Якийсь час мовчав і Грабовський.
— Олю, душевна порадо моя, спасибі тобі, — заговорив згодом, — Але що думати, коли пообіцяв сьогодні говорити з її батьками. Мені не п'ятнадцять років. Хотів, щоб ти з Костем була при тій розмові. За тим і зайшов.
Ольга сплеснула руками, її вуста пересмикнулися.
— Тільки не це, — сказала рішуче. — Якщо Кость захоче, хай іде, а мене і не вмовляй — не піду. Свідкувати на таких зводинах, даруй... До речі, мені й ніколи бачиш, готуюся в дорогу.
— Куди?
— В Іркутськ. Уже маю дозвіл.
— Коли їдеш?
— Завтра.
— За чим?
— На весілля. Можу твоїй молодій прихапцем фату купити.
— Я ж серйозно питаю.
— А я не менш серйозно відповідаю. Там живе мій двоюрідний брат, теж запеклий холостяк. А тепер вирішив зробити свою першу фатальну помилку і оце кличе мене бути при тому. Незручно відмовитися, тим паче що ми колись разом росли. Ну, маю ще полагодити там деякі свої дрібні справи.
— Коли повернешся?
— Днів через двадцять.
— Чого так довго затримаєшся?
— З весіллям квапишся?
— Хоча б.
— Встигну, а якщо спізнюсь, то Кость і за мене відбуде.
* * *
Осадчиха зайшла, коли, поснідавши, сідав працювати. Ковзнула по кімнаті оцінковим поглядом і, не привітавшись, кинула:
— Називається наречений. Вона конає, от-от преставиться, а він собі, дивіться на нього, і не нагляне.
— Анфіса? — вихопився з-за столу.
— Не я ж, хай бог боронить. Уся горить, їсти не може, важко дихати, плаче.
— Що трапилось, скажіть до пуття?
— Хіба я знаю? Кажу ж — горить, плаче. Всю ніч не спала, тебе кликала, побивалась…
Більше не допигуючись, прожогом вискочив з хати. Дивувався, нічого не розуміючи. Позавчора приходила до нього, разом вечеряли, потім переглядали свіжі газети, була здорова, весела, навіть співала. Правда, вчора не бачились. Так було й домовлено — він удень мав закінчити листи на Україну і передати з поштою, яка сьогодні від'їжджає.
— Від чого могла раптово захворіти?
Анфіса лежала на тапчані, вкрита теплою ковдрою. її справді лихоманило. Була бліда й квола, наче розварена.
— Що з тобою? — кинувся до неї.
— Не знаю, — ледве прошепотіла, показуючи на горло, що їй важко говорити. — Болить, не можу ковтати й дихати.
— Може, щось з'їла, випила?
Не відповіла, тільки закохано глянула на нього.
— Потерпи, серденько. Намагайся лежати тихо, а я зараз приведу лікаря.
Вибігши на вулицю, уповільнив ходу і задумався: куди ж іти, де того лікаря шукати? Була б Ольга дома — пішов би до неї. Та вона ще не повернулася з Іркутська. Хіба попросити Гусєва?
В лікарні виявилось — Гусєв уже третій день сам хорує, до того ж заразною хворобою, підхопленою в якомусь далекому наслегу.
— Куди тепер? — запитав, ні до кого не звертаючись.
— Шукайте приватника, — порадила старенька санітарка. — Є тут один такий, живе недалеко від острога. Він, кажуть, знається на хворобах, як баран на зорях, але оглянути може. Спробуйте.
Подякувавши санітарці, вийшов з лікарні.
— Павле Арсеновичу! — почув оклик і оглянувся.
Його наздоганяв Серж.
— Ходімо на річку, доки не дуже палить сонце. Маю багато чого інтересного розповісти вам. Пальчики оближете. Наші старцуни, виявляється, уявіть собі... Гайда?
— Спасибі. Нема коли купатися і слухати. Лихо в мене трапилось.
— Яке?
— Я заручився з однією дівчиною, вже готувалися до весілля, а вона занедужала.
