Оксана Миколаївна Горенко.
— А де… батьки?
— Нема, — одвернулася мати до стіни. — Загинули. Батько десь над Дніпром, а матір бомбою пошматувало… В степу, під Харковом. Я прийняла роди в ямі. І одразу ж бахнуло. Її вбило, мене контузило. Солдати підібрали мене з тобою. Записочка з твоїм прізвищем, клу-ночок з білизною — і все… От і все.
Софія Гаврилівна вже, мабуть, жалкувала, що сказала правду. По її сухих змарнілих щоках текли скупі сльози. Та вона й сама була спустошена, розбита, німа. Дивилася в простір незмигним поглядом, щось шепотіла сухими вустами.
А вночі наступила агонія.
Оксана поховала матір. На цвинтарі співали солов’ї. Неподалік старі жінки продавали квіти у вазончиках. Оксана купила три вазончики з фіалками, поставила в узголів’я. Постоя-ла біля могили, подякувала покійній за її турботи, за клопоти, за жертву, котру вона принес-ла ради неї, попросила пробачення за муки, що їх завдала, не бажаючи цього. Не бажаючи… І пішла додому.
І тепер вона стоїть біля вікна, дивиться на фіранку. Думає, думає, думає. Світанок надворі. У вікні проходять тіні людей. Лише їхніх ніг. Сіре світло.
Тіні в кімнаті, сумно.
Тепер вона одна, мов хмарина в небі. Куди її понесуть вітри? В які пустелі упадуть до-щами її самотні сльози? Чи знайдуться квіти, що спрагло вип’ють її сльози, обернуть їх у красу пелюсток? Так порожньо, так самотньо. Вона одна та ще люба скрипка, зраджена й покинута подруга.
Вона відкрила футляр. Як давно не звучали твої струни, скрипко! Як давно не відповідали твоїм радісним звукам чиїсь любі очі. Лише відлуння голосу, тихого голосу, кот-рий шепче ніжні слова.
Вони попливли хмаринкою в далеч і розтали в безодні.
Спробувала грати на скрипці. Крізь сум і безнадію почали пробиватися несміливі по-клики любові, сподівання, віри. Але як тяжко, невимовно тяжко їм вибиратися з-під запони мороку, із світу скорботи.
Вона опустила смичка. Куди їй тепер іти? Де та рука, що не здригнеться, не покине у найтяжчому горі?
Зненацька крізь щілину в фіранці впав на чоло дівчини перший світанковий промінь. Оксана здригнулася. Ніби небо засміялося. Та крапля світла забриніла в її душі мелодією радості, луна від неї урочисто покотилася в безмежність.
Дівчина відхилила фіранку. Розтанули тіні в підвалі. Вона всміхнулася. Дякую тобі, со-нечко. Ти даєш мені відповідь. І сумніви тануть, немов нічна мара. Вічна правда — в сонячнім промінні. Воно завжди в праці, в творенні, в неспокої, в прагненні, в любові до всього живого. На небі хмари — а сонечко не гасне. І ніколи не згасне. Треба йти до людей. До їхніх успіхів і невдач. До радощів, траґедій і неспокою. Найбільша траґедія проходить, сонячний промінь вічно нагадує про невмирущу радість. Спасибі тобі, сонечко. Я збагнула тебе, я йду тобі назустріч.
Оксана закрила футляр зі скрипкою. Метнулася по кімнаті, почала збирати в чемодан книги, вбрання, білизну. Рухи її ставали жвавіші, бадьоріші. На якусь мить вона завмирала, щось думала, потім знову продовжувала свої похапливі збори.
У двері постукали. Дівчина завмерла. До кімнати зайшов дядя Митя, обличчя в нього було пісне й скорботне. Він скинув картуза, кивнув головою.
— Здрастуй, Оксано.
Дівчина стримано привіталася, очікувально подивилася на нього, не запрошуючи сідати.
— Я прийшов, щоб висловити тобі свою печаль, дівчино, — сказав дядя Митя. — Я знаю, тобі дуже тяжко після смерті матері, і я б хотів поговорити…
— Про що?
