Нема часу на довгі думки. Бризкає у вікно льодовий дощ. Мов божевільний, шарпається перед вікном горіх і шкряботить пазюринням по огольоденій блясі стріхи. На повіки нижуться голочки інею, ломляться, падають на червоні гарячі щоки і стають перлистими краплинами.
Ще вчора, сидячи самітно в темноті, Володько кулився від прикрих розмов. Сьогодні знов, радісний і повний надій, женеться з Петром до школи.
Там остаточно "українізація". Читанки Курила, прикметники, дієслова. Зникли "глаголи" й "прилагатільниє". Все піддається, бо йде Україна, так, як повінь, як буревій. Нема перепон її шаленому маршеві. Один Ферапонт Яковлевич — кам'яна душа, "так сказать", малорос, чіпляється за кожний сантиметр своєї глупоти. Класи, коридори, дроворуби, кухарка Грущиха і навіть е-е — Михайло Петрович "вєлікій прікмєтнік" — всі проти нього.
Очі й ніс Ферапонта виявляють неспокій. Усміх його гіркий. Двадцять років учив він про "Стєпниє края, Чернозьомную полосу", і тут зненацька Україна. Дід Дніпро, Тарас Шевченко, мова... З невідомого, з підземелля, з туманів минулого виступає й заливає класи, коридори, обступає навкруги пана географа та історика Ферапонта ненависна Україна.
Він не ходить, не сидить, не спить. Він гасає з класу в клас, брязкає невинними дверима, шарпає старенького Іванова, в якому короткі й довгі Піпіни починають балакати "мовою".
І не видержав Ферапонт. Цього особливого ранку з'являється в класі, робить кілька напружених зусиль і починає:
— Пановє! Від сьогодні пічнемо вікладати історію й географію на українській мові.
Всі класи, зали й коридори розносять нечувану вість. Ферапонт упав! Великий малорос не видержав. Матроси і Пушкін не помогли, зрадили. Йде мова і валить язик. Нема ради...
По Водохрещах повертає з німецького полону дядьків Василь. Вечір. У світлиці на комінку блимає маленька нафтова лампочка. На лавах куняє кілька сусідів, що зійшлися "посидіти", полаяти погоду, оповісти, хто де помер на іспанку, згадати Петлюру. Переговорили все і замовкли. Одарка сидить на печі, Єлисей під бугаєм на тапчані "підбиває" мотузом постіл. Йому зовсім нічого не видно, але свою роботу він знає, і пальці зовсім добре заміняють очі. Він виводить під носом якусь стару протяжну пісню...
У кухні зовсім темно, тільки маленька смужка кволого світла продирається через напіввідчинену половинку дверей.
Сінні двері рипнули і хтось увійшов до кухні. Всі піднімають голови. Володько встає зі стільчика, що стоїть перед горіючою грубкою, і відхиляє двері. З темноти виступає Василь.
— Добрий вечір вам! — каже він повільною мішаною мовою. Вимовив і стоїть, оглядається, ніби хоче отямитися, куди він попав. Маленька хвилинка тиші. З тапчана встає Єлисей. З лав зводяться сусіди. З печі злазить Одарка. Очі в неї великі, здивовані. Вираз ніби переляканий. Палажки нема дома. Вона десь вийшла, може, до Харитини.
— Василю!
Це виривається майже одночасно в усіх присутніх... Боже! Василь! З німецького "плєну" вернувся. Ніхто не вірив, що живий. Так. Він живий, але він ледве тримається на тонких, мов патики, ногах у черевиках та обмотках. На ньому чорна по коліна "шинеля" з жовтим нарукавником на лівому рукаві. Щоки повпадали, від чого вип'явся наперед великий, злегка горбатий ніс. Під носом великі вуса.
Обійми. Одарка плаче. Ну, ну... Чого? Він же вернувся. Не було і вернувся. Чотири роки не було. Ходив далекими дорогами, чужими краями, страждав, а ось живий вернувся і знов у рідній хаті, серед рідних людей.