— Цікаво, — підморгнув Серж. — Значить, наш парубоцький легіон рідшає. Ну, вітаю. На весілля, сподіваюсь, запросите?
— Захворіла. Розумієте?
— А-а, захворіла. Цьому можна зарадити. Де вона?
— Дома.
— Пішли. Зараз ми її...
— При вас же нема ні струменту, ні ліків.
— Мені не перший раз. Оглянемо, поставимо діагноз, а вже потім почнемо лікування. Для спеціалістів усе це просто. Не треба гарячкувати.
Коли рушили, Серж перевів мову на інше:
— Можете, друже, не шкодувати, що не пішли на випускний вечір. Нічого цікавого. Випивон слабенький, закусон ще бідніший, музика з якихось трьох торбохватів. Та й гімназистки — самі тобі віники, нема на що й глянути. Аж три в'язнули до мене, та нащо вони мені, такі перебірки. Була там одна гарненька пампушечка, можна пальчики облизати і смачно поласувати, але вона весь вечір просиділа засмучена, навіть відмовилась піти зі мною на тур вальса.
Грабовський пропускав повз вуха Сержеву розповідь, бо вся його увага, всі помисли снували біля нареченої. Як вона там почувається?
Невже й цього разу над ним, над його щастям, його коханням поглузує доля? Надійка, незабутня сестронька...
Оля, недосяжна, як мерехтлива зірка в небі... Анфісо, кріпись, люба. Все мине, ти видужаєш. Повинна, мусиш видужати.
Скинувши оком на недужу, Серж вигукнув:
— О-о! Ви?!
Анфіса нічого не відповіла і, мабуть, від шаленого болю заплющила очі. Хазяї та ще дві жінки, що заклопотані стояли біля тапчана, шанобливо розступилися в різні боки. Серж підійшов до хворої, поклав долоню на її чоло.
— Прошу, панове, вийти, мушу оглянути пацієнтку як слід.
За мить кімната спорожніла.
Серж підійшов до дверей, щільно причинив їх і повернувся до Анфіси, облесно посміхаючись.
— От бачите, як воно виходить. Ви на випускному вечорі відмовилися зі мною танцювати, власне, образили мене, а тепер...
Серж незабаром вийшов. Був веселий, аж світився.
— Ну? — обступили його.
Він набрав сумовитого вигляду.
— Пневмонія і, здається, атеросклероз.
— Що-о?
— Боже святий, царице небесна, відверни.
— Зразу важко визначити остаточно. Мабуть, ще й ще доведеться оглядати. Ходімо, Павле Арсеновичу. Дорогою побалакаємо.
Уже за ворітьми продовжив:
— Зараз іду додому, нарихтую ліки і підвечір знову загляну до хворої. Проти ночі температура піднімається.
— Чого ж ви будете шукати ліки? Скажіть, які — сам знайду.
--— В аптеці їх нема. Я навіть не пригадую, чи є в мене дома. Коли нема, збігаю в лікарню, там дістану.
— Дати гроші?
— Цим образите мене. Хочу вам дружньо порадити: поки що, принаймні два-три дні, менше бувайте в недужої, аби не турбувати її. Весілля, звісно, доведеться відкласти до цілковитого одужання.
* * *
Гусєв, запрошений Грабовським, уважно й довго оглядав Анфісу, суплячи брови. Навіть не повірив своєму стетоскопові: .струснув його, як термометр, подув у рурочку і знов приклав до ребер нижче лівої лопатки.
— Нічого не розумію, — безпорадно розвів руками. — Тиск нормальний, температура — теж, серце працює ритмічно, легені здорові. Ну, була ангіна, але тепер нема й сліду. Щось тут не те. Ні, ні, не те.
Ще раз оглянув недужу, ще подумав.
— Не знаходжу у вас ніякої хвороби, — сказав твердо. — Треба йти на повітря, братися за роботу і викинути з голови всілякі дурниці. Іноді ми, люди добрі, самі себе лякаємо і потім боїмося, підсилюючи переляк. Так можна дійти до справжньої розпуки і таки занедужати. Не переживайте, Павле Арсеновичу. Ваша подруга міцна, як гармата, дай бог кожному таке здоров'я.
