Тимко також вихопився із своєї вирви і побіг сильними широкими стрибками. Мимо нього щось ревнуло, заляскало, і він побачив, що це наші "тридцятьчетвірки" з розгону промчались на горб. Тимко побачив нашого бійця, що біг без шапки і шинелі, він правою рукою підтримував відбиту осколком щелепу. Його зелена фуфайка була заюшена кров'ю. Тимко вискочив на горб. В улоговині овечою отарою полохається німецька піхота, і наші танки давлять її гусеницями і розстрілюють з кулеметів.
"Добивати їх треба", — подумав він і на бігу дав дві довгі черги.
Він біг по улоговині і бачив, що наші бійці вже беруть полонених. Недалеко від нього у вирві блиснув кокардою офіцерський кашкет. Тимко побіг на нього. Раптом хтось тупими щипцями рвонув його за спину. Він упав на живіт, жадібним сапанням занюхав сніг. Офіцер вискочив із вирви і подряпався вгору крутим схилом. Він був у мундирі, галіфе, чоботи його блищали в снігу. Та йому було тяжко і трудно, він ступав якось боком, далеко відвівши руку з парабелумом. Тимко звів голову і кліпнув віями, щоб збити з них сніг і краще бачити. Приклав холодне ложе до гарячої щоки, навів дуло німцеві поміж лопатки. Офіцер упав набік і покотився у видолинок, блискаючи хрестами. і чобітьми. Попереду нього котився кашкет із кокардою. Тимко дотягся до нього рукою, зім'яв і втратив свідомість.
Незадовго перед тим, як було поранено Тимка, на командному пункті дивізії був поранений ще один воїн: командуючий армією генерал-лейтенант Овча-ренко. Осколками бомби йому перебило праву ногу. Коли лікар нашвидку поров синю штанину, кров розводила по ній ще один лампас. Генерал задихався від болю і через кожну хвилину довідувався у молодшого ад'ютанта, як справи на фронті. Ад'ютант поштиво схилявся над носилками, на яких лежав командуючий, і ввічливо доповідав, що наші просуваються, що лижники захопили станцію і перерізали єдину дорогу для відступу торопецькій групі, яка хотіла прорватися на південь. Поступило зведення від четвертого, що взята велика група полонених.
— Хорошо, — сказав командуючий і втомлено схилив на груди голову, ніби збираючись задрімати, але потім відкрив очі і попросив ад'ютанта підійти ближче. Той виструнчився, біленький, як лебідь, у білому кожушку. Командуючий поморщився, по високому чолі проповзла хмурість. Ад'ютант виструнчився ще дужче, і в збентежених очах його завихрилося замішання. "Я ні в чому не почуваюся винним. Я стою по уставу. Накажіть — я все виконаю", — наче говорив його вигляд. Але командуючий морщився і знизу вгору пильно, навіть суворо, дивився на нього. Потім розтяг губи і змішав усмішку з болем: — І треба ж було налетіти і на дурацький осколок, а?
Молоденький ад'ютант опустив очі: він не знав, що сказати. Але той батьківський тон, яким відізвався до нього командуючий, підбадьорив його, і він відважився на жарт:
— Нічого. До перемоги заживе.
— Але її треба робити, — обізвався командуючий. — Передайте наказ: нікому не говорити про моє поранення.
Ад'ютант сказав "єсть" і побіг до рації. Всі, хто оточував генерала, зрозуміли, що він не кине свого поста.
Командуючого поклали на сани, обмостили ногу і в супроводі ад'ютанта, охорони і лікаря повезли на командний пункт армії. Його влаштували так, що він міг напівсидіти, і йому було видно, що робиться навколо.
Мимо, большаком, резерви наздоганяли фронт. Бійці йшли у валянках, теплих шапках і теплих рукавицях. Все це були волжани, уральці, сибіряки. Вони ішли поважно, як на важливу і пильну роботу; обличчя їхні були спокійними і суворими. Деякі бійці жартували, пхаючи один одного в сніг.
На привалах обов'язково хтось з'являвся з гармошкою, і над голубими снігами лунали "частушки-спевушки", "попевочки", веселі, залихвацькі, іноді по-солдатському брутальні, але все це говорило про те, що в бій ішла весела і окрилена першими перемогами армія, і генерал, посмоктуючи "Казбек", пригадував літньо-осінні бої, втомлені обличчя бійців, поранених, закушпелених, злих. Ні! Тепер було зовсім не те! Руський дух не вдалося зломити, і ось він уже ширяє над степом "напевочками" і несе на багнетах сувору кару ворогові. Дивлячись на маршові колони, що, поспішаючи, наздоганяли фронт, який рухався на захід, на веселих бійців, на ряди автомашин, що підвозили боєприпаси, командуючий розумів, що це успіх, що наступ розгортається і що в такий відповідальний момент він не може покинути фронт.
Генерала везли видолинком на большак з тим, щоб там пересадити на санітарну машину і відправити далі на КП армії. Його везли тим видолинком, де ще недавно кипів бій і де ще не встигли підібрати поранених і забитих. На дорозі стояла вантажна машина, і звідти чулося два голоси, що сперечалися поміж собою:
— Хіба так кладуть, дурна твоя голова?! — кричав один з них. — Треба так складати, щоб лежали, як сірнички, і тепліше будеї А ти що робиш? Як будемо так вкладати, то доведеться ще одну ходку робити.
— А ти боїшся? — простуджено хрипів другий голос.
— Не боюся, а мені наказано снаряди підвозити, а з цими ви б і самі справилися.