Зняв чорну "капоту", сів на лаві, опер довгі висохлі руки на коліна і дивиться глибоким зором по стінах, по стелі, по долівці.
— Знов дома,— проговорив.— Часом навіть не вірилося, що буду тут...— І повів широкою плиткою долонею перед собою.— Був у Остпройсен. Східній Прусії...— добавив.
Одарка, мов задубіла, стоїть перед ним, Єлисей опритомив її — давай йому їсти!.. Чого ж ти!..
— Охляв,— каже Василь.— Три тижні в дорозі. По станціях повно народу. Тьху!.. У Гомелі два тижні в "лазареті" пролежав. Тиф. Недавно встав. Трудно. Зі Здолбунова, коли б не підвіз отой... Вже й забув... Зі Шинковців один... Мабуть, не дійшов би... Да.
Одарка смажить нашвидку яєшню. Василь роззуває поволі черевики, розмотує отбмотки. Кожну річ обережно і байдуже бере довгими білими пальцями і складає купкою на боці.
— Все вошиве. На станціях без перерви сунуть. Зі Сибіру, з Германії... Туди й назад. Валить народ. Отак клякне десь коло куба з кип'ятком і лежить, як стерво.
Розмотав з ніг промочені ганчірки, стягнув протоптані вовняні панчохи, виглянули білі, кістляві, з довгими покоцюрбленими пальцями, ноги. Одарка цебричок теплої води піднесла. Василь миє ноги, всі дивляться на нього. Володько слідкує за кожним його рухом. Він не може погодитися з думкою, що це Василь. Веселий, радісний Василь, якого він так любив, якого стільки разів згадував. Життя, видно, не проста річ. Зімне, зібгає тебе, видушить із тебе форму, яку захоче, і все...
Ось Василь помився, пішов у кухню, передягнувся у чисте своє. На столі чекає на нього їжа.
— Ви мені, мамо, не давайте такого одразу. Це тлусте,— каже він, дивлячись на яєшню, на смажену ковбасу.
— Ну а що ж? Що ти хочеш? Я думала як найліпше...
— Дайте мені молока...
— Молока? Боже мій! То ж ні одна корова тепер не доїться. Сиру хіба солоного, масла...
Одарка побігла до комори за сиром і маслом. Прийшла Палажка. Побачила Василя і залилася сльозами. Єлисей знов одвернувся... На очі набігають сльозинки радості, і він сам не знає, що казати.
— Ферштеген зі дойч? — чомусь вставив якийсь мудрагель зі сусідів.
— Я, я! — хитає Василь головою.— Яволь!..
— Ах, кічкіне! Сусунате мутелі,— бурмоче Єлисей.— Ах, май лібер гот! — Він тепер знов має сина. Пропадав і знайшовся. Був мертвий і воскрес. І як не радіти, як не витирати шорстким кулаком мокрих очей і, не знаходячи справжніх слів, як не бурмотіти хоч чужі, незнайомі, в яких так само таїться і блищить велика радість, як у кам'яній ріні ховаються й блищать зернинки щирого золота.
Днів цих не забудуть ніколи. Вони нагадують дивну книгу, писану великим мрійником.
Зима лагідна і небезпечна, мов тигриця. Вітер заходу несе теплі хвилі, топить сніг. Льодові фреидлі звисають під стріхами там, де хороняться пучечки червоних китяг калини "прялкам на слину".
З півночі чутки йдуть. Там десь петлюрівці курінями, полками засипали станції. Звідтіль прибувають матроси, що прагнуть великих чинів, промов, походів... Село ні. Село бажає землі та "твердої влади". Осточортіла вже ота западенна "слабода". Хоч і можна даремно рубати ліс, ділити панський лан, зате порядку ніякого. Карбованці пішли. "Осикові" папірці, а "миколаєвки" купами трухлявіють за образом, і не знаєш, чи ховати далі, чи викинуть... Був Ніколка, знав чоловік, що хтось над тобою є... Хтось чатує, стрим робить. А тепер чортзна-що. Ні Бога, ні царя. "Послушаніє й почот" все тобі отак — тьху!.. Халєра знає — що...
