Роксолана

Павло Загребельний

Сторінка 97 з 146

Я писав імператорові Карпу й імператриці Ізабеллі, королям Франціску й Генріху Англійському, про мене говорять при дворі перського шаха, мене називають, божественним і дивовижним і бичем володарів. Джованні Медічі звав мене чудом природи, Мікеланджело — сеньйором братання, герцоги Мантуї, Флоренції й Урбіно — сердечним другом. Мої твори потрібніші для життя більше за проповіді, бо проповіді приводять на путь праведну людей простих, а мої твори — людей високопоставлених. Я приніс правду в палаци володарів, наповнив нею їхній слух, попри лестощі і всупереч лжі. Моє перо, озброєне налякуваннями, досягло того, що люди могутні змирилися, а дотепники визнали його з вимушеною ввічливістю, яку вони ненавидять більше, ніж невигоди. Тому прості люди повинні любити мене, бо я завжди ціною крові воював за мужність, і лиш завдяки цьому вона нині зодягнена в парчу, п'є з золотих бокалів, прикрашається коштовним камінням, має гроші, виїздить, як королева, оточена слугами, як імператриця, і пошаною, як богиня".

Роксолана поглянула на венеціанця. Той навіть не стежив за виразом її обличчя — такий упевнений був у дії послання. Мабуть, уже не вперше возив отакі шовкові звойці, повертаючись, обтяжений коштовними царськими дарунками. Але ж вона не цариця! Чому цей Аретіно не писав їй тоді, коли вона ще пропадала в безвісті султанського гарему? Не знав про неї, бо не знав і весь світ? Тоді навіщо ж хвалиться своєю неперевершеною проникливістю розуму?

Аретіно писав:

"Які колоси з срібла й золота, вже не кажучи про колосів, зроблених з бронзи й мармуру, можуть зрівнятися з тими статуями, які я воздвиг папі Юлію, імператору Карлу, королеві Катерині, герцогу Франческо? Вони вічні, як сонце.

Вершина радості існування — любов. Ви жриця любові, і я вітаю Вас так само, як найрозкішніших красунь землі й неба і як дівчаток-массаре, що вдовольняють усі мої бажання.

Я живу потом чорнила, світло якого не може бути погашене вітром злостивості, не може бути затемнене хмарою заздрощів. До підніжжя мого трону найбільші володарі складають золото, ланцюги, чаші, розкішні тканини, багатий одяг для мене й прикраси для моїх аретінянок, вишукані вина й райські плоди, все, чим багата щедрість. Але —для мого нестримного марнотратства не вистачило б монет усього світу. Коли б навіть єгипетські піраміди слугували мені рентою, я пустив би їх в обіг. Отже, аби нам жити, а все інше жарт.

Я в захопленні від вашого непереможного духу..."

Роксолана згорнула шовк, віддала служебці, кивнула посланцеві:

— Відповідь передасть вам Ібрагім.

Венеціанець позадкував з покою, а вона дивилася на його Широку чорну, як у Аретіно па медалі, бороду й сміялася в душі. Вже вигадала, як помститися хвалькуватому венеціанцеві і його посланнику. Сміються з усіх можних Європи, а вона посміється з них. Ще могла б зрозуміти й простити лестощі, викликані страхом, але за плату?! Бач, навіть султанів капудан-паша Хайреддін спокусився на лестощі й обдарував цього словохвальця награбованим золотом. Вона нікого не грабувала й не має наміру цього робити. Даремні сподівання. І даремно витрачав гроші на підкуп кизляр-аги слухняний посланець Аретіно.

Чомусь згадався Роксолані колишній султанський імрахор Рустем з його похмурими дотепами. Той би сказав: "Ще річки не видно, а він уже штани підкачав". Рустем з малого, привезеного з Боснії раба дійшов до начальника султанських стаєнь, тоді даровано йому титул паші, і вже був би він, напевне, візиром, якби Ібрагім під час перського походу не згадав про нього,— згадав, як любив Рустема султан за його безжальний гумор і нещадний язик, і мерщій дав Рустемові санджак на крайньому сході імперії, десь коло Вірменії, в диких горах, серед каміння й снігів. Хитрий Ібрагім усував усіх улюбленців султанових, щоб самому неподільно володіти душею падишаха. Коли б сила та воля, він і її усунув би й знищив. Але як вона могла забути про Рустема? Ось чоловік, народжений для султанського дивану! Гасана вже недосить, їй потрібні помічники впливовіші й могутніші, бо тепер її помічники — це помічники султанові.

Поки не забула, мерщій написала султанові в Едірне про Рустема-пашу, приклавши до листа пасмо свого волосся. Тоді сіла за лист до П'єтро Аретіно.

"Ми доводимо до відома сеньйора Аретіно,— писала вона,— що посланець Ваш прибув до нашої золотосяйної столиці і вручив нам Ваше послання, і Всевишній свідок тому, скільки радощів і втіхи принесло нашому серцю Ваше полум'яне слово. Ми уважно вивчили Ваш лист і сповнилися повагою до Ваших здібностей і до Вашої мужності, за яку Ви так доблесно змагаєтесь. Отож, це воля бога, якій Ви маєте скоритися і згодитися з його присудом і веліннями. Ось тому ми написали Вам цього дружнього листа і надсилаємо його до підніжжя золотого трону Вашої слави через слугу Вашого, який прибув до нас з божою поміччю і відбуде з божим покровительством здоровий і неушкоджений. Зрештою, я не знаю, що Вам ще сказати таке, що становило б таємницю для Вашого високого розуму. На знак дружби і для того, щоб цей лист не виявився пустим, що принесло б Вам душевну незлагоду, я надсилаю Вам дні пари штанів, гаптованих золотом ззаду й спереду, і шість носовичків з найтоншого шовку, а також рушник, все в одному згортку.

