Не довіряв він Танцюрам і Ничипоренкам та старим дідам і нарешті вибрав Івана Сакульку, ще молодого розумного козака, нещодавно обраного на курінного отамана. Сакулько був з Галичини, що найбільш страждала від панських утисків. П'ять років вчився він у братській школі, але не витримав щосуботнього шмагання і втік на Січ шукати волі. Тут швидко здобув він ім'я чесного і розсудливого в справах громадських і сміливого в бою. Доручення Бородавки було для нього великою честю. Одразу став він ладнатися в путь. Бородавка дав йому охорону і почет з півсотні добре озброєних козаків, кілька коштовних подарунків для донських отаманів, грошей і виправив у путь.
Був кінець червня, спека. В степу кінчалася косовиця. Лани вже шаруділи золотавими хвилями колосся, сонце нещадно палило землю, і вершники про всяк випадок взяли з собою по бурдюгу води, щоб не загинути від спраги на невідомих шляхах.
Минув липень, жнива, і на початку серпня почав Бородавка хвилюватися, що не має звісток від свого посланця. Але тільки тоді, коли перші козацькі загони вирушили до Дністра назустріч турецькій навалі, повернувся Сакулько до Запорозького війська.
— Ну, як? — кинувся до нього Бородавка.
— Зараз, батько, все розповім, — стрибнув Сакулько з кульбаки, весь запорошений, схудлий і засмаглий, як мурин. — Ось тобі грамота від наказного отамана і військового круга дончаків.
— До чорта грамоти, — гримнув Бородавка, наливаючись кров'ю. — Ти не крути хвостом, як лях: кажи просто: прийдуть чи ні?
— Прийдуть, батьку, тільки не зараз.
— Як-то не зараз? Адже турки пруть на нас. Як-то "не зараз"?! Собачі вони сини, а не козаки, — волав він, схиливши голову, ніби збирався пнути лобом в черево і самого Сакулька і його супутників.
— Та ти не гримай, батьку, а вислухай, — спокійно зупинив Сакулько розлютованого Бородавку. — Коли приїхали ми до Новочеркаська, козаків було там обмаль: і в місті і по станицях ледь-ледь тисяч сім. Просто кажучи жменька. Пішли вони рибалити в Азовському морі, та на персюків посунули тим, другим морем, як його там...
— Хвалинським, — басовито підказав Сакульці сотник Горбатюк.
— Ото-то ж... Прийняв нас і наказний, і осавул його Бударін, і Бокадьоров, та й інші. Добре нас почастували, а на ранок скликали військовий круг, чи то раду, по-нашому. Ще й посол там був від царя Михайла боярин Апухтін. На раді прочитав я їм королівську грамоту і листа від нашого війська, промову сказав. Так, мовляв, і так: пре на нас турків з півмільйона, а польське військо мало не все спить порубане торік під Цоцорою. Загрожують турки винищити весь наш степ, заселити своїми, саму пам'ять про козаків та про матір нашу землю руську по степу розвіяти. Станемо всі від хлопчиків до дідів боронити землю рідну разом з панами, бо хоч вони й собаки, але ж все-таки ближчі нам від бусурманів. І якщо ми загинемо, і вам, братам нашим дончакам, теж тоді кінець прийде... Добре, що, тиняючись хлопцем між людей, був я і серед руських. Пригадав їх мову, говорив від усього серця, як з братами рідними. Закликав їх до нас за тими ж умовами, на яких пани закликають нас.
По 30 рубльов кожному козакові. Дійшло їм до серця мое щире слово. Кажуть, як повернуться з моря наші, — вирушимо вам на допомогу, хоч ще ніколи до вас, запорогів, не хаживали. І ось тобі шаблю прислали перської роботи і ронди коневі. І мені шаблю дали, і коня доброго, бо ж наші коні в дорозі знесиліли... А коли ми додому вирушали, прийшла нам звістка навздогін, що з дальніх юртів і зараз вирушають до нас дві сотні охочих козаків. Незабаром вони до нас з'являться.
Бородавка знов вилаявся, бо сподівався на кращі звістки, але потім заспокоївсь і вирішив не поспішати до кордонів і поки що не приєднуватися до королівського війська. Він намагався всіма засобами показати, що наказ новопризначеного коронного гетьмана і Сагайдачного — для нього не закон.
Та проте і не міг він вирушити так швидко: якщо Сагайдачний мав готовий порох і харч, Бородавка лише починав їх заготовляти.
На Січі припасу було обмаль. Бородавка наказав збирати харчі по староствах та по приватних маєтках — скрізь, де були на приставстві його козаки, але справа була надзвичайно складна: голота й сама жебрачила, а старости та дідичі виряджали підводи до королівського війська разом з загонами для посполитого рушення. Козаки напосідали на них все настирливіше і вимагали чимало того, про що й не мовилося в універсалі гетьмана Бородавки.
Не обійшлося без пожеж і без стрілянини. І або пани гинули в полум'ї, або призвідники й проводирі гойдалися на шибеницях.
Волало обурене панство. Мчало до каштелянів і воєвод, до гродського суду і до кварцяного війська. Але що можна було тоді вдіяти з буйним свавіллям козацьких ватаг, коли ці ватаги були єдиною надією і порятунком хиткої держави короля Зигмунда!..
