Неонові ліхтарі кидали ме-рехтливе сяйво на постать князя Володимира, біля постаменту якого пливла весела юрба. Над київськими горами лунала багатозвучна пісня: дитячий хор давав на літній естраді кон-церт для закордонних туристів. Люди зупинялися, прислухалися до ніжних, грайливих переливів мелодії.
Марія, прослухавши пісню, зітхнула. З надією й тривогою глянула на Миколу. З ним щось діється. Він щось згадує! Довгі, худі пальці його стисли металеве пруття бар’єру. По-гляд заглиблений у простір, туди, де на Лівобережжі мерехтять густі вогні нових міських кварталів. Микола прислухається, чогось жде. Тонке обличчя міниться. Щось хоче пробити-ся з нього, народитися в цей світ.
Чорні очі Марії горять надією. Згадуй, згадуй, друже. Хай прийде до тебе радість оду-жання. Ти заслужив її великим стражданням, довголітнім мовчанням у своєму забутті.
Завмер Микола. В його очах відбилися дніпровські вогні, згасли. Піднялися груди і впа-ли. І обличчя помарніло.
Марія витерла сльозу на щоці. Тяжко зітхнула. Знову те саме. Знову її надія вмирає. Два тижні вона водить Миколу по Києву. Були в театрах, у консерваторії, в філармонії, на багатьох концертах. Скрізь Микола ставав напруженим, тривожним. Готувався до чогось незвичайного, ніби намагався щось згадати. Тепер Марія знала напевне, що він тут уже був, учився, жив. Але як узнати? До кого звернутися? Ходити навмання? Сміятимуться, пошлють до психіатрів. Може, опублікувати фотографію Миколи в газеті? Може, його впізнали б якісь родичі, колишні бійці, ветерани?
— Ходімо, Миколо, — ніжно взяла його під руку. — Ходімо, друже. Ти ніби щось зга-дував? Щось чув?
Микола притулив долоню до чола, по-дитячому усміхнувся, жалібно й ласкаво прошепотів:
— Щось літає в повітрі. Знайоме, дивне. Якби мої гуслі, я б спіймав ту мелодію. Гаряче в голові.
Вони пішли алеєю. Зустрічні з подивом оглядалися на дивну пару. Строга чорноока жінка вела високого худого чоловіка з дитинним виразом обличчя. Здавалося, що він не ба-чить нічого, лише прислухається до не чутних нікому звуків.
Вони спустилися вниз, перейшли площу Ленінського Комсомолу, піднялися в Першо-травневий парк. Повільно рушили алеєю. З Дніпра дихав прохолодний вітрець. Прозорі хма-ринки купали в своєму потоці повновидого місяця. Хиталися каштани, шелестіли липи.
Раптом Марія відчула, що Микола напружився, затремтів. Вона аж злякалася:
— Що з тобою?
Не відповів. Похитнувся. Обличчя стало мертвенно-блідим, широко відкриті очі диви-лися в одну точку. Марія розгублено оглянулася. До них наближалася пара — високий білоголовий хлопець і юна дівчина, вродлива, русокоса. Микола дивився на неї, щось шепотів, задихався.
Спалахнули видіння: місяць на небі, вітер, каштани… і Оленка…
Вдарив дзвін, і гребля забуття впала, рухнула.
— Оленко! — закричав Микола, і луна покотилася над дніпровськими кручами. Він по-хитнувся, почав падати. Марія не втримала його, і він упав на асфальт. Білоголовий хлопець підскочив до Марії, допоміг перенести Миколу на лавку. Дівчина з тривожним занепокоєнням звернулася до Марії:
— Що з ним? Він хворий?
— Ні, ні, — плакала зворушена Марія. — Він щось згадав. Він довгі роки, ще від війни, впав у безпам’ять. Друзі, треба негайно машину. Допоможіть знайти машину.
— Я миттю! — схопився хлопець. — Швидку допомогу?
— Звичайне таксі. Мені до готелю. Там я викличу лікаря. Це не страшно.
