Вир

Григорій Тютюнник

Сторінка 97 з 106

їх обдає гарячими газами. Вгорі фуркотять уламки, один із них падає зовсім близько, і чути, як він шипить у снігу, вичахаючи.

— Наши стрелял, фрицов батарей искал, — пояснює Абдулаєв, вони знову біжать до лісу, який уже недалеко.

Під самим лісом їх наздогнало кілька мін: дві вибухнули далеко позаду, третя шарахнула в лісі. Вибух був гучний і тріскучий.

— Зто фриц. Из Торопы бросал, — і Абдулаєв вилаявся по-своєму.

Потім, коли вони зайшли поміж дерев, він сказав:

— Ти хароший человек, смелнй, а фрица не мо-жешь брать. Нада его бить по башка, а не говорить "руки вверх". Я сльїшал вашу возню, прибегал, помог. Нада голову бить й тихо, спокойно. Понял?

Тимко кивнув головою і міцно зав'язав шворочки від шапки, щоб не так густо ішла кров.

Коли увійшли в розташування батальону, досвідчений Абдулаєв відчув, що тут щось трапилося. Вартовий, незважаючи на те, що вони назвали пароль, не пропускав їх і весь час прислухався до вибухів.

— Почему не пускаешь? Пароль сказал, што нада?

— А може, ви німці?

— Какой немцы? Пустая твоя голова, — вилаявся Абдулаєв. Мимо пробігли санітари з носилками. Вартовий, глянувши на них, сказав Абдулаєву:

— Один взвод міною накрило.

Тимко не став чекати, пішов шукати санітарів. Вони скинули з нього шапку, вистригли навколо рани волосся і змазали йодом.

— Нічого страшного, — сказав один з них, — черепок цілий, — і навернув Тимкові на голові білу чалму. Шапка не налазила, і Тимко, засунувши її під халат, пішов розшукувати Марка.

В роті Тимка зустріли приязно.

— А, герой ночії — обступили його бійці, але він не став з ними розмовляти. Його охопила якась тривога, і він шукав Марка.

— Це який же? — перепитували його. — З новеньких? Той, що стояв під деревом? Здається, його в другий взвод перевели.

— І зовсім ні. Його з першого разу. Отам, під соснами, вони всі лежать.

"Під якими соснами? Що вони мелють? Таж я дві години тому бачився з Марком і говорив".

Тимко підійшов до сосен. Марка там не було. Тоді він пішов далі і побачив на снігу непорушних людей, що стогнали. Він наблизився, і став розшукувати Марка, і майже зразу побачив його. Той сидів, обіпершись спиною об дерево, і не стогнав, а сичав крізь зуби. Ліва нога, обмотана бинтами, лежала на шинелі.

— Тебе поранило? — запитав Тимко, відчуваючи, як Марко то відпливає кудись у темряву, то знову появляється близько перед очима.

Марко мовчки кивнув головою і злегка торкнувся рукою до бинтів.

— Стояв я, значця, під деревом і думаю... дай... сухарика пожую. А воно звідки й прилетіло. Кинувся бігти, а нога як дерев'яна. С-с-с, — знову засичав Марко і зіщулився від болю. — Прямо в гурт влучило. С-с-с... І хтозна-звідки вона й прилетіла... с-с-с-с...

В таборі заворушилися. Полонений німець розповів, що в селі стоять незначні гарнізони і що основна укріплена лінія — на східній околиці Старої Торопи.

Командування розраховувало взяти село комбінованим ударом. Через десять хвилин повинна розпочатися атака.

— Може, валянок мій візьмеш, — розщедрився Марко. — Як одшаткують ногу в шпиталі — навіщо він мені?

— Ех, Марку, Марку... От і з тобою розлука настала. А де ж наше дитинство, що ожиною пахло, де ж наша юність — голуба ташанська? Аж там, за лісами чорними, за дорогами битими, відійшло і незчулося, пішло — не вернулося...

