І зрозуміла, що не годна навіть накласти руки на себе, а на щось більше, складніше — і поготів. Зовсім безсила, безпорадна. Такі не можуть собі знайти затишне місце на землі, осягнути щастя, а жити без нього, поневірятися...
— Як вам не соромно говорити отаке? Одумайтесь. Ви ж молода, здорова, розумна, вродлива.
— Кому все те потрібно? Не вродися гарною, а щасливою.
— Це вже зовсім фаталістичне звучить. Неприємно навіть слухати. Хіба я вас такому вчив?
— Вчили, та не довчили, — вперше знехотя посміхнулася. — Така учениця вам випала. Соромно й людям сказати.
— Дай боже кожному таку.
— Навіть по кілька, — починала жартувати.
— То забагато. Хоча б одну до пуття довести.
— Кажуть, полком легше управляти, ніж одною жінкою.
— Не знаю, не доводилось.
— На віку, як на довгій ниві...
За розмовою не помітили, коли місто обгорнули благенькі сутінки раннього вечора.
Спинилися на березі, загадкову тишу якого порушували тільки воркотливі хвилі. Зелені острівці на течії, вдень такі кучеряві й знадливі, тепер нагадували масивні гори, похмурі й грізні, а річкова просторінь лискотіла ліловим багрянцем.
— Яка краса! — захоплювався Грабовський, дивлячись на імлисту гладизну води. — Нерукотворне чудо! Царство небесне. Казка. Анфісо, вам подобається тут?
— Дуже. Однак...
— Однак? Ну, ну.
— Та... Скажіть, коли вирушаєте?
Він трохи подумав.
— Точно не знаю. Планую разом з Гавриловими їхати, але в них ще нема дозволу. Чекають відповіді генерал-губернатора.
— А ви маєте дозвіл?
— Мені дозволено понад три місяці тому. Та рушати одному не хотілось. Крім того, сподівався, пустять у Барнаул, а недавно сповістили: туди для мене дорога заказана.
— Значить, остаточно вирішили в Балаганськ?
— Здається.
— Це відповідь на мій лист?
— Ні. І сам не знаю, як бути. Порадьте.
— Я ж писала — залишатися в Якутську.
— Дозвольте називати вас моїм другом.
— Прошу.
— Так от, друже мій. Я ладен зробити для вас усе, що в моїх силах, але залишатися тут не можу. Клімат згубний для мене.
— А якщо я ще раз попрошу?
— Невже не хочете мені добра?
— Навпаки, хочу. Воно й тут можливе.
— Це виключено.
Рушили берегом. Він узяв її під руку.
— Чому не одружуєтесь? — запитала.
— Навіть не знаю, як відповісти, щоб не було смішно.
— Мені зараз зовсім не до сміху.
— Є різні причини, а серед них і домашні клопоти. Родина, майбутні діти. Їх треба утримувати, вирощувати, