовичу, ми вас поважаємо як людину і спеціаліста, але ви нам локшину на вуха не вішайте. Ви, адміністрація, ще не перебудувалися; ми ж, робочі, завдяки Горбачову протверезились і права свої усвідомили. Диктатуру пролетаріату ніхто не скасовував і, хоч як, а Олександра Івановича ми все одно з цеху вичавимо. До речі, він — ще й хапуга. При розподілі дачних ділянок прирізав собі три метри з боку лісу, і тепер у нього п'ять соток, а в усіх по чотири.
Вусатий виявився правим: на робітничу скаргу зреагував обком. На завод прибув Володимир Володимирович, перший секретар міськкому, і у вузькому крузі заводських очільників, опісля шостої чарчини, висловився конкретно: "Не вмієте працювати з людьми... Позабираю партбілети, і нікуди вас не приймуть. На то ми вас із Самусем, йоп-пашу мать, і поставили, щоб ви питання розв'язували, а не соплі жували".
Напередодні професійного свята енергетиків, в ніч із п'ятниці на суботу, у кабінеті начальника енергетичного цеху №10 на святкову вечерю зібралися провідні спеціалісти — енергетики. Жіночий персонал забезпечив актив домашніми закусками, а начальник цеху виставив трилітрову банку спирту, зекономленого на протиранні срібляних контактів. Дивлячись на начальство, і чергові, що мусили доглядати за насосами, влаштували собі маленьке свято. Веселилися як в останній раз: співали, точили анекдоти і вже взялися танцювати, як тут, раптом, згасло світло. Все, що допіру гуділо і грюкало, завмерло; на заводі стало тихо-тихо. До головного інженера, який ще не покинув кабінету, примчав черговий диспетчер із ліхтарем, і доклав, що згорів вхідний трансформатор і зупинилися насоси, що качають воду на охолодження плавильних печей.
Приміщення насосної станції, заглиблене на вісім метрів у землю, наполовину заповнилось водою, і вона ще прибувала. На поверхні, у майорінні аварійних ліхтарів маячила голова зі здоровенним гайковим ключем в зубах. Фігура то зникала в глибині, блиснувши сідницями, то виринала, відхаркувалася і знову зникала. Павло впізнав начальника цеху, який намагався на глибині перекрити засувку.
— Видно, в трусах резинка заслабла, — поспівчував диспетчер.
— А де Безручко? — запитав Павло.
— Де, де... Мабуть, Мару у коморі жарить.
— Терміново знайди, а я — в ливарню. До печей.
У ливарні панувала чорна ніч; лише печі, по вінці наповнені розжареним до тисячі чотириста градусів металом, відсвічували в стелю рожевими плямами. Позбавлені охолоджуючої води вони перегрівалися, загрожуючи вибухом, і декілька чорних постатей, розгледіти які було неможливо, поливали їхні боки брандспойтом із пожежної машини.
— Ви б йшли звідси, товаришу головний інженер, щоб об вас не зашпортнутися, — пробурчав хтось у вухо.
— За кілька хвилин переключимося на резервну лінію, — заспокійливо пролунав голос ззаду. Павло озирнувся. Від головного енергетика Безручка пашіло спокоєм і чоловічим самовдоволенням. "Що значить старшина Чорноморського Флоту!" — заздрісно подумав Павло, згадавши Мару.
Вранці Самусь застав завод нерухомим. Щастя, що обійшлося без жертв і каліцтва: навіть начальник енергоцеху не застудився. Але шкода виявилась суттєвою. Три печі з шести вийшли з ладу, і завод на півроку був вимушений перейти на ковзний графік роботи. Винуватих не знайшли. Заводська комісія на чолі з головним інженером прийшла до висновку, що винна неякісна засувка, встановлена ще при будівництві цеха.
— Що ти верзеш, товаришу Шелестович? Засувка — неживий предмет. За всім стоять люди. Не знайшов винуватих, відповідатимеш особисто, — визвірився Самусь.
Він якраз очікував на Героя Соціалістичного Труда, і така гучна подія могла усе зіпсувати. Тож до Москви звітувати перед Міністерством поїхав головний інженер.
О шостій ранку під солоденьку пісеньку Дмитра Покраса на слова Лєбєдєва-Кумача "Утро красит нежным цвітом стены древнего Кремля...", що лилася з усіх вагонних динаміків, скорий потяг №1 тихим ходом прокрався під дебаркадер інженера Шухова і притиснувся боком до другого перону Київського вокзалу. Часу до відкриття Міністерства залишалося достобіса. Павло неспішно поголився у вокзальному туалеті; попив у буфеті чаю з сосискою; почитав на лаві свіжу "Правду" і пішки — вулицями Велика Драгомилівська, Арбат і проспект Маркса — дістався Кузнецького мосту. О дев'ятій перед широкими і високими дверима, крізь які до кабінету міністра Єжевського міг проїхати володимирський тракторець, у смиренному очікуванні купчився командирований люд. З Павлом заговорив помічник міністра — літній чолов'яга у френчі, застебнутому на всі ґудзики.
