А потім... Проте це вже моя турбота. Дякую за участь у цій справі.
— Що ви! Моя роль тут нікчемна. Я виконував те, що хотів виконати, і до того ж... — Він загнувся, не договорив, а на язиці вертілось: він виконав прохання Новикова — керівника Полтавської управи таємної "Спілки благоденствія", членом якої був і він.
Котляревський пройшов через приймальню, відчуваючи, як підозріло поглядає йому услід поштмейстер. Ну що ж, дивись, дивись пильніше, добродію!
8
Всоте Іван Федорович Штейн, у минулому вчитель танців, а нині антрепренер харківської театральної трупи, говорив зі Щепкіним, Угаровим і Барсовими — з усіма разом і з кожним окремо. Просив, вимагав, умовляв. Угаров нічого певного не відповідав, вагався, а Щепкін стояв на своєму:
— Не можемо... їдемо своїм театром.
— Але ж у мене теж театр! Такий же.
— У вас балет, а я, до речі, не танцор, у котрого ви прагнули мене перетворити.
— Прагнув, правда, і чи це було б погано?
— Комплекція не та. І кінчимо на цьому. Можливо, колись ще і зустрінемось, а поки що — їдемо. І ти, Угаров, теж.
Угаров, худий, вузьколиций, зітхнув:
— Авжеж... Однак там, — Угаров непевно змахнув рукою, — ти, Михаиле, танцюватимеш, і комплекція не завадить. Ось згадаєш потім.
— Побачимо... — Тільки і сказав Щепкін. У свої тридцять років він справді був досить натоптуваний, і, звичайно, для балету підходив мало, а Штейн наполягав саме на включенні до спектаклів побільше танців, чим, вважав, можна зацікавити глядача. На цій основі в театрі час від часу виникали суперечки, які, врешті, ні до чого не призводили. Тільки тепер, коли майже половина трупи мала виїхати до Полтави, Штейн забігав, став обіцяти золоті гори, та було пізно — всі вони дали слово прибулому з Полтави порученцю князя — а Імберх говорив з ними від імені його сіятельства — і ніщо уже не могло їх переконати в іншому.
— Це катаклізм! — кричав осатанілий Штейн. — Ви мене убиваєте! Я вас не відпускаю. А контракти для чого?
— Ми не давали обіцянки служити вам вічно, — спокійно відповідав Барсов.
Штейн не переставав умовляти, просити, і, нарешті, зрозумів, що нічого не зміниш, і, мабуть, доведеться формувати нову трупу. Щоб якось досадити від'їжджаючим, навідріз відмовився виділити, навіть за гроші, зайві, залишені як непотрібні, декорації, не дав і жодної п'єси. Тільки хитрістю вдалося артистам дещо захопити з собою із художнього оформлення окремих спектаклів. А щодо текстів, то Барсов знайшов вихід: кожний зобов'язаний був переписати свої ролі в основних п'єсах, списки ці він зібрав і, таким чином, склалося кілька текстів.
В день від'їзду прийшов попрощатись Григорій Федорович Квітка. Він чимало зробив для театру, допомагав будуватись, добувати репертуар, співчував ображеним, підтримував їх, допомагав чим міг. Артисти його любили, бігали до нього зі всякими скаргами і просьбами.
Прийшли й інші місцеві літератори: Іван Вернет, Філомафітський, театрали. Вони жалкували, що краща частина театру виїздить з Харкова — міста, де все більше і більше збиралось творчої інтелігенції, вже працював молодий університет; переломивши упертий опір місцевої влади, літератори добилися видання журналу "Український вісник", у місцевій університетській друкарні час від часу виходили нові книги...
Квітка — порівняно немолодий вже — автор досить відомого "Листа до видавця" і, як говорили, ще дечого, підійшов до Барсових. Тут же стояли Щепкін, Городенський, Тетяна Пряженківська, ще кілька чоловік. Побачивши Квітку, лицедії вклонилися, хтось побажав йому "щасливо залишатись".