Тимко м'яв у руках шапку, а вона димом снарядним пахла.

— Прощай, Марку.

Долоня на долоню, мозоль на мозоль, жилка на жилку. Серця кров'ю пропекло, вірною, земляцькою. Марко захлипав під сосною, а Тимко побіг з автоматом у сніговий крутіж: не в його характері було розчулюватися.

Як тільки батальйон вийшов із лісу, розпочалася артилерійська канонада. Все злилося в єдиний гул, який не стихав ні на секунду, а весь час посилювався. "Го-ооо-о-о, гоо-о-о-о", — рокотало понад лісами і перекочувалося з краю в край. Було ще темно, і вибухів не було видно.

На білому снігу зачорніли постаті бійців, вони бігли і кричали "ура"... "А-аа-а-аі — неслося над білими снігами і зливалося з тріскотнявою кулеметів, автоматів, гарматним гулом.

Абдулаєв біг разом із Тимком. До села залишалося метрів двісті, навіть у півтемряві було видно перші хати.

— Сейчай он нам даст, — крикнув на бігу Абдулаєв і вставив до автомата новий диск.

Ще проскочили п'ятдесят метрів, і раптом щільний струмінь вогню полоснув по наступаючих. Боєць, що біг попереду Тимка, ткнувся носом у сніг. Наступаючі шарахнули убік, а Тимко побіг прямо, стріляючи на ходу і щосили кричачи: "...а-а-а!" Кілька разів падав, зводився, знову біг, випльовуючи з рота сніг. Вибуховою хвилею його кинуло в сніг. Він полежав кілька секунд, увігнав у автомат новий диск, посипав кулями кудись уперед. Біля нього щось тріскало, лопалося, шпурляло снігом у очі, та він повз уперед. Йому і в голову не приходило, що то ляскають біля нього розривні кулі. Все повз і робив у глибокому снігу кручений слід. Раптом він посунувся униз і зрозумів, що летить в улоговину. Відразу ж схопився і побіг нею. Над ним тріщало, гриміло і цявкало. В улоговині схили були чорні від вирваної вибухами землі. Тут назбиралися гази і смерділо, як із старого комина.

Заламуючи до крові нігті, видряпався на горбок і побачив під хатою двох німців у касках. Один лежав за кулеметом, другий метушився біля коробок із кулеметними стрічками. Німці помітили його і дали довгу чергу. Але він встиг упасти в сніг, і кулі зашипіли зверху. Тимко відчепив гранату і швиргонув наосліп. Вибуху майже не було чути, бо якраз поблизу розірвався снаряд. Тимка дружно замолотило груддям по спині. Він звівся і, зігнувшись, побіг до хати. Один солдат був убитий, а другий вовтузився біля кулемета, закладаючи стрічку. Він таки устиг її закласти, але вистрілити не встиг. Тимко вдарив його прикладом по касці так, як би він бив сокирою дровиняку, що не хоче колотися, — обіруч. Німець викинув з грудей короткий звук "го" і звалився на спину. Тимко сів біля кулемета і повернув його вздовж сільської вулиці.

Німці короткими перебіжками, ховаючись поза будинками, бігли до нього, і Тимко вже бачив каски і сірі від морозу обличчя. Вони вже були близько, як раптом повернули і побігли назад. Один з них махнув на бігу руками і кинув їх хрестом на землю; другий присів, потім випростався і, кульгаючи, побіг далі.