— Конотоп? Ваше питання розглядатиметься об одинадцятій. Спершу зайдіть у виробниче Управління, — підказав він Павлу.
Доволі часто відвідуючи Міністерство, Павло повсякчас блукав у його хитромудро закарлючених коридорах, поверхах і півповерхах. Знавці стверджували, що первісно, ще за царя, будинок споруджувався під публічний дім і так, щоб чоловік і дружина, навідавшись одночасно, випадково там не зустрілися.
На відміну від широкої і нудної приймальні міністра, невеличкий передпокій начальника виробничого Управління виглядав зазивно. Заставлений свіжими квітами стіл, неймовірно ароматне повітря і чарівна господиня приваблювали командированих взайве заглянути скрізь привітно розчинені двері. Павло у цей куток потрапив уперше і розгубився. Його зустріла не секретарка, а принцеса. Пухнасті вії до самих брів; брови — шнурочками; очі — як срібляні ложки; губи — червоним бантиком, а вінцем усього — синювато-срібляста зачіска, волосинка до волосинки і висотою сантиметрів у сімдесят. "Герцогиня де Бофор", — згадав Павло картину художника Гейнсборо. — Цікаво, як вона спить з чоловіком?" "Герцогиня" із відвідувачами не церемонилась: "Вам туди, вам сюди, а ви зачекайте. Шелестович? Колегія відбулася вчора, рішення заберіть в Управлінні кадрів".
Отримавши на руки виписку, у якій йшлося про його відсторонення від посади, Павло завітав до Металургійного управління, який очолював Олег Михайлович Ковальов. Колишній начальник по-товариськи розтлумачив підспідок такого суворого рішення.
— Аварія, — це лише привід; істинна причина у твоєму панібратстві з підлеглими, на що нарікає Самусь, і твоєї впертості. Що ти пишеш у своїх поясненнях стосовно ливарного браку? Раз за разом звинувачуєш технологію, а серед її авторів і директор галузевого інституту, і академік, і заступник міністра. Вони отримали свідоцтво винаходу і претендують на Державну премію, а Сумський обком не узгоджує рішення, посилаючись на твою окрему думку. Міністерство, коли тебе призначало, розраховувало на просування науково-технічного прогресу, а виходить, що ти, навпаки, заважаєш. Сходи в буфет, побачиш нашу видатну красуню з виробничого Управління. Коли ця секретарка заходить снідати, — черга перед нею розступається; жінки скручують губи, а чоловіки ковтають сосиски, не розжовуючи. До речі: придбай додому сосисок, бо в магазинах таких не знайдеш: чисто із телятини. А за гостинець велике спасибі, — Ковальов сховав у шухляду пляшку конотопського самогону та дебелий кусень сала з двома шарами прорості.
"Не хапайся за справу, яка тобі не по силі; не надривайся, бо зашпортнешся", — пригадав Павло татову мудрість. Покидаючи міністерство, він помахав рукою наркому Воровському, що корчився у внутрішньому дворику на невисокому постаменті, полегшено зітхнув і вийшов на Кузнецький міст. У букіністичному магазині він придбав другий том переписки Сталіна і Черчилля в оригіналі англійською. В універмазі "Дитячий світ", помулявшись із півгодини біля підліткових велосипедів, купив дітям піонерські пілотки з червоними зірочками. У книжковому магазині на Новому Арбаті відкопав для себе книжечку спогадів Генрі Форда і свіжий номер журналу "Бурда Моден" для дружини та рушив у метро до станції "Автозаводська", де йому порадили спеціалізований магазин "Обои": Анфіса вже кілька років заказувала йому шпалери — бежеві, у легеньку рисочку. Довжелезна черга, протягнувшись попід магазином, закінчувалась далеко за рогом; люди підходили, відходили та, щоб не загубити чергу, реєструвалися у огрядної дамочкою в туго напнутих на сідниці абрикосових лосинах. Червоним хімічним олівцем жінка надряпала йому на долоні номер 847 і припустила, що сьогодні вони вже не встигнуть.
Пообідав Павло у відкритому павільйоні парку імені Горького: розжував такий само скудний і жилавий шашлик "по-карські", подібний до тих, якими звичайно пригощали в Аркадії. Запивши його розливним чеським пивом "Старопрамен", Павло відкинувся на спинку стільця і блаженно озирнувся навколо. З павільйону відкривався вид на озеро. Всюдисущі рибалки продовбали у прибережному асфальті лунки і, начебто з-під льоду, тягали на блешню красноперок і окунців. За два столика праворуч веселилася пара молодиків у компанії трьох малоліток, які нарівно пили пиво, курили в затяжку, заразливо реготали і "стріляли" очима на всі боки: одній із них не вистачало пари. Павло пригадав молодість і вже мало не підвівся підсісти, але схаменувся: внутрішній голос підказав кінцівку пригоди — хмуре похмілля і порожні кишені.