Дівчина слухала судорожне бурмотіння Марії, нічого не розуміючи. Хлопець побіг до вулиці. Там він стояв біля будинку Верховної Ради, розмахуючи руками. Незабаром під’їхала машина з зеленим вогником. Водій вислухав хлопця, визирнув з віконця, сказав:
— Несіть хворого сюди. В алею я не можу заїхати.
Миколу посадили в машину. Обличчя його осяяне дивним виразом радості й болю. Марія схопила дівчину за руку, благально попросила:
— Я не повинна загубити вас. Скажіть, як вас звати? Прізвище? Де ви живете? Я тепер нічого не можу пояснити. Потім, потім.
— Ім’я? — здивувалася дівчина. — Навіщо це? А втім… — Вона глянула на хлопця. — Звати мене Оксаною. А прізвище — Кремінь. Ось мій чоловік — Євген…
— Живемо ми недалеко звідси, — сказав привітно хлопець, — у селі Зеленьки, південніше Києва. Це на Правобережжі. Я запишу вам адресу.
— Не треба, я запам’ятаю, — втираючи вдячні сльози, відповіла Марія. — Я знаю це село… Моє село Рудки трохи нижче. Ми ще зустрінемося, мої хороші, мої добрі…
Машина рушила. Молода пара залишилася в саду, здивована, стривожена.
Марія, ніби в тумані, привезла Миколу до готелю "Україна", де вони зупинилися. Вик-ликала лікаря. Той оглянув Миколу, заспокоїв. Сказав, що в нього сильне нервове потрясіння. Спокій, спокій, і все буде гаразд.
За кілька годин Микола отямився. Марія з надією очікувала, дивилася, як тріпочуть йо-го вії, як відкриваються очі.
— Музика, — прошепотів він. — Блакитна музика. Срібні акорди радості. Хороше як! Оленко, Маріє, де ви?
Марія схилилася над його обличчям. Він дивився в її очі пробудженим поглядом, дивно усміхався. Шепотів:
— Я все згадав, Маріє. Все знаю: ніч над Дніпром… розстріл… дивне видіння… І потім ти… Ти врятувала мене. Партизани. Я командир "Артист". Артист… Бій… А потім вона…
— Хто вона? — тривожно перепитала Марія.
— Оленка. Моя дружина. Її тоді вішали. Ти принесла страшну вістку. І ми побігли. Пам’ятаєш? Її вбив офіцер. Тоді мене охопила пітьма. І все… все далі, як сон… Сад, квіти… І ти, моя подруга, колисала мене на грудях своїх. Я був твоїм дитям. Бджоли, квіти, струни, дивні прадавні струни, і пісня маків, пісня багряних маків… А тепер — я прокинувся. Що сталося? Мені приснилася Оленка, моя дружина. Я ніби зустрів її в саду.
Марія радісно плакала. Вона пестила сиві кучері Миколи, щасливо примовляла:
— Все не так, не так, мій брате, мій друже. Якби ж я знала! Якби знала… Вона не вби-та, Миколо. Вона жива.
— Хто? Хто… не вбитий?
— Та жінка, про яку ти згадав. Оленка. Її, тяжко поранену, відправили на Велику землю разом з нами. Вона лежала поряд з тобою. А я не знала.
— Вона… жива? — запитав Микола приглушеним голосом. Руки його похололи, очі знову затьмарилися.
— Що з тобою? — злякалася Марія. — Ми знайдемо її. Чуєш — адже вона жива!
— Знайдемо, — мов луна, повторив Микола.
— А та дівчина, яку ми зустріли, — прошепотіла Марія, — її звати Оксаною. Ось, я за-писала. Вона живе в Зеленьках, над Дніпром.
— Оксана? — Погляд Миколи знову замерехтів вогнями надії. — Оксана… Ми хотіли назвати так свою доньку. Зеленьки… Це село, де мене… де я був розстріляний, Маріє. Поїдемо до неї. Чуєш?
На світанку Марія з Миколою виїхали легковою машиною на південь, у придніпрянське село Зеленьки…
ОСТАННЯ ЗАПОНА
У вікно світить місяць. На підлозі пливуть срібні тіні. Марево. Все ніби вві сні.