— Хай вельможне панство набереться трохи терпіння. Козацьке свавілля — справа дуже неприємна, але все ж таки значно безпечніша, ніж турецька навала. Кожне військо грабує. І наші жовніри, і лісовчики, і ландскнехти, а турки — тим паче... Отже, будьте філософами і з двох лих вибирайте найлегше, — казали вони, вислухавши потерпілих.
І, щоб врятувати панство від розору, спонукали козацтво швидше вирушати в похід і обіцяли надіслати навздогін валки державного припасу.
Деякі загони повірили панським обіцянкам і вирушили до Дністра з тритижневим запасом харчів.
Але рух козацьких загонів був надзвичайно забарний. Бородавка почув, ніби проміж турками і панами розпочалися якісь перемови, і побоювався, щоб в останню хвилину ляхи не замирилися з падишахом ціною знищення козацького війська.
А такі перемови дійсно розпочалися.
Ще в травні з'явився до гетьмана польного Любомирського посланець від молдавського господаря і двох башів з пропозицією, щоб король надіслав серйозну і надійну людину, з якою можна розпочати мирні перемови. Умови башів були, звичайно, некорисні Польщі, але баші сподівалися, що на цей раз пани підуть на поступки за рахунок козаків і в свою чергу обіцяли схилити султана на свій бік, бо наступник допіру померлого Алі-баші, Гусейн-баша, бажав миру, а не війни.
Любомирський арештував посланця Вевеллі і тримав його далеко від свого табору, але в серпні вирядив його назад до турків разом із паном Шенбергом, з відповіддю башам і особистим листом до нового великого візира.
Вевеллі поїхав кружними шляхами і дістався турецького табору мало не через місяць. Візир написав відповідь і усно передав турецькі умови Шенбергові, хоча Османі чути не бажав про мир.
Шенберг розповів панству, що турецька армія має сто шістдесят тисяч боєздатного війська і тисяч із п'ятдесят допомічної сили і багато інших відомостей про ворога, але більш до турків не їздив і на цьому перемови урвалися.
Командувачем всіх збройних сил Речі Посполитої було призначено великого гетьмана литовського Яна-Карла Хоткевича. Він закликав шляхту до зброї, але військо збиралося з значним запізненням. Дехто з панів сидів дома і зовсім не збирався виступати, а інші боялися вирушати через судові справи, що загрожували їм баніцією за наїзди, насильства, підпали та інші злочини. Тоді уряд оголосив амністію всім засудженим, а тим, хто перебував під судом або слідством, пообіцяв прощення, якщо вони стануть до лав королівського війська.
Хоткевич вагався, не знав, що робити. У нього було лише тридцять дві тисячі війська. З такими силами він не рискував наступати і всі надії покладав на козаків. А про козаків і чуток не було. Сагайдачний чи то сидів у Варшаві на соймі, чи то мчав до свого війська десь по шляхах Речі Посполитої, а загони його вирушали поодинці і вже дорогою зливалися з іншими сотнями і ватагами, як лісові струмки у велику ріку. Мало надії було і на короля. Сидів він у Львові, полював, молився, грав у карти, збирав посполите рушення, але іржавий напіввіджилий механізм посполитого рушення ніяк не міг зрушитися. Та й яка могла бути в нього сила, коли лише магнати південних воєводств мали по замках власні загони, а все інше панство озброювало своє хлопство і челядь і, не навчивши його ані військового ладу, ані поводження з зброєю, гнало його на війну, як на панщину.
Проте магнати пишалися один перед одним добре вимуштруваними полками. Князь Домінік на Острозі Заславський привів шість сотень кінноти і стільки ж піхоти. Яків Собеський, Калиновський, Лещинський, Вишневецький, Петро Опалінський, Радзівілли та Стефан Потоцький перевершували один одного. Не поталанило лише Чарторийському, бо на нього напали татари, і він примчав до Хоткевича без єдиного жовніра.
Починалася осінь. Дністр навально мчав свої води, розбухлі від карпатських дощів, а Ян-Карл Хоткевич все стояв на місці і розмірковував, як йому бути.
Король спонукав його наступати. За Дністром позиції були кращі й міцніші, а головне, Хоткевич смертельно боявся опинитися без козацької допомоги. Бородавка наближався до Дністра повільними маршами через Оргіївщину та Сорокщину. Хоткевич наказав йому негайно з'єднатися з королівським військом, але Бородавка відповів, що лише тоді виконає наказ, коли панське військо опиниться по той бік кордону і таким чином доведе, що війна невідхильна.
Почувши таку відповідь, Хоткевич, як скажений, забігав по своєму намету. Козацька тактика переплутувала йому всі карти. Вже двічі спалахували заколоти у польському війську. Жовніри і навіть військові товариші [317] оточували його намет, з лайкою і погрозами вимагали грошей, харчів та фуражу. Безглузде стояння на одному місці, погане постачання, хвороби і тисячі незгод розкладали військо, що виступило з Варшави і Кракова, Гнізда та Львова з такими пишними промовами, під грім барабанів і сурм, з блискучими прапорами і орлами Речі Посполитої. Хоткевич губився перед розбурханою стихією. В безсилій люті ламав він руки або лаявся, закликав усіх святих врятувати його від загибелі і в розпачі вдавався до королівського комісара Якуба Собеського.
— Рятуйте, вельможний пане! — благав Хоткевич Собеського, і опукле черево його коливалося під кунтушем.
— Врятувати! — саркастично всміхався Собеський. — Як? Чим? Адже ж коні дохнуть з голоду. Люди гниють під дощем, і нема де дістати хоч чарку горілки зогрітися.