Ось де гвіздок забитий! Росія завжди розуміла одну-єдину мову — мову сили! У цьому переконує нас її тисячолітня історія! Заплющувати очі на це — хохляцька наївність. І після військової поразки, після революції, Московщина, передихнувши, зібравшись із силами, нещадно нищитиме сепаратистські рухи, не зупинившись ні перед чим. Тільки сила дасть нам надію на вільне національне життя. А сила — це військо. І ми робитимемо усе, щоб у потрібну, критичну хвилину українське військо повстало перед враженими очима нашого зажерливого сусіди".
І підвівся Андрій Листопад, статурний, повний сили, окрилений вірою своєю безоглядною. Підвівся Андрій, бо годинник у кутку кімнати, ще батька Дарининого годинник, Михайла Журавського, бив дванадцять: "З Новим роком, рідні, з новими, щасливими надіями на майбутнє. Слава Україні!" — підхопив Андріїв товариш несподівано високим фальцетом. "Слава Україні…" — повторила Дарина самими вустами, без голосу, бо серце її кам'яніло од передчуттів лихих. І подумки казала вона до Бога, хоч і в Бога не уміла вірити з такою затятістю, з якою син її вірив в Україну: "Господи, що ти чиниш з дітьми нашими? Нащо робиш жорстокими серця їхні? Як піде сила на силу, стіна на стіну, що буде з народами слов'янськими? І що буде з сином моїм Андрійком у кривавій колотнечі, яку він накликає?"
Андрій їв мало, більше говорив, впевнено, з настирністю в голосі, наче вирубував з гранітної брили образ майбутнього, що його виразно бачив у своїй уяві: "Імперія розвалюється, революція цей процес довершить. Ціна карбованця катастрофічне падає, зростає державний борг Росії, на залізницях — повне безладдя, навіть у столиці — черги за хлібом. Народу осточортіла війна, нестачі, безкінечно довго він такого не терпітиме. Але у нас, на Україні, соціальну революцію ми обернемо на виключно національну! Про інтереси класів подумаємо потім, для нас, українців, це — другорядне. Поки що думатимемо про інтереси народу, який уперше за двісті літ має реальну можливість витворити самостійну українську державу. Московщина, я в цьому не сумніваюся, у війні з німцями програє. Ми мусимо вчасно зробити вибір і стати на бік майбутніх переможців, щоб скористатися з плодів перемоги над Росією…"
Дарина накрила долонею руку свого чоловіка, боялася, що він зараз вибухне, як уже було в суперечці з Богданкою, хоч патріотизм Дмитра Костянтиновича і меншав з кожною поразкою російських військ, з кожною вістю про загнивання в державній верхівці. Проте Дмитро Костянтинович слухав запальну мову сина з мовчазною покірністю, наче спостерігав за вибухом стихійних сил, не підвладних волі людини. "І постане самостійна, соборна, вільна Україна, наче квітка, у колі держав європейських, і знову, після великої історичної перерви, засяє над українськими землями гетьманська булава, — продовжував Андрій схвильованим, піднесеним голосом. — "І буде син, і буде мати, і будуть люде на землі", як прорік наш батько Тарас!" — "Дай, Боже, дай, Боже! — Данило Кочубей захоплено дивився на свого товариша. — Господи наш, Боженько любий! Дай же ти і мені радості майбутньої дочекатися! Дай, Боже, дожити до такого щастя! Дай побачити гетьманську булаву над вільною Україною! Але якщо треба задля цього життя своє покласти на святий олтар волі, — я готовий, хоч зараз…" І з очей Данила Кочубея по білих щоках потекли сльози, упали на скатертину. І не знала Дарина, що думати, як повестися. Змолоду переймалася вона долею народу свого, тюрми, Сибір, знову тюрма, у дев'ятсот шостому — великою ціною заплатила вона за право на власні переконання. Здавалося, що тільки 6 радіти мусила, що ось — прийшло нове покоління, яке довершить розпочате ними. Але радості — не було. Була — тривога. Невже вона так перемінилася з роками і здатна тепер дивитися навколо лише очима матері?
Дак другого дня йон і поїхав, Андрій Дмитрович, пан молодий, дранні поїхав. Прибігла я із своїх Крутьків десь під обід, а пані Дарина бродить по кімнатах, як потеряна: "Наче наснився синок мій Андрійко, наче наснився. Очі розплющила, а його уже нема, уже він далеко". А яна, пані моя, після Тарасової смерті дуже переживательна до дєток своїх зробилася. Та ще Уляна Несторка, відьма пакульська, нагомоніла їй казна-що. Богданку — і тую, як проводжає за поріг, на сусідню, вважай, вулицю, бо яна тади окремо од батьків своїх проживала, обнімає та виціловує, наче востаннє бачить. Отакою яна зробилася, а була ж ранєй сувора та строга, хоч що там на серці, а з лиця не прочитаєш, і з вуст її не почуєш, ні. Дак провела яна свого Андрійка після ночі тої, новорічної, і живемо ми далєй, од листа до листа, тади усі так жили, чиї дєтки чи мужики на фронтах. Калі ж нема і нема вісточки од пана молодого — Бориса. Пан Андрій, правда, той часто писав, і листи — довжелезні, пані іноді й мені начитувала, усе описував — і як вони в холодних землянках тижнями проживали, і як воювали з німцем самими штиками, бо патронів та снарядів їм не підвозили, страшко було слухать.
