Грек Мудролюб сказав:
— Діти незаконного шлюбу також не в законі.
Але Доброчин знав од Григорія про інший християнський закон, він сказав базилікові архімандриту:
— А якщо великий князь київський їх усиновить?
Грек Мудролюб засміявся. Обізнаність скіфського архонта на мить загнала його в глухий кут, але він знайшов безпечний для себе вихід:
— Це може вирішити патріарх Николай.
Тепер Доброчин намагався згадати кожне слово й кожен вираз очей Грека Мудролюба. Базилік архімандрит, певно, схитрував: так потім висловився і пресвітер Григорій. Усиновлення міг дозволити патріарх, але це міг дозволити також будь-який інший єпископ. Десь-то базилік просто змовчав про те.
— Коли царівна буде тута, — сказав Доброчин, — вони покрутяться, повертяться та й здадуться. Назад тієї Анни вже ніхто звідси не забере, коли вона побуває в руках "скіфського архонта", як рече пан базилік архімандрит. Не треба наперед журитися.
Журитись належало хіба що за жінок, але тут ніхто вже не міг нічого вдіяти. То була плата за руку багрянородної царевої сестри.
Ніхто не міг зрівнятися в силі з великим князем, він мав право на життя й смерть тисячі тисяч людей, не мав лише одного простого звичаєвого права: права на любов, яку боги дарували кожному смертному за життєві муки.
Це казав колись Доброчин, і це Володимир запам'ятав на все життя. А в зламні літа воно набувало особливої ваги й вирішального значення.
Тепер належало ступити останній крок, і вони обидва, кожен по-своєму, відчували, що в них паморочиться в голові. То був крок у повитий темрявою незнайомий простір.
МІСЯЦЯ ЧЕРВЦЯ
В ТРИДЕСЯТИЙ ДЕНЬ
Доброчин і Володимир ішли понад берегом Дніпра майже два тижні. Позаду лишилися Родня, Воїнь та всі інші низові городи. Десь на тому боці промайнуло вчора гирло передільної річки Ворскли, за якою починалися кочовища печенізької орди. Чотиритисячна комонна дружина йшла правим берегом, а тисяча пішців пливла рівнобіжне з дружиною Дніпром, розтягшись на стрижні двадцятьма ладдями й дракарами.
Товару Доброчин цього разу не взяв: корм для коней та борошно для людей теж пливли ладдями. Два дні Доброчин та Володимир і самі сиділи на чільній ладді, якою тридцять і три роки тому Доброчин плив з Ольгою до Царягорода. Течія швидко несла їх униз — коні ледве встигали за ними берегом, на кормі чатував лише стерновий, а вої розморено смажились під пекучим полудневим сонцем, наставивши йому свої могутні тіла: весла мали знадобитись тільки на зворотній дорозі.
Ця лінькувата розмореність воїв наганяла клейкий сон, і на третій день Доброчин і Володимир покинули ладдю й сіли верхи, лише на ніч залазили в обкладену гексамитом кліть, коли дружинники стриножували коней і пускали пастись. Коней Доброчин звелів тримати на підножних кормах, і Володимир сердився на вуя, що не знати для чого береже овес. Але в Доброчинові прокинувся колишній Ольжин холоп і чашник, який мав усе передбачити на півроку вперед.
— Ладдям од вівса не важко, — жартував Доброчин. — А й коні собі йдуть ступою — досить з них і цієї трави.
Трава в степу ще не встигла пожухнути, але тирса вже відцвіла, й над степом літало шовкове ниття волоті.
Вчора вперше зустріли в степу орду — три невеликі отари овець і табун коней, яких печеніги швидко відігнали геть од Дніпра, вгледівши київську дружину. Володимир уперше був у степу, його тут усе дивувало: куди не глянеш — ні города, ні бодай поганенького села, самі балки та пагорки, й ніде ані живої душі. Так само пусто-порожньо було хіба що на полуночі, яку він устиг забути за останні дев'ять чи десять літ. Тільки на полуночі були нескінченні ліси та драговиння, а тут протканий тирсою безмежний степ.
Володимир поділився цією думкою з вуєм. Доброчин розглянувся й проказав:
— Не дурно ж тута сиділи тиверці й уличі. Звідсіля їх прогнав Ольг... А в степу вельми ліпо! — з несподіваним тремом у голосі докинув світлий князь, його розчулило це схвильоване зелене море. Він спробував дошукатися причини того розчулення й мовив сам собі: настав час громадити каміння.
Це мала бути найголовніша з усіх причин. Час визбирувати й громадити в купу...
Оте легке запаморочення голови, яке полонило було його ще взимку, не пройшло й дотепер, але зараз воно змішалося з передчуттями й побоюваннями, яких не можна було навіть визначити й назвати своїм ім'ям. Доброчин був переконаний, що людині не може щастити без угаву й кінця. Все в житті має межі та переділи, і якщо тобі надто довго щастить — спинись і подумай, де й що ти вчинив не так або не зовсім так. Бо щастя й нещастя відміряно людині порівно: гляди не перебери — потім усе життя розплачуватимешся.
І все-таки Доброчин не міг позбутися радісного почуття, й коли попереду зарябіли перші пороги, він пустив повіддя й зострожив коня. Скучивши за волею й пружним вітром, вороний коняга радісно заіржав і взявся з ходу в скач. Пороги були розрізнені й між ними лишався широкий звивистий прохід, який, проте, швидко вужчав і звивався дедалі крутіше й крутіше. Жеребець угамував жагу вітру лише тоді, коли попереду сяйнула неширока річка. Він був увесь у милі й збуджено хропів. Йому тепер хотілося пити, але Доброчин зіскочив додолу й почав обтирати мило віхтем ковили. На мокрій чорній шерсті лишалось шовковисте ниття волоті.
