Тепер можна мріяти на всю широчінь. Він не такий хлопчисько, як Леонід, щоб на голому місці... "Бач, почав поступатись сьогодні, зрозумів, що то значить правильно вести господарство" — а в глибині душі Кушнір розумів, що й він дечим поступився перед Леонідом.
— Чекай, чекай, що це таке?
В саду зашерехтіли обережні кроки, потім дві тіні нахилились до яблуні.
— Льоню, уже пора додому.
— Пожди трошки. Я, Надійко, ще і надивитись на тебе не встиг. Знаєш, чудно якось: здається, що навіть за все життя не надивлюсь на тебе.
— І мені так здається.
— Ти, Надіє, наче з картини зійшла...
"Хто б подумав, що цей шибеник на такі ніжності здатний!" — Кушнір відійшов од вікна. Слова забубоніли глухіше, нерівним сівом дощопаду. Та вже вони порушили рівний і радісний біг думок, звідкись хмарами нагнали почуття здивовання, жалю і підсвідомої тривоги... Невже це його дитина уже стрічає молодість і любов?
Через якийсь проміжок часу голосніше задзвенів голос Надійки:
— Льоню, іди. Скоро батько прокинеться. Він удосвіта, до сонця, з дому виходить.
— Ну й що?
— Як то що?
— Чого ти мене батьком лякаєш? Не раз ми вже посварилися із ним. І це на користь пішло. Чудесний був би з твого батька господар, аби тільки з більшим розмахом робив.
І ці слова зразу руйнують ліричний настрій Кушніра. "Іще мене повчати буде. Який господар!"
— Та сьогоднішній план побудови електростанції дуже інтересний. Тільки недобре, що таки не витримав — вирвав у квітчан більше лісу, аніж треба. Хоч в чому-небудь, а проявить скупість. Хитрий, хитрий, — розсміявся Леонід, не почуваючи, що копіює інтонацію Кушніра.
І в цей час із вікна пролунав уїдливий голос голови:
— Леоніде Полікарповичу, Леоніде Полікарповичу, чи не час вам відпочивати? Про розмахи всякі і вдень мені розповісте...
XXIX
Похмурим повертався Крупяк із міста. Президія райвиконкому визнала його роботу незадовільною, і в строгому рішенні він не тільки відчував свідчення Романенка, а й початок кінця своєї діяльності на науково-дослідній станції. Це зараз не відповідало його планам. Знову згадав про тол і вирішив якнайскорше позбутися його.
"Хай Карпо десь приховає".
Надвечірні тіні уже покривали луги, коли він побачив у долині високу постать Сафрона. Горблячись, Варчук швидко громадив пахуче сіно і зносив у валки.
"Скільки накосив, — з подивом оглянув покоси, які начебто хтось засівав рухливими кониками. — Перерветься від зажерливості".
— Добрий день, — радісно привітався з ним Сафрон, витираючи з лоба кетяшину поту.
— Доброго здоров'я. Ви, я бачу, щось можете нажити від такої спішки.
— Не наживу, — впевнено відповів Варчук. — Я ще стільки викосив би — і нічого. Коли чоловік чує копійчину в руці — тоді сила сама прибуває.
— Правда ваша. Я вже, Сафроне Андрійовичу, помічаю, що ви навіть на старості літ бігати починаєте. Бачив, як якогось дня од ставків сюди шпарили.
— Мусив бігти, щоб і коло риби, і коло сіна встигнути, — похмурнів Сафрон.
— Скажете Карпові, щоб до мене заскочив.
— Коли?
— Завтра чи позавтра. Тільки ввечері хай забіжить.
Але Крупяк не дочекався Карпа ні в четвер, ні в п'ятницю. "Знов десь паскуда по ночах промишляє. Доведеться самому вивезти небезпечний багаж на островок".
З цією твердою думкою, не роззуваючись, ліг на ліжко і швидко заснув сторожким сном: все здавалось, що хтось ходить попід домом...
І раптом, наче птиця дзьобом, щось ударило у вікно. Крупяк зразу ж, підсвідомо, скотився на підлогу.
