"Усе, що я міг для них зробити, я зробив. Далі кожен мусить просуватися життям самотужки", — підсумував він свою сповідь.
Глухим березневим вечором Павлу зателефонувала Надія Омелянівна і попросила негайно приїхати: татові геть погіршало, а вона вже втомилася. Сама пішла відпочити до родичів, а Павло провів три доби біля татового ліжка. Він вже не їв, не пив, нічого не просив, лише лежав, заплющивши очі, і стогнав. Двічі на день приїжджала швидка, робила укол, від якого він на хвильку приходив до тями і, відірвавши голову від подушки, блукаючи очима, розпачливо запитував:
— Павлику, це ти? А коли вже прийде вона?
— Хто, тато, про кого ти?
— Та смерть, синку, смерть...
Одного разу після уколу батько відірвав голову від подушки і свідомо признався:
"Тільки нікому не кажи синку, але дід Іван якось натякнув, що наша фамілія належить до знатного українського роду. Навіть і герб свій мала".
На четверту ніч Гнат Платонович затихнув, і Павло розіслав телеграми. Першою з Києва прибула Наташа з шестирічним синочком Ігорьком; на другий день увечері — дядько Пилип з Одеси, за ним тітонька Тетяна з Подольска. З усіх живих родичів не було лише дядька Тараса, бо Павло не знав його адреси. Попрощатися з товаришем зібралися друзі-шахісти, ветерани війни, колеги-педагоги. Колишній командир партизанського загону "Смерть фашистам" Петро Гнатович Петрикей, віддаючи шанування, промовив:
— Уходить славне покоління переможців...
Гната Платоновича вбрали в улюблену вишиванку, подаровану ще сестрою Степанєю, і поховали на кладовищі по вулиці Вирівській, поряд з Антоніною Геннадіївною. На дев'ять днів до Конотопу налучилися Ганя Лелека зі своїм Петром Васильовичем. Вони їхали до Гайсина придивитися квартиру на обмін, заскочили привітатися, а потрапили на поминки. Ганя вважала дядька Гната найрозумнішим серед братів Шелестовичів і щиро плакала на свіжій могилі.
— Правда ж, Павлик схожий на дядька Івана? — запитала вона Тетяну.
— Так. Іван був видатним. І люди його любили, — погодилась та.
— Особливо жінки. Я що скажу відносно Павла. Моя бабуся — циганка, що вигодувала мене хлібними квачиками, — була неабиякою гадалкою, і передала мені дещицю свого вміння. Так ось: здається мені, що він, подібно Івану, проб'ється у великі начальники. Ми ж оце з Петром Васильовичем остаточно зібралися на Україну. Я довго пручалася; розраховувала ще п'ять років потриматися доцентом і накопичити капітал, а він своє: "Гроші все одно підуть на Лесика, а мені у Рязані геть тоскно". На той час у лікарні склалася конкуренція: одна з моїх учениць. Молоденька, симпатична, цицьки випнула, колінками блискає... Так що програла я конкурс. Тепер їду доглядати дев'яносторічну свекруху. Таню, здається, зі старшого покоління в живих, окрім тебе, залишився тільки дядько Пилип?
— Він такий моторний, що житиме й житиме. Два роки тому приїздив до тата стягнути борг за Наташину квартиру. Забрав п'ятсот рублів, натрусив уночі три мішки нічиїх яблук перед кінотеатром і попер їх до Одеси. Каже: продам на Привозі, — втрутився Павло.
Квартиру тато залишив Надії Омелянівні і Артему навпіл. Наташа забрала мамине листування, а Павло книжки, татові рукописи і малюнки. Артем продав успадковану кімнату і придбав собі автомобіль "Москвич 2141" бежевого кольору. Так і збулося Гнатове бажання розділити сімейне житло поміж дітьми порівну.
Розділ ІХ. Головний інженер
Забувши юнацькі мрії, Павло запишався тим, що мав: не кожному дано у тридцять вісім років опанувати посаду головного інженера великого машинобудівного завода! Це ж не молокозавод, не елеватор і не м'ясокомбінат, на яких оклади на двадцять відсотків були нижчими. Його кабінет — навпроти директорського; перед дверима — власна секретарка; оклад як у професора — чотириста тридцять рублів, плюс премії; у його розпорядженні службова "Волга". Щоправда, старенька, 1961 року випуску, але на ходу і з шофером, який за дорученнями Анфіси їздить по магазинах. У вихідні усією родиною можна виїхати в ліс по гриби, або на озеро позагоряти. Всі йому годять: Павле Гнатовичу та Павле Гнатовичу... Навіть задушевний друг Гегіль при людях звертається до нього на "ви" та на ім'я й по батькові. Якби ж мама побачила його на цій посаді, вона б утішилась. З усіх однокласників його випередив лише Владик Кравцов. Женився на москвичці, захистив кандидатську дисертацію, працює над докторською. Півроку стажувався в Америці, навіз звідти радіотехніки... Але краще б не задавався, бо його дружині до Анфіси як до сонця. Не дивно, що на останній зустрічі однокласників він відверто запропонував їй стати йому коханкою! Ще й спитав: "Що ти знайшла у своєму невдасі?" Шкода, що у школі не натовк йому пику!
Першу відпустку на посаді головного інженера Павло з усією родиною провів в Криму. Жили в окремому будиночку, де, відпустивши дітей до моря, батьки сповна насолоджувались невичерпною любов'ю. Лазили по горах, відвідали водоспад "Джур-Джур" і камінь, на якому танцювала "Кавказька полонянка". Турбаза мала більярдну на два великих столи, а вгорі, у селищі, задешево торгували молодим домашнім вином. То було чарівне літо, і життя було б прекрасним, аби вдома не чекала складна і нервова робота.