Оленка сидить біля вікна, не спить. Хоче щось вирішити, на щось зважитися, але свідомість порожня, мов хатина, де вмерла жива істота. Що їй робити, як їй діяти? Дала сло-во, а тепер сама себе карає, вимучує, дорікає. Здалася перед лавиною кохання. Згодилася віддати руку… Їй уже несила дивитися, як Сергій знемагає у боротьбі з самим собою. Як марніє від нерозділеної любові.
Розум вирішив: хай буде так. Серце замкнене, серце поховане там, над Дніпром. Ново-му супутникові належатиме щира людська дружба і спільна доля.
Тягнеться… тягнеться час. Незабаром він зайде за нею, щоб разом піти до сільської Ра-ди, де вони офіційно стануть подружжям. Подружжям? Це вже було колись… Було.
Нестримні сльози підступають до очей. Оленко, доки ти будеш у полоні сентиментальної юності? Глянь у дзеркало, ти вже сива жінка.
Вона схопилася зі стільця, заходила по кімнаті. З ким порадитися, у кого запитати, де пролягла єдина її стежина. Чому, чому вона так тяжко страждає, вона, котра навіть у найтяжчі часи не губилася?
Зупинилася над ліжечком Русалії, прислухалася до тихого подиху дитини. Онука… Во-на вже бабуся… Це ж і її Оксаночка могла б уже стати матір’ю. Могла б. А вона все ще грається у давні, забуті ігри.
Тихо, навшпиньки, щоб не розбудити Русалії, вийшла у передсвітанкову ніч. Місяць котився до обрію. В селі співали півні. Віконце у землянці діда світилося. Він теж не спить. Чому, чому він не сказав жодного слова, коли Оленка повідомила його про своє рішення? Ніби й не чув. Лише усміхнувся спокійно, лагідно, доброзичливо. І трохи з жалем.
Оленка підійшла до дверей землянки. Звідти чулися тихі перебори струн кобзи, хрип-кий старечий голос.
Оленка відчинила двері. Старий Сміян сидів перед відкритими челюстями печі, звідти лилося ніжне проміння танцюючого вогню, старечі пальці перебирали струни кобзи, ніби щось запитували в них. Він не обернувся на скрип дверей, не глянув на Оленку.
Вона зупинилася, помовчала, ніби очікуючи, що він сам збагне, щось запитає, розра-дить. Мовчання пливло між ними, ніби віки. І струни рокотали прибоєм далеких юнацьких спогадів. Нарешті, відчувши її німий запит, дід Василь тихо, повагом заспівав:
Повернутись до себе, у країну любові,
Всі питання розтануть, ніби роси ранкові,
Повернутись до себе, ніжну юність згадати,
Там, де квіти пахучі біля рідної хати…
О, навіщо ці мандри у розгублені роки,
В пащу давнього часу, в марнослів’я потоки?
Повернутись до себе, там де тиша й кохання,
Народитися знову у правічне світання…
— Навіщо ви мучите мене? — крізь сльози запитала Оленка. — Чому говорите натяка-ми? Ви щось відаєте? Звідки ваша певність, котрою катується моє серце? Я вже стара баба, а все ще вірю в казку, в небувалість. Невже можливе чудо в цьому світі?
— Хто вийшов з казки, — зітхнув дід Василь, не оглядаючись на неї, — той і далі по-несе її, щоб утвердити в новому житті.
Оленка зі стогоном сахнулася від нього, вискочила за двері. Почула, як навздогін їй старий Сміян сказав:
— Сьогодні я попливу на той бік, до Миколиної могили. Може, й ти зважишся? Разом з Сергієм?
Вона не відповіла, побігла до будинку, де вже в світанковій імлі бовваніла постать Сергія з квітами в руках. Він простяг до неї руки, обняв за плечі, несміливо заглядаючи у сині, змучені очі, наповнені сльозами.
Його долоні торкнулися Оленчиних щік. Вона здригнулася, напружилася, мов тятива лука.
Вдарила блискавиця. Зникли дерева довкола, Сергій, будинок, хмари в світанковому небі.