На синій шибці, гасячи місячну порошу, лапою коршака заколивалася чиясь чорна рука.
"Вискочити в лабораторію — і через вікно до Бугу", — вихопилась перша думка. До болю в пальцях затис плетену ручку пістолета, легко сковзнув до дверей і в цей час почув пересохлий голос:
— Омеляне! Відчини.
"Крамовий, — аж сплюнув спересердя і радості. — Носять його чорти по ночах".
Напружений гул почав одлягати од голови, тіло стало млявішим. Гримлячи засувами, відкрив двері, і нічний гість важко увалився в сіни.
— Полохливий ти, ой, полохливий, — невесело пожартував Крамовий, повторюючи давні слова Крупяка. — Бачив, як ти з ліжка галушкою ляпнув.
Незадоволення зразу ж насупило рухливе обличчя Омеляна: не любив, коли хто-небудь, хоч краєчком, зачіпав його самолюбство.
"Теж хоробрий знайшовся", — презирливо відтягнув назад нижню губу.
— Чого ж сміливий по ночах блукає?
— Лиха година заставила, — Крамовий лантухом упав на стілець, схопив голову руками. Почувши на собі доторк місячного проміння, одсунувся од столу в темний куток.
— Що трапилось? — тривожно запитав, не спускаючи очей з пожовтілого, як старе сало, обличчя Крамового.
— Кошовий нарізався. Докопався до багатьох справ... Сьогодні мене з партії викинули. Боюсь, щоб іще діло далі не пішло...
— От тобі й твоя хвалена обережність. На Горицвітові спіткнувся?
— І без нього пеньки знайшлися. Ти ще не знаєш Кошового.
— Та трохи знаю, — задумався Крупяк. — Тобі вже тут у районі не всидіти.
— Сам знаю. До тебе на пораду прийшов.
— В ліси на якийсь час підеш? Це поки щось краще вигадаю.
— Хоч дідькові в зуби.
— Тільки там робити доведеться. Сокирою махати.
— Сокирою махати? — спохмурнів Крамовий. — Така праця не по моїй комплекції — жир розтечеться... Мені що не робити, аби не робити.
Крупяк засміявся: '
— Зате й грошей гребнеш! Є там одна хитра артіль.
— Це в лісництві? В Шкаварлиги?
— В нього ж. Ти звідки знаєш?
— Доводилось чувати.
— Це погано, — занепокоївся Крупяк.
— Не бійся: від вірних людей чув. До Шкаварлиги мені йти не з руки.
— Ну, доведеться знайти місце в торговельній сітці... Недалеко звідси є затишний куток. Це б я завтра перескочив туди, та всі кошти розтринькав на непередбачені видатки.
— У мене знайдеться дещиця. Тільки обладнай діло скоріше, — глухо промовив Крамовий і кинув на стіл кілька позеленілих червінців.
— У землі лежали. Аж тхнуть вільгістю... Це часом не з міністерських фондів? — примружився Крупяк. Але Крамовий тільки засопів невдоволено, не можучи простити собі, що всі паперові гроші вгатив на купівлю нової садиби.
Світанком Крамовий вийшов на шлях, щоб машиною добратися до нового затишного кутка. Тільки дійшов до перехрестя, як йому на плече лягла важка рука.
— Пане Крамовий, не туди прямуєте!
Підійшла легкова машина. Лантухом гнилого м'яса упав на сидіння колишній служака петлюрівського міністерства. Він не чув, як бігла машина уперед, бо все його життя та розбовтана каламуть думок тягнулися назад і безнадійно обривались у в'язкому минулому...
XXX
Біля івчанського берега Карпо кусачками розгриз ланцюг, відштовхнувся веслом, і дубок тривожно заклекотів на густій смолистій хвилі. Василенко невдало гребнув важкою опачиною — і обшивка обізвалася глухим вибухом, що надовго повис над водою.
— Тихше, ти... нетелепо, — засичав Карпо, обережно ворушачи веслом напівсонне плесо.