Труднощі обступали головного інженера з усіх боків, зверху і знизу. Начальство вичавлювало з заводу нереальний план, а підлеглі переймалися платнею. Понад усе стояв План. За план давали премії і ордена; виділяли кошти на будівництво житла і дитячих садочків, на реконструкцію цехів і оновлення обладнання. Благополуччя кожного працівника цілком залежало від виконання плану. Директор Самусь не припускав навіть думки не виконати план. Тричі на день він проводив наради, на яких "шмагав" керівників, що зривали добові завдання. Особливо гостро він сварив постачальні відділи на чолі з Гегілем і служби головного інженера. Провівши чергову нараду, директор на новенькій "Волзі 2410" відбував до міськкому або обкому партії, де отримував належні прочухани і цінні вказівки. Повернувшись на завод ближче до ночі, він збирав керівників підрозділів і служб, які терпляче очікували його на робочих місцях, і виміщав на них своє невдоволення. Всі його доручення протоколювалися, на них заводилися контрольні картки, і ніхто, окрім нього, не міг скасувати або перенести термін їх виконання. Наслухавшись директора, керівники проводили власні наради з майстрами і спеціалістами, роздавали свої доручення, і так за нескінченними нарадами минали робочі дні.
Відлучаючись із заводу, Самусь перекладав відповідальність за усі справи на головного інженера; Павло ліз зі шкури, щоб йому вгодити, але люди раз за разом його підводили. Виявилось, що замість умовлянь вони потребували жорсткого спонукання. Збільшення роботи не супроводжувалось підвищенням платні, і кожен працівник пильнував, щоб не перетрудитися. Раз на квартал відділ труда і заробітної плати (ВТЗ), різав розцінки і за одну й ту саму роботу сьогодні платили менше, ніж учора. Робочі відчували, що їх дурять, і накручували обладнання зверх його можливості. Воно ламалося і простоювало. Щоб надолужити згаяне, вони заради кількості нехтували якістю.
Попри тотальний контроль, план щоразу зривався, і його малювали на папері. Майстри, начальники дільниць і цехів у єдиному пориві наповнювали звіти неіснуючим товаром; комірники його обліковували; економісти і бухгалтери обчислювали собівартість. На завершення всього, заручившись особистими підписами восьми своїх заступників, Самусь зі словами: "Ви ж мені дивіться..." — затверджував господарські звіти. Так і повелося, що першу декаду наступного місяця завод працював на борги, а поточний план пересувався далі. Всі переживали але інакше не могло бути: трудовий колектив залишався без премій.
Ливарний цех, з якого починалося виробництво, одного ранку затих: люди скупчились у проході і гомоніли проти начальника. "Хіба це керівник? Ми йому про мізерну зарплату, а він нам: "з вас досить!"; ми йому про шкідливість роботи, а він: "яка вам різниця, все одно ви — смертники!" Зрештою ливарники обрали ініціативну групу з трьох грамотіїв, і ті об'явили робоче зібрання.
У заводському клубі на триста сорок місць ніде було й плюнути. Більшість людей прийшла прямо з душу, в домашньому одязі, але були і в спецівках. Приміщення смерділо димом і потом. Явковим порядком президію зайняла трійця ініціативної групи, а голові профспілки, секретарю парткому і головному інженеру стільців не вистачило. Головувати визвався електрик з вусами, стриженими під Леха Валенсу.
— Що це за передова технологія, скажіть, коли третина відливок відходить у брак і нам не оплачується? Життя дорожчає, а зарплата зменшується. Якщо взяти в доларах, наша платня найнижча в Європі. А начальник цеху провадить геноцид робочого класу.Так ми — диктатура, чи ми хто? Вимагаємо від адміністрації гідної платні, безпечних умов праці, а начальника геть на мило. Хто бажає виступити?
— Одні полюбляють футбол, інші рибалку, а я, наприклад, люблю м'ясо, — розпочав з місця бригадир слюсарів Дорошенко. — У "Робочому слові" пишуть, що наше підсобне господарство відгодувало бичків і свиней по шістдесят п'ять кілограмів на кожного працюючого. У начальника морда лисніє, і я запитую: хто з'їв моє м'ясо? Пропоную: збільшити зарплату вдвічі; оплачувати брак, і встановити робочий контроль за розподілом м'яса.
До трибуни вийшов широкоплечий роботяга у засмальцьованій спецівці.
— Які умови у нас в цеху? Чим ми дихаємо? Формальдегід, графіт, дим... Ми свої тони даємо? Даємо. Так де наші премії?
— А рукавиці? Чому ніхто не каже за рукавиці? Дають на місяць пару, а вони і тижня не витримують.
— А молоко? По три дні молока не завозять, а потім бери чотири пляшки прокислого, — заволала кремезна жінка у червоній хустинці. Вона вивалилася перед трибуною і продовжила: — Гальма на крані ослабли, звертаюся до слюсарів, а вони забивають "козла" у каптерці, ще й матюкають.
— Це — Тамара, кранівниця. Щозміни приносить до цеху трилітрову банку самогону і торгує у кредит до зарплати, — прошепотів Павлу на вухо начальник цеху.
— Вам би, Павле Гнатовичу, саме зараз і виступити, — підштрикнув голова профкому.