Тимко перестав стріляти, бо закінчилася стрічка. В цей час позад себе почув тяжке сапання і крик. Він озирнувся і побачив наших бійців, які вибігли з-за хат. Мимо нього теж пробігло кілька червоноармійців, і один з них схопився руками за голову, закрутився на місці, тикаючись головою в усі боки, як сліпий, пробіг кілька кроків, зашкопертав, ухопився за дерево, обійняв його руками, зсунувся і так і залишився сидіти біля нього. Тимко схопився і також хотів був бігти вперед, але чомусь озирнувся і побачив, що кулеметник-німець, якого він приглушив, розстібає в свого товариша кобуру і намагається витягти пістолет. Білі пальці його нервово бігають по чорній кобурі. Тимко вихоплює з піхов багнет-ніж і в два стрибки уже біля нього. Б'є ножем у живіт. Німець здригає всім тілом, каска його гримить по стволу кулемета... Тимко бачить, як він зіває ротом і випльовує сніг разом із кров'ю, в горлі у нього булькотить. Раптом німець починає підводитись, і ніж ворушиться в його животі. Тимко дав коротку чергу в груди. З шинелі летять клапті сукна і курить пилюка, блискучі гарячі гільзи летять на землю, і з них ще куриться димок. Тіло німця нерухоме. Тимко стоїть над ним, зціпивши зуби. Закривавлена пов'язка зсунулась з голови, очі горять сухо: "Ну що, завоював Росію?" Німець лежить на землі хрестом, 'на чоботях блищать вичовгані шипи. "Здалека ж ти прибився, та вже далі не підеш". Німець мовчав, у губах засіла смерть, а в пальцях — вигребена з-під снігу грудочка землі. "І цього не дам", — насупився Тимко і вибив ногою грудку, потім перезарядив свій автомат і побіг туди, де клекотів бій.

Наші війська вже захопили східну околицю села і просувалися далі. Червоноармійці бігли через городи кудись у горішній куток села, де ще відгризалися німці.

Тимко бачив, як біля одного розбитого снарядом будинку метушилися наші мінометники, встановлюючи міномет. За будинком під розваленою стіною стояли сани з мінами; кошлата рижа конячина, що привезла сюди боєприпаси, стояла, опустивши голову, ніби дрімаючи. На довгій шерсті кришталевим люстром висіли бурульки, і при кожному русі тварини трінькали мелодійним дзвоном. Вусатий їздовий з батогом за поясом, бурий від натуги, носив міни.

Бійці відкрили стрілянину, і Тимко бачив, що міни рвуться на бугрі, за селом. Коли снігова запона розвіялась, він помітив людські фігури, що чорними клубочками котилися не з села, а в село.

"В контратаку перейшли німці", — подумав він і побіг швидше, переплигуючи тіла убитих німців, що лежали на дорозі. Вискочив на околицю, помчав далі. Кроків за двадцять від нього сапотіли ще якісь бійці, але вигляд у них був дивний і страшний: всі вони були в подертих брудних шинелях і озброєні чим доведеться, — більшість із німецькими гвинтівками в ру-. ках — це були наші полонені, яких тільки-но визволили із табору. Раптом із горбів потекла вниз лавина сірих шинелей, і зараз же за ними із-за схилів вилетіли танки. Вони мчали на повній швидкості, розкидаючи гусеницями сніг, залишаючи позад себе білі смерчі снігової пороші, що, просвічуючись на сонці, яскраво блискотіли, як риб'яча луска. Поміж тією порошею невиразно виднілися людські постаті, — то бігла німецька піхота. Тимко упав у сніг і озирнувся навколо. Йому уже виразно було видно обличчя своїх бійців, що бігли з горба. Німецькі танки били з гармат і кулеметів. Бійці падали в глибокий сніг, і їхніх трупів не було видно. Упавши, чоловік ніби зараз же провалювався крізь землю.

Тимко схопився, і побіг уперед, і скоро змішався із тими, що бігли з горбів. Раптом зчинилась така стрілянина, що не можна було зрозуміти, хто кого б'є. Попереду щось блиснуло і повалив густий дим. Перший танк крутився на місці. Тимкові вдарило в горлянку кислою оскомою горілого заліза. Він пробіг ще кілька кроків і плигнув у глибоку вирву від снаряда, на вінцях якої стриміли гострі уламки. Раптом німецькі танки повернули назад, і по нашій піхоті з краю в край пронеслося "ааа-а-а-а!", і сірі шинелі заворушилися і побігли вже не назад, а вперед.