Бувало, приказ... Висить тобі бамага — номер, орел, печать... Чуєш, що уряд з тобою говорить, що тверда власть, хоч шапку з голови далой! А то: товариші селяни! Громадяни!.. Сповніть ваш обов'язок! — В'язало б тебе, недуга в твою м', до банти!...
В неділю на церковній та монастирських брамах появляються оголошення.
"Товариші сєлянє! Петлюра зі своїми радами не встановляє настоящого режиму. Він несе безвладдя, бандитизм, непорядки. Права селян і робітників загрожені, бо до влади знов приходять різні памєщикі й капіталісти. Далой з памєщицькими та капіталістичними акулами. Закликаємо вас усіх з оружієм в руках встати для захисту народу. Хай живе соціялістична радянська республіка!.."
Підписаний народній повстанчий комітет села Дерманя.
Заклик цей, мов блискавка, пролунав селом. Заповідають мітинг. Лави сірих шинель заливають площу коло Яна. Виступають оратори. "Петлюра самозванець обєдінілся с галічанамі, австрійцамі, нємцамі. Он продайот наш народ в капіталістіческую кабалу... Далой Петлюру!.."
— Далой! Далоой!..
Каміняка дивиться люто на юрбу. Матроська його шапчина збилась назад. Чоло всіяв піт. Він обіцяє підняти Дермань, повіт, цілу Волинь. Він поведе народ визволяти Україну, встановить порядок, спокій.
Перший похід на Здолбунів. Там на станції ціла "батарея" гармат, скоростріли і навіть три літаки.
Дермань готується до повстання.
Он той двоповерховий будинок, що зветься "корпус"-ом, живе вдень і вночі. Там тріскотать "Адлер", там дзвонить дзвінок телефону. Кабель його проліз через вікно, в'ється між гіллям слив і десь зникає.
У штабі Сергій Корнійчук. Там і Каміняка. Не їсть, не спить, лиш курить цигарку за цигаркою, жує міцними зубами папіросницю. Барва його обличчя нагадує барву шинки. Чоло зрізане пругами випнутих жил і зморщок. На попрузі два нагани.
Зі Здолбунова прибув Комаров. Куций, барчистий обрубок у соляному овечому кожушку. Очі сірі й гострі. Неголена щетина бороди відливає золотом. Під носом "фузики", ніби повбивані...
Жижлик Гнатюк у галіфе, мов аероплани, в хромових чоботях. На френчі сліди "пагонів". Весь чорний, мов баняк. Наолієна голова розсічена рівним білим проділом, а очі, мов дві шротини.
Це штаб. Це своя "тверда власть" республіки Дермань. Коло корпусу щоденно юрби її громадян. Сходяться, зносять зброю, харчі, шикуються в роти, батальйони. З околичних сіл прибувають відділи, приєднуються.
На перший день великого посту армія дерманської республіки виступає в переможний похід. Перша мета здобуття Здолбунова. Завтра Дермань покаже, що варта сила його в захисті здобутків Великої Революції, Він запише себе в історію тривким чином...
На семінарському подвір'ї шикуються батальйони.
— Сміррнааа! Равнєніє напррава! Смірна!.. На крраул!..
Обвішений наганами, у матроському бушлаті, Каміняка оглядає хоробру революційну армію. Військо муром стоїть і проводить зором свого вождя.
Промова, наказ. Сурмач сурмить "вільно" і розхід.
Останній день масляної. У монастирі бамкає дзвін, правиться перша постова вечірня. Але церква порожня. Все там, у вирі революції. Ніч надходить. Ясна зоряна з приморозком ніч. До штабу прилітає вістка, що до Будаража прибув відділ кінних петлюрівців. Командуючий збройними силами республіки Дерманя негайно засилає відділ війська для ліквідації противника, що мав смілість зайти на терен республіки.