Коли генерал під'їхав ближче, він побачив шофера в засмальцьованому кожушку, що розкурював козячу ніжку, ліниво пересварюючись із двома бійцями, які вкладали на дно кузова наших червоноармійців.
— Ранені? — запитав генерал.
Шофер кинувся, як на пружинах, і від несподіванки вирячив очі. Він не сподівався зустріти генерала так близько біля фронту та ще й не в броньовику, а на простих санях-розвальнях. Кинувши до щапки руку, він набрав повні груди сміливості і відрапортував одним духом:
— Похоронна команда займається уборкою трупів!.. Генерал зняв шапку і важко опустив голову у смушевий комір. П'ять пар засніжених підошов із зведеними докупи каблуками лежали на дні кузова. У генерала смикнулася ліва щока і куточки губ. Він одяг шапку і опустив очі. Сани рушили. Ад'ютант бачив, що генерал схвильований, і, щоб хоч чимось втішити його, сказав:
— Товаришу генерал-лейтенант, наші жертви, безсумнівно, менші.
— А ти ходив їх рахувати? — насмішкувато запитав генерал.
— Ні, але... операція так була підготовлена блискучо і наші так несподівано нанесли удар, що мені здається...
— Тобі здається, а я точно знаю, що в тих, що наступають, жертв завжди більше, ніж у тих, що обороняються.
Красивий ад'ютант почервонів і замовк, попросив у генерала дозволу закурити. Вийняв німецьку запальничку і усміхнувся, пригадавши, що цю запальничку йому подарувала одна армійська телефоністка. Примруживши очі, дивлячись крізь райдужну щілину, побачив обтягнуту вузенькою спідничкою фігурку, з широким ременем на тоненькій талії.
"Скоріше б у штаб, там веселіше. Але не дай бог кому такого генерала, як у мене. Сам не знає спокою і другим не дає. Замість того щоб керувати із свого штабу, він лізе у саму гущу бою. І ось наслідок — сидить із перебитою ногою. Побанитись би оце, взяти із складу чисту білизну і ввечері до Ліночки. Хапай мить, щоб любить. Адже ж' може бути так, що цюкне малесенький осколок — "Милая, сердцем моим не согре-тая, песня моя осталась недопетая", і навіть у нових теплих валянках мало приємності лежати на холод ному днищі кузова машини", — разом із димом випах-кував свої думки дженджуристий ад'ютант.
Про його поведінку генерал дуже добре знав, але тримав коло себе за ретельність. Ад'ютант мав феноменальну пам'ять і виключну хоробрість. Генералу подобалась його витонченість, і такт, і навіть його романтично-донжуанська душа. Поки що він за все йому пробачав, і стосунки між ними були якнайкращі, хоча ад'ютант знав, що хай тільки трапиться щось недобре, хай він порушить дисципліну, — генерал ніколи не заступиться за нього і покарає по заслузі.
— Товариш командуючий, дозвольте звернутися. Хочу вам розповісти дуже цікаву історію. Я допитував одного полоненого німецького офіцера, і знаєте, що він мені сказав?
Ад'ютант не встиг доказати — в повітрі почувся свист цілої черги снарядів, і вони стали вибухати по улоговині і на її схилах.
Командуючий сказав, підморгнувши:
— У білий світ, як у копійку: нашої піхоти тут уже давно немає. — Осколком йому знесло із голови смушеву шапку.
— Іч, заграє... — усміхнувся він, розглядаючи дірку. — Доведеться просити на складі другу. А як не дадуть? Я ж її не виносив, скільки положено?
— Я мистецьки її зашию, — засміявся ад'ютант. Лікар щулився на санях, злякано поглядаючи на горби. Але вогонь уже перенесли далі, і снаряди гомоніли десь за лісом. Санітари повибігали із своїх схованок, і, взявши носилки, стали підбирати поранених бійців.
— Знову забиті? — запитав командуючий. Два санітари поставили носилки на сніг, дружно доповіли:
— Поранені, товаришу генерал. Один тут попався якийсь дивак.
Сани зупинилися, і генерал побачив на носилках молодого бійця з перев'язаною головою і смаглявим сердитим обличчям. Шинеля і гімнастьорка в нього були пошматовані, біліли бинти, що оповивали груди.
— Ось відбираємо, а він не дає, — і санітар показав на бійця, що закривавленою рукою тримав пом'ятого офіцерського кашкета з відірваним орлом. Генерал здивовано підняв угору брови.
— Навіщо тобі офіцерський кашкет? — запитав у бійця.
Боєць лизнув язиком шорсткі губи.
— Я вбив його... Він лежить там, біля схилу, — з трудом вимовив він, і пергаментне обличчя задихало помстою.
— Як твоє прізвище?
— Тимко Вихор. З лижного батальйону. Він весь час облизував губи і просив снігу. Зачувши прізвище бійця, маленький красивий ад'ютант ніби пригадав щось і, вийнявши з планшета блокнотик, швидко перелистав його.
Нахилившись до генерала, тихо сказав:
— Цей хлопець є в списку бійців, що відзначилися в сьогоднішній операції. Комісар п'ятого передає, що він знищив кулеметну обслугу, яка обливала свинцем батальйон, і цим дав можливість швидко повести наступ.
Всі мовчки дивилися на бійця, який лежав, закривши очі.
Генерал був старий солдат, і за своє бойове життя бачив сотні героїв, убитих і поранених, але ніколи він так не страждав, як тоді, коли бачив перед собою забитих або тяжко поранених зовсім ще молодих юнаків. Тоді щось батьківське горювало в ньому і до спазм в горлі здавлювало серце.
— Піднесіть його до мене, — попросив командуючий.
Два санітари обережно взяли носилки, наблизились до генерала.