— Про тебе. Останніми днями ми з покійницею — царство їй небесне! — ми з нею час-то бесідували про тебе, про твою долю. Дозволь, я сяду? Дякую. На твоєму прикладі можна бачити, що все в руці божій. Скільки ударів за короткий часі Де шукати рятунку? Куди йти? Суцільна пітьма. Судьба указує шлях, Оксанко.
— І ви її посланець? — запитала дівчина.
— Так, Оксано, — не помічаючи іронії, підхопив дядя Митя. — Ми щиро бажаємо до-помогти всякому, хто блукає в цій пустелі земній, для кого щезли радість і щастя.
— Хто вам сказав, що в мене щезла радість? — перебила його Оксана.
— Невже ти можеш радіти після таких нещасть?
Оксана помовчала, глянула на вікно, на залиту сонцем фіранку.
— Я ще не радію. Але я хочу радіти. Інакше не варто й жити. Дядю Митю! Я хочу вне-сти повну ясність, щоб у вас не було жодних ілюзій. Між нами нема нічого спільного. Маму ви заплутали. Ну, то все — її справа, я не могла нічого зробити, та й не до того мені було. А до моєї душі вам зась.
— Легковажно говориш, дівчино, — сумно похитав головою проповідник, — Не поду-мавши. Гряде грізний час, і чим ти думаєш зустріти прихід бога Єгови?
Оксана стріпнула головою, сміливо глянула в очі проповіднику.
— Я не жахаюсь ніяких приходів. Чуєте? Чого мені боятися? Що я вчинила, щоб мені тремтіти? Вчилася, працювала, несла радість людям своєю піснею. Спіткало мене нещастя — переживу. І знову буду радіти. Пробачте, дядю Митю. Я не бажаю печалі. Не хочу грізних приходів. Треба уміти в найскрутнішу годину зберегти краплину радощів. І тоді не страшно нічого. Сьогодні я збагнула, що після ночі настає світання, після зими — весна, розквітають квіти після морозів. Так повинна жити й людина.
— Гординя тебе обуяла. — Дядя Митя встав зі стільця. — Не навчило тебе нещастя. Ой, не навчило.
— Навчило, — усміхнулася дівчина. — Ще й як навчило. А тепер — попрощаємось. Я не хочу робити вам боляче. Бувайте здорові.
Дядя Митя мовчки рушив до дверей, при виході натягнув картуза на голову, буркнув через плече:
— Покаєшся, та буде пізно. Прощай.
Він вийшов. Стало тихо.
Оксана засміялася. Що він каже? Пізно? Пізно для чого? Для каяття? В чому каятися? В помилках? Так вона сама осудила себе за свої падіння й помилки. Найжорстокіший і найправедніший суд у своєму серці.
Сонячний промінь на стінах посилювався, мерехтів розмаїтими іскрами. За вікнами пе-реливалося, грало зелене марево весняного дня, співали машини, раділи діти. Оксана похап-цем склала останні книги до чемодана, почала одягати сукню. Постояла перед дзеркалом, глянула на свої очі. Кивнула сама собі.
— Що, сестро, боляче? Перетерпимо!
Взяла чемодан, винесла на кухню. Накинула на плечі легке пальто.
Хтось постукав у двері.
— Хто там?
Не відповівши, в двері зайшов Ниденко. Він зняв капелюха, пригладив рідке волосся на голові, зітхнув:
— Здрастуй, Ксано.
— Здрастуйте, — холодно відповіла дівчина, не дивлячись на нього.
— Я здивований, — розвів руками Ниденко, — тому й зайшов. — Уже більше тижня, як померла Софія Гаврилівна, а ти не виходиш на роботу. Як це розуміти? Ти знаєш, що я тебе люблю, і можу приховати такий прояв недисциплінованості, але ж…
— Чого вам треба? — спокійно глянула йому в очі Оксана.
— Ксано, — забурмотів він, усміхаючись масляними очицями, — навіщо ти так ди-вишся? Я вже все забув. Я не буду говорити, як начальник. Я твій друг. Ти тепер самотня… і я…
Він простягнув до неї руку. Оксана відступила.
— Василю Павловичу, ви не доторкнетесь до мене…
— Ксаночко, ну як же можна? Ну дозволь.