Ця річка мала бути Сура.
Поріг навпроти гирла Сури клекотав багатьма вирами, з води стирчали визубні жовтих і позеленілих скель. Коли прискакали Володимир та Ілько Муромець, Доброчин сказав:
— Сюди ладді ще можуть... А це Сура... — Йому було трохи ніяково за свій юнацький вибрик. Ілько Муромець розвернув коня й тихим клусом подавсь назад, і Доброчин мимоволі замилувався велетом. Коли на стрижні з'явились перші ладді. Муромець махав їм із високої кручі й показував, де можна найбезпечніше пропливти. Доброчин сказав до Володимира: — Справжнім воєводою став малий!.. А при Жданові й пікнути боїться.
Ладді одна по одній підходили до берега і вгощались чорними носами в ясний пісок, сонце хилилося до заходу, а Муромець і досі стояв на кручі й стежив за полком, який поволі розбивався сотнями й розсідлував коней. Доброчин час по час позирав у той бік. Муромець був схожий на давнього грецького бога, що його Доброчпн бачив у Корсуні тридцять і троє тому літ. Велетенський молодий вершник сидів посеред города на здибленому коні і тримався рукою за мідну гриву. Хоч кінь під Муромцем стояв сумирно й лише відмахувавсь од мух, враження було таке повне, що Доброчинові аж подих перейняло. Потім Ілько Муромець приклав долоню до очей і довго дивився понад дніпровим берегом. Доброчин мимоволі глянув і собі, але нічого не побачив. Тим часом воєвода підкликав трьох отроків і послав через Суру — верхи з мечами та луками.
Доброчин сів у сідло й поїхав на той горб, де стояв воєвода молодшої дружини.
— Що там є?
— Якісь комонці... — сказав Муромсць і показав на Суру. Доброчин аж тепер побачив купку вершників, які наближалися берегом Дніпра. За півгодини вони були разом з трьома посланими туди отроками.
Це були Звенкові гінці. Останній гонець прибув од Звенка на початку місяця березіля, й відтоді Доброчин не знав, що діється в царя й Царігороді. Нинішнім гінцем виявився переяславльський сотник Покотило з десяткою отроків і конюхів.
— З чим прийшов із славного Царягорода? — спитав Доброчин. Гінці були голодні й виснажені, але він не помітив тривоги в їхніх очах. — 3 гарними чи поганими вістями?
— Варда Фока вибив царя Василія з Анатолійської землі, — сказав Покотило.
— А де ж царева сестра?
— Не відаю... Я її не наздогнав.
— І не боявся йти отак з десяткою?
Покотило відповів:
— Ми йшли разом з купецьким товаром. Один печеніжин сказав, що до Порогів іде київська дружина, то я сьогодні вранці й покинув купця. Його товар тягнеться волоком од Хортича.
Доброчин дав змогу Покотилові спочити й прийти до княжого шатра, коли дружина оближеться.
З Дніпра тягло прохолодним вітерцем, зійшов повний, як хлібина, місяць, лютували комарі, а Доброчин ратився з комарями й слухав Покотила.
Розповідь переяславського сотника була довга й нудна, але Доброчин слухав з великою цікавістю, раз по раз перепитуючи те й се. Кинувши торік до порубу свого найбільшого суперника Варду Скліра, Варда Фока сам оголосив себе царем: це було вже відомо Доброчинові. Фока насамперед спирався на Іверійський полк, і Доброчин спитав Покотила:
— Чому?
— Фока посулив іверійцям волю: нібито після перемоги над Василієм матимуть свого царя, — сказав Покотило. Фока розділив рать і дружину на два полки: один оддав під руку свого брата Никифора та стратига Калокіра Дельфіни. Це був головний ударний кулак. Полк мав стати на Босфорі під городом Хрисополем, щоб нагнати жаху на царгородців та на царя.
Другий полк Фока послав під город Абідос на Дарданеллах. Цим полком орудував Лев Меліосен; він мусив перетяти всі дороги, якими до Царягорода досі йшов хліб.
— Хоче зморити Царгород голодом, — здогадався світлий князь. — А з Європи цар також нічого не візьме, бо там стоїть наш сват Самуїл.
Покотило докинув:
— І твій воєвода Ян Усмошвець.
Переяславльський сотник був добре обізнаний. Далі він розповів, що в Царігороді Василія вельми не люблять, а Василій усі свої надії покладає на Київський полк.
— Звенко вже бився? — спитав Доброчин.
— Ще не було нагоди.
Доброчин розворушив пригаслий вогонь, бо комарі відчули волю й налітали цілими хмарами. З головешок заклубочився рятівний дим. Звенків полк був ще й не торканий. Доброчин розумів, що Василій береже киян для вирішальної січі, розумів і те, що цареві зараз непереливки, ніколи дбати про шлюб власної сестри; але разом з тим непокоїла думка, чому Звенко нічого не переказує про цареву сестру.
Василій мусив усвідомлювати, кому й за що зобов'язаний Київським полком. Битва не повинна була стояти на перешкоді шлюбному укладові.
— Щось нічого не чую про свою наречену жону, — покрутив головою Володимир. — Ми вже прийшли, а царівни немає.
Це був жарт, але Доброчин уздрів у небожевих очах тривогу. До княжого шатра підбіг Доброчинів Вороний. Він розтриножився й міг наробити в стані шелесту. Доброчин звівся на ноги й почав пестити розгуляного жеребця, аж поки підійшов конюх з вуздечкою.
— Я краще його припну, — почав скаржитися конюх.