Він потягнувся до пляшечки з бурою рідиною. Пильно роздивився її, збовтнув і пришкалив праве око.
— А це що таке?
— Мікстура, ліки, — відповів Грабовський. — Дістав один лікар.
Гусєв розсміявся.
— Бурда, а не ліки, даруйте, якісь помиї. Тільки круглий дурень або негідник міг порадити вживати таку погань. Вилийте геть і прикопайте, щоб, бува, собаки або кури не спробували. Вона розслаблює нерви, побільшує апатію, пригнічує людину і нічого корисного не дає.
15
Осінь поволі згортала свої жовтогарячі вітрила, і вони, кволі, змарнілі и перем'яті, стелилися на видноколах тихим смутком. Земля вкривалась темно-сірою габою сивих туманів, впивалася холодними дощами, п'яніла, горлала буйні пісні-ридання, а голоребрі ліси зловісно завивали, мов зголоднілі вовки-сіроманці. Ось-ось зав'южить каламуть якутських копнистих снігів.
І в груди заповзала осінь — гнітюча своєю похмурою загадковістю. Кругом загадка. Живеш, ходиш, думаєш, наче в зачарованому колі, в моторошному півсні-маренні. Коли зникне це страшне коло і перед хмарними очима постануть ясні далі? Хто їх покаже? Хто покличе, подасть дружню руку, зігріє крижаніючу душу?
З України ні словечка, хоч кричи пробі. Знову всі заніміли, як гірське каміння.
Правда, у цьому й сам чимало завинив, навіть перш за все сам: адже останнього листа Борисові Дмитровичу одіслав ще ранньою весною, Паньківському — в кінці минулого року, а Франкові — вже й не пригадати коли. До того ж Бориса Грінченка просив писати на Іркутськ, куди сподівався заскочити, їдучи в Балаганськ. Може, там, в Іркутську, і чекають Грінченкові листи, та як туди дістанешся. Ольга, каже, ходила на пошту, питала, але з нею й говорити не хотіли — забув дати доручення.
Сам, сам винуватий. І переїзд до Балаганська прогавив, і навіть клопотання не подав губернаторові, щоб відпустили в Тобольськ. Послухав Анфісу, заженихався. А стосунки з нею — як їх розбереш? Вона вже зовсім здорова, ходить на службу, але до неї і тепер майже щодня вчащає Серж: все ніби наглядає за якоюсь прихованою хворобою.
Про підготовку до екзаменів за вчительську семінарію дівчина не хоче й слухати. Каже — потім. Зустрінешся з нею — якась дивна: або мовчить насурмлена, або кидає сякі-такі слова, часто й невпопад, і квапиться випровадити нареченого. Нагадаєш про весілля, про перехід на його квартиру — просить почекати. Раніш сама квапила, а зараз...
Гаврилови обоє були похмурі. Вперше за все їхнє знайомство зустріли його холодно. Кость мовчав, ховаючи свій журливий погляд у кутках кімнати, а Ольга, навіть не запросивши гостя сісти, зразу почала накривати його чорним рядном.
— Всього можна було сподіватися, всього, але не такого, — заговорила палко, з сердитими нотками. — Коли нас було тут багато, тоді дечиї легковажні вчинки залишалися не такими помітними, не впадали кожному в очі, не привертали до себе увагу місцевого населення. А зараз, після від'їзду Віташевських, Зубрилових та інших політичних засланців, нас залишилася всього жменька. Тепер мусимо особливо дбати про нашу честь, не плямувати її заради власних примх та забаганок, не давати на поталу всіляким пройдисвітам.
Грабовський не розумів ні дивного настрою хазяїв, ні безпредметної Ольжиної тиради. Скинув шапку, розстебнув пальто, але далі завагався: роздягатись чи повертати назад. Запитливо глянув на господаря, господиню і подивно стенув плечима.
— Кажіть, кажіть усе, лише без туманних натяків.
— Ніхто не збирається натякати, гратися в піжмурки, у цьому нема найменшої потреби.