— Чого ж зажурені? Подорож попереду — і раптом такий настрій.
Потискуючи руки Щепкіну, Угарову, Квітка дружньо побажав їм щасливої дороги.
— Голову вище тримайте!.. Радий за вас; хоча, правду сказати, відсутність ваша для Харкова відчутною буде. Дещо у нас все ж лишається, а там, куди їдете, — нічого нема. Полтава — славне місто, їй слово свіже потрібне, ось театр ваш і понесе його з собою. І ще скажу. Чув я, а чутками земля багата, директором вашим буде Іван Петрович Котляревський, славна людина і добра, і справу знає, з ним, певно, вам буде непогано. Кланяйтесь, коли вже до речі прийшлося, йому доземно, і скажіть: знають його і шанують у Харкові, понеже піїт він наш найкращий, "Енеїдою" зачитуються, вчаться на ній мові рідній... Щасливої дороги вам, брати мої любі!.. Не забувайте і нас, на гастролі приїжджайте...
Знову потискував руки, Щепкіна пригорнув, поцілував. Тільки Пряженківська не підійшла, осторонь лишилась, лише кивнула здаля, не могла простити Квітці образи: послухав рідню — матір, брата, — які не хотіли, щоб їх Григорій долю свою поєднав з актрисою, сиріч, комедіанткою, що, як на їх погляд, було б принизливо для дворянина...
До останнього слова пам'ятав Щепкін напутнє слово Квітки, цієї розумної, високо порядної людини. Жаль, не буде більше у них такого заступника, як Квітка; він завжди готовий був постояти за інтереси театру, піти до самого губернатора чи предводителя, яким, до речі, був його рідний брат. А в Полтаві не буде такого. Правда, і там є люди, інакше б не покликали. Живе в Полтаві і автор пречудової "Енеїди". І хоч він не родич предводителеві дворянства, але ж директор, призначений самим генерал-губернатором, і, кажуть, князь зважає на його думку. Про це розповідав княжий посланець Імберх, і вірити йому можна, справді, для чого б людині говорити неправду?
Думками своїми Щепкін ділився з Барсовим. Той довго мовчав і, як завжди, коли вагався, відповідав непевно:
— Не знаю, друже, не знаю.
— Та ти що? Я переконаний: гірше не буде.
— Можливо. Тільки які там глядачі? — І озирнувся: чи не чують їх розмови сторонні. — Місто ж невелике.
— Губернське місто. А крім того, станемо їздити на гастролі.
— Це так... І все ж, як той говорив; поживемо — побачимо.
9
Обоз у чотирнадцять підвід і п'ятнадцятої Імберхової карети розмірене рухався наїждженим трактом. Домочадці і які-не-які декорації, що вдалося прихопити в Харкові, весь нехитрий домашній скарб — все було укладено на підводи. Кожній сім'ї дали окремий возок, одинакам довелось тулитися втрьох, а то і вчотирьох на одному візку.
Вересневий день коротший якого завгодно літнього, але підводчики розраховували, якщо подовгу на зупинках не втримуватись, до вечора добратися до Валок, там влаштувати нічліг, дати перепочинок коням.
Та трапилось інакше. Десь на півдорозі до Валок сірі тучі обгорнули небо і уперіщив дощ; дрібний, він був гірше непогамовної зливи: та швидко минала, як і швидко з'являлась, а дощ пробивався, здавалось, до самих кісток крізь яку завгодно одежину, не допомагали ні мішки, ні рядна, накинуті поверх усього. Дорога розкисла, набрякла, важенні колеса ледве проверталися, коні через силу витягували з кожної колдубані важко вантажені вози. Пар над їх хребтами не розвіювався, плив слідом.
Вечір укрив неозоре поле, незабаром воно й зовсім щезло, ніби розчинилося в глухій пітьмі. Стихли сміх і розмови на возах.