Дак нема і нема вісточки од пана Бориса. Бачу, уже моя: господиня місця собі не знаходить, газети, де там про баї та загиблих начальників, — до дірок видивляється. Видивляється яна тії газети, аж тут являється в наш дім хвіцерик, молодесенький такий, а уже — без руки одної. Являється той хвіцерик, а йон тольки-тольки з госпіталю київського і розказує, що Борис Листопад, син пані Дарини, у київському госпіталі перебуває, поранений сильно, і доктор, який його лікує, просить когось із батьків приїхать. А сам Борис Листопад, мовляв, не хоче додому сповіщать, щоб не рвати матері серця. А хвіцерик той, молодесенький, без руки, син поміщика із Листвена, через Мрин додому вертався, ним і передав доктор. Дак пані Дарину наче вітром на вокзал понесло. І не було моєї господині удома щось болєй місяця. Се уже Паска минула, а на поминальну неділю я в Крутьки свої потеліпала, на гробках побуть. Вертаюся другодні, а вже господиня моя з сином Борисом домують. Дак сама чула, пан Борис батькові признавався: "Если бы не мать, не было бы уже меня на свете, не хотел я жить. Наверное, это и лучше было бы для меня. Такие люди, как я, не годятся на роль молчаливых свидетелей смутного времени". Отак-бо йон казав, пан Борис, я не усе й пойняла, але чуть — чула. Не казав йон, а хрипів. Бо ж був йон у госпіталі докторами тамтешніми увесь із шматків, вважай, заново зшитий, так його на війні покалічило, а в горло йому — срібну трубку вшили, і з тою трубкою у горлі йон жив до останнього денька свого, се я уже познєй узнала, од батька його, Дмитра Костянтиновича.
Бо сам пан Борис, докуль і жив, слова людського до мене не промовив, хіба що — "подайте", "принесите", "заберите"… Впритул йон мене не бачив, прислугу свою, крізь мене дивився. Та хіба тольки мене? Усі ми, прості людяки, сміття під ногами для нього були. Що барин був, то барин. І я його сильно боялася. Як трохи оклигав і став з дому виходити, усе щоб йому було вичищено і випрасувано, а чоботи щоб блищали, наче дзеркало. А тади яно уже такеє почалося, що й солдати нікого і нічого не боялися, стоїть, було, на хіднику, наче опудало, уся одіж на ньому мішком висить. А хвіцери — ті, п'яненькі, з веселими баришнями в колясках по місту роз'їжджали. А наш Борис Дмитрович, дарма що весь поранений і срібна трубка в горлі, а як іде по городу — наче печатки чобітьми блискучими ставить, і все на ньому — як новеньке, і шинеля на всі гудзики защібнута. Генерали йому честь оддавали, сама сеє бачила. Як виходить, було, з дому, і я слідком — по харчі або до крамниці. А як став йон, уже познєй, із молодняком у гарнізоні займаться, бігала і я до казарм, через паркан видивлялася. Молода я ще була, дурна. Дак вони його боялися як вогню. Тихо командував, бо срібна трубка йому в горлі зашита, а солдатики — вони й порух брови його розуміли, рушницями дерев'яними такеє виробляли, наче циркачі на базарі. Дак се уже познєй. А серед літа йому погано зробилося, кров із горла хлебестала, і весь йон корчився, як од хвороби чорної. Наплакалася я тади в чулані своєму. А сталося це, як Богдана Дмитрівна прийшла матір з днем народження привітать, і зчепилися вони, наче не брат і сестра, одною матір'ю й батьком одним народжені, а — вороги люті…
Як прийшла Богданка, просила Дарина дочку, щоб не починала розмов про політику: Борис не видужав гаразд, нервовий дуже, та й переживає з невдач на фронті. І минув обід спокійно, як у кращі часи для сім'ї Листопадів. Знала Дарина, що щасливою вона уже ніколи не почуватиметься — після смерті Тараса, після тяжкого поранення старшого сина. А все ж двоє дітей було коло неї, і Андрій не забув про материні іменини, прислав вітальну телеграму. Служив він тепер при штабі, за перекладача — вільно розмовляв німецькою. І раділа Дарина хвилині супокою, і розслабилася вона душею. По обіді вийшли на терасу, опустилися в розлогі плетені крісла. На столику у вазі червоніли яблука з їхнього саду, і червоніли яблука на гіллі дерев, що тяглися на терасу. Богданка зійшла у сад, до гойдалки. Тихо було в саду, і на всій їхній вулиці, навіть гайвороння у Мар'їному гаю, приспане літньою дниною, затихло. Не вірилося, що десь, не так уже й далеко, іде війна, гинуть люди, палають міста і села. Богданка гойдалася. Дарина заплющила очі, щоб запам'ятати надовго, назавжди цей тихий полуденний сад, і свою, дорослу уже, дочку на дитячій гойдалці. А в пам'яті оживало: Богданка, у світлому платтячку, уся в сонці, захлинається сміхом, а розгойдує її Тарас. Тараса — нема, і Богданка — інша. Сьогодні вона не сміялася. Давно уже не бачила Дарина свою дочку веселою, безтурботною. Печальний, аж надто дорослий для її віку погляд — у себе. Для неї вже ніколи не буде повернення в щасливе дитинство, у такі часи лише матері снять дитинством своїх дітей. Челядка винесла на терасу паруючий самовар, тарелю із святковим пирогом. "До чаю, дітки, до чаю, сьогодні я сама пекла пиріг, із яблуками, колись ви такі пироги любили", — неголосно, щоб не злякати тиші і спокою, проказала Дарина. Дмитро Костянтинович випив за обідом чарку наливки, вибачився, пішов до спальні перепочить. Хоч і ненабагато старший він був роками од Дарини, але вік людини — вік душі її, а не тіла.
Богдана ніби зі сну прокинулася, заспішила: "Мушу бігти в госпіталь.