— Ви огидний мені, — скривилася дівчина. — Невже не розумієте?
— Як? — розгубився Ниденко. — Як ти сказала? Я… не дочув…
— Та ні, дочули! — твердо відповіла вона. — Я не можу більше мовчати. Ви ніколи не були приємний мені — розтлінний, лицемірний! Від вас тхне розпустою. Ви нечистоплот-ний, як блощиця.
Ниденко обурено надувся, побагровів:
— Дівчисько! Та після такого я не потерплю тебе й хвилини! Вижену!
— Не біснуйтесь, — заспокоїла його дівчина. — Я вже подала заяву про звільнення. Я йду від вас.
— Пропадеш під парканом! — крикнув від дверей Ниденко. — Загинеш у болоті!
— Ви забули, в якій країні ми живемо, — докірливо мовила дівчина. — Ви забули, що крім вас є мільйони хороших людей. Чому б я мала пропасти поміж них? Ой! — Дівчина скрикнула від несподіванки, побачивши в дверях Євгена. А Ниденко, ображений, розлюче-ний, не помічаючи нікого, погрожував:
— Ти ображаєш мене?! Ти поплатишся!
— Гаразд, поплачусь! — нетерпляче обірвала його Оксана. — А тепер ідіть геть!
— Ти смієш мене виганяти?
— Котись, котися ковбасою! — несподівано для Ниденка втрутився Євген.
Ниденко злякано оглянувся, зіщулився. Євген обпік його нищівним поглядом.
— Чого витріщився? Тебе ж попросили лагідно, культурно, дівчина попросила. Чи, може, повторити прийом?
Він почав засукувати рукав піджака. Ниденко метнувся в коридор, крикнув звідти:
— Ви в мене наплачетесь! Уже одсидів п’ятнадцять? Ще попадеш!
— Давай, давай! — засміявся Євген. — Включай четверту швидкість!
Оксані здалося, що в підвалі заграла райдуга. Стало радісно й сумно. Хлопець стояв пе-ред нею спокійний і ясний. В білій сорочці, у світлому костюмі, високий, плечистий. Він мовчки дивився на неї, мовчав.
— Ти прийшов, — здивувалася дівчина.
— Прийшов, Оксанко…
— Навіщо?
— За тобою…
— З жалості? — прошелестіло запитання. І погляд дівчини — синій, гострий, як бли-скавка, — пропік душу Євгена. Він мовчки заперечливо похитав головою.
— Я люблю тебе, Оксаночко. Ти мені приснилася сьогодні вночі. Ми йшли альпійськими луками, довкола квіти, хмари, ти — і я. Ми одні. І сонце вгорі. І я співав тобі дивну пісню. Я кохаю тебе, Оксанко.
— Після того, що сталося? — прошепотіла вражена дівчина. — Я зрадила тебе, любов твою…
— Ти чиста. Ти не зрадила. Ти, засліплена, кинулася на чорний вогонь. І обпалила кри-ла. Вони одростуть — лебедині крила. Ти чиста, любов моя. Лебедя не можна забруднити.
— Що ти кажеш? — щаслива, задихана, сп’яніла від його слів, ледве могла прийти до тями. — Я помру від щастя. Ти прощаєш мене?
— Хто має право прощати? — спитав Євген. — Я люблю тебе, я чекав тебе все життя. І коли ти спіткнулась, коли тебе штовхнули в трясовину, я маю кинути тебе? Тебе, мою одвічну наречену? Ким би я був, коли б таке допустив? Усе лихе промайнуло, ми знову по-руч. Помилки й непорозуміння позаду. Підемо далі разом. Може, ще не раз впадемо, може, ще стане нам і боляче, але ми будемо сміятися. "За воротами печалі жде нас діва Огневиця", — так я співав тобі уві сні. Чуєш, Любов моя?
Оксана припала до грудей Євгена, заплакала радісними сльозами й не соромилася їх. Минуле щезало, тануло в пітьмі. А життя, справжня любов починалися тільки тепер.
Мелодія десята
ПЕРЕМОГА. 1965
Срібним вогнем пломеніли в сяйві місяця свічки каштанів.