А Валок все нема й нема. Дорога йшла під гору, то знову скочувалась у низину. Щоб хоч трохи допомогти коням, підводчики і всі чоловіки сходили з возів; у розмоклих чоботях, важких чекменях, понуро, як лелеки, брели услід.
Вже на околиці Валок передній віз сів у ямі майже з колодками, стомлені коні не в силі були його зрушити. Тоді всі зібралися довкола, разом вчепилися — хто за полудрабок, інші — в колеса.
— Взяли! — гукнув Барсов. — Ще раз!
— Щоб його чорти брали, — сплюнув Угаров. — Сиділи б краще вдома біля теплих печей, так понесло до чорта на роги.
— Скоро будемо вдома, — заспокійливо відповів Щепкін, витираючи руки від багнюки. — А поки що — взяли ще раз! Не лінися, добродію!..
— Оце якраз робота по мені, — сердився Угаров, однак підсобляв, не відмовлявся. Городенський, невисокий, сухорлявий, стояв поруч і ладен був нагримати на Угарова, той, мабуть, помітив погляд і вчепився в колесо всією п'ятірнею і, здалося, сам потяг всього воза, і той зрушив з місця, посунувся далі й далі, поки не викотився з котлубані на рівне.
— От і все, а ти боявся, — штовхнув товариша Щепкін. Обличчя у Михайла втомлене, мокре, але очі сміються.
— Настрій дурний, прости, Мишо.
— Поправим настрій, ось лише стріхи дістанемось. Візок покотився вниз — до Валок, які ледь окреслювались за купками чорних, обшарпаних вітром дерев. Останні вози вже обережніше об'їжджали котлубаню, означену кимось з підводчиків двома гілками.
На поштовій станції, на щастя, знайшлась вільна кімната. Негайно розвели великий станційний самовар, швидко начистили картоплі, поставили на вогонь до печі. Потім, поки варилась картопля і грівся чай, внесли ще один стіл, жінки поставили посуд, який був у них; обліпили столи з усіх боків. Було тісно, сиділи впритул один до одного, але, відталі в теплі, подобрішали, а коли на столі з'явилась паруюча картопля, то й зовсім розвеселились.
— Наляжемо, братці, га? — гукнув Щепкін, озброївшись розмальованою дерев'яною ложкою з досить довгим руків'ям.
У відповідь — сміх, вигуки. Світло від десятка свічок і кількох каганців падало на омиті дощем обличчя, молоді ще, рожеві від вогню у печі і картопляного пару.
Доглядач станції вніс глиняний цебрик квашеної капусти та огірків, у решеті — свіжих яблук.
— Пригощайтесь!
— Слава доглядачеві й капусті! — захоплено, під загальний регіт проголосив Угаров, приймаючи з рук доглядача решето і цебрик.
Доглядач, багато років прослуживши у Валках, впізнав харківських лицедіїв, кожного літа вони відправлялись на гастролі, а нині чомусь вибралися ранньої весни в таку ось негоду. Не з добра, мабуть, нестатки, злидні гонять людей з насиджених місць у незнані краї. Співчуваючи цим у суті своїй добрим, хоч і бідним, людям, він був радий чим-небудь допомогти їм, хоча б влаштувати нічліг.
З подорожньої він знав, що їдуть лицедії в Полтаву, а це десь на краю світу, добиратись туди ще добрих троє діб.
— І вибралися, панове, в таку негоду, — не втримався доглядач. — Діждались би літа, отоді вже і рушай.
— А в Полтаві, добродію, тепло. Не чув хіба? Морозів тобі ніяких, — сміявся Угаров. Попоївши, та ще з доброю чаркою оковитої, він призабув, як ще сьогодні жалівся Щепкіну на собачу холоднечу і висловлювався недвозначно в тому розумінні, що, мабуть, несповна розуму вчинив він сам і всі останні: поїхали не знають куди, в якусь захлюпану Полтаву.
Спали на підлозі покотом.