На цьому бажаю вам здоров'я і розквіту Вашого незвичайного таланту. Найпокірніша слуга Хасекі Султанша".

Відіслала з Ібрагімом листа й пакунок для П'єтро Аретіно, сміючись у душі над "секретарем світу" і уявляючи, як з'явиться він перед своїми мессаре в гаптованих золотом у місцях найнепризвоїтіших османських шароварах. Посміятися над своєю вигадкою не мала з ким. От коли б справді був тут Рустем-паша, той би сказав: "Хай носить на здоров'я. Благочестя ховається в шароварах". Той чоловік насміхався над усім світом. Платив світові ненавистю за те, що його малим запхнув у сідельну суму османський емін і привіз до Стамбула, кинув на стайню між коней, де хлопець мав жити або вмерти, де він ріс, позбавлений усього людського. Виріс такий лютий, що, коли його вкусив султанський кінь, він укусив коня! Здавалося, з повагою ставився хіба що до падишаха та до Роксолани, і то не за те,-що вона султанша, а завдяки її походженню. Сам запропонував султанові, що навчить Роксолану їздити верхи. Ще коли вона не мала влади, за життя валіде й Ібрагіма. Який галас здійнявся тоді при дворі! Навіть великий муфтій зауважив султанові, що такий вчинок султанської жони не узгоджується з шаріатом. А що їй до їхніх законів? Може, в леї в ігрові дикий шал скіфів і мужність амазонок? Може, народилася вона, щоб скакати на коні по степах, а не нидіти за дерев'яними решітками Топкапи, хай і позолоченими?

Рустем тоді сказав: "Звичай усіх злочинців — не питати людину про майбутнє і ніколи не зважати на минуле. А що чоловік без минулого? Обідраний і голий, мов жебрак біля мечеті".

Він мав приїхати й навчити їздити на коневі Міхрімах. Від спілкування з такими людьми, як Рустем, відчутнішим стає сама суть життя. Як вона могла забути про нього, як могла?

РУСТЕМ

Так ніби він не звик до того, що його завжди забували. З ким був, ті пам'ятали, бо ненавиділи. Щезав з очей — викидали з пам'яті. З ненавистю так само, як і з любов'ю. Тільки й того, що одну викидають з пам'яті, а другу — з серця. Далекий боснійський рід Опуковичів, з якого він походив, мабуть, просто забув того окатого п'ятирічного хлопчика, якого тридцять років тому вхопив султанський емін, видерши з рук нещасної матері. Там коли хто й пам'ятав його, то хіба що рідна мати Івіца. Коли не вмерла від горя. А так — сам па світі, як місяць у небі.

Мабуть, йому пощастило, що кинуто було його до етапні. Згодом він навіть у згадках не хотів вживати цього брутального слова "кинуто", замінивши його почесним "приділено".

Там, серед тугих запахів султанської стайні, серед пирхання коней і лайок старших стайничих, минало його дитинство, і, здається, мало б проминути і все його життя. Поволі він звик до теплого, нудотного дихання стайні. Позбавлений волі і бажань, просякнутий власним і кінським потом, прикутий до цих чотириногих загадкових створінь, підпорядкований їхньому норову. Стайня пригнічувала, не даючи ніколи спочинку, але водночас і визволяла від загрозливої влади величезного світу, який лежав за її цегляними порогами, відлякуючи боснійського хлопця своєю незбагненністю й жорстокістю. У стайні тільки ти й коні, і ти мовби дужчий за інших людей, завдяки дикій силі коней, і нічого людського вже тобі не зосталося. Стайня накидала свої обов'язки, але водночас звільняла від усього, що людину переслідувало, дратувало й мучило. Коні були завжди тільки кіньми, натомість люди, як відомо, стають усім на світі, і ніколи не знаєш, чого від них ждати.

Малий Рустем (бо так названо його, відібравши батьківську віру і материнське ім'я Драган) зовні незграбний, ведмедкуватий, як усі боснійські хлопці, коло коней мовби перероджувався, ставав меткий, вмілий, ніхто на стайні не міг з ним зрівнятися, і коні, здається, відчули це його вміння, а султан Сулейман, який, згадуючи свою молодість, Часом приходив на стайню кувати коней, похваляючись, що заробляє собі на хліб, помітив і виокремив Рустема, і незабаром того приділено (тепер уже справді приділено) для догляду за султанським вороним конем. І вже ніхто так не вмів одтоді догодити Сулейманові, ніхто не вмів так вичистити й засідлати султанського коня і так підвести його повелителеві, як цей похмурий боснієць, і Рустема зненавиділа стайня, тоді зненавидів султанський двір, зненависть, як вогонь по сухій траві, перекинулася на військо, мало не на весь видимий світ, бо світ ніколи не прощає успіху.

Попервах Рустем нічого не помічав. Жив серед .коней, пильнував, щоб вони були вчасно розсідлані, вищіткувані й витерті до блиску, мали звільглий овес у жолобах і свіже сіно, виводив разом з іншими своїми товаришами коней на проводку, а ночами, коли ніхто не бачив, ганяли їх, щоб не застоювалися. Коні лякалися темряви, надимали животи під попругами, дрібно тремтіли, стригли вухами, шкірили великі жовті зуби, переступали з ноги на ногу, щулилися. Коли ж виривалися з задухи стайні, голосно й радісно іржали і несли своїх вершників у темряву, в безмежний простір, а ті сиділи на конях насторожені, чуйні, дикі від волі, вже й забувши, коли були людьми (бо позоставалися ними лише вві сні), і здавалося їм, що життя —це тільки отаке несамовите скакання на коні, а все інше — набридливі обов'язки, нудьга і нікчемність.