Попереду переливалися пурпуром вогні електростанції. Обминаючи ясні стовпи, притерлися до самого берега. Василенко, зіщулившись, занепокоєно прислухався до кожного звуку.
— Лі-лі-лі, хлі-лов, — співала вода перед дубком і з шипінням розсипалася на вузькій каймі димчасто-сизого піску.
Притишений величний берег так міцно віяв пахощами, як віє тільки перед дощем. З темряви урочисто випливали великі стоги, весела розсип копиць і, кружляючи, відпливали назад, начебто луг був не лугом, а мовчазною рухливою рікою.
З напругою протиснулись через косу і обережно причалили до трав'янистого вигнутого зазубня; на ньому, як на тарілці, височів стіжок. Карпо зразу ж люто підскочив до нього і вилами зірвав йому гордовиту гостроверху шапку. Неначе живий, заворушився, зітхнув стіжок, хлюпнув розпареною хвилею.
— Сіно ж яке. Чай!
Легко метнув вилами; прохромлений верх копиці розстелився на дні дубка.
Неначе шуліка, з розгону налітав Карпо на стіжок, немилосердно шматував і розтягував його, не забуваючи гостро косувати настороженими очима. Розгарячився. До спітнілого тіла прилипала труха, мурашками поколювало насіння трав — мов живе, ворушилось і стікало до поясниці. Але не було часу обтруситися.
Над самим обрієм заколивався тривожний сполох: далека блискавиця не прорвалася крізь хмари, тільки вихватила їх із пітьми, освітила покручені лінії окрайців. Спросоння щось пробурмотів грім, скотився на землю і знову задрімав. Якийсь нетерплячий шматок хмари, мов пригорщею зерна, недбало сійнув тяжкими краплинами, і обманена риба почала частіше розколювати чорне плесо.
— Хоча б дощ не сипонув! — занепокоєно промовив Карпо, коли в хмарі, наче в міцній овчині, зав'язла більша половина блискавиці.
— Не піде, — впевнено відповів Василенко. — Безпечно продамо. На середину кинь трохи, — затанцював, уминаючи сіно.
Чим вище піднімався дубок, тим менше Василенка непокоїв острах, і він так уже порядкував, ніби крадіжка не була крадіжкою. Характерне злодійське почуття, що найстрашніше — це початок злочину, підсвідомо жило в кожній його клітині.
Іще один удар — і вила міцно вп'ялися в підіпрілу землю. Карпо з силою рвонув на себе кусень стіжка, але він розвалився. Яскравий одсвіт заколивав синім полотном неба, затрепетав на тризубці вил. Розтоплений метал блискавиці, вириваючи з далини масиви лісу, пролився в ріку. Осліплений Карпо одвернувся вбік і зразу ж здивовано, з острахом оступився назад, закліпав очима: перед ним, важко дихаючи, стояв Полікарп Сергієнко. Його обличчя тремтіло від обурення і ненависті.
— Полікарпе Явдокимовичу... Це ви?.. Драстуйте, — низько вклонився, до болю стискаючи вила в руках. А за плечі кігтями вчепився страх. І вже пітне тіло, холонучи, зовсім не чуло пощипування перетертих стеблин і колючого насіння. Із темряви суворо глянули невблаганні очі нового прокурора.
— Що? Увесь у батька вдався! І на висилці хочеш замінити старого? Його там місце ще не прохололо, — так промовив, наче кожне слово було каменем.
Василенко, як щур, зарився у сіно, а Карпо підступив ближче до Сергієнка, покірно нахилив голову, обтрушену сухими стеблинами сіна.
— Усі злодійські курси пройшов? — злісно відкусував Полікарп.
— Правильно, Полікарпе Явдокимовичу, — зітхнув. — Навчив мене красти батько, будь він не ладен зі своєю наукою. З дитинства навчив. А зараз нічого не можу вдіяти з собою. Що вже не робив...
— Ну, то ми тобі зробимо, — пообіцяв Сергієнко.
— Тепер моє життя у ваших руках, — важко промовив Карпо, надіючись на одно: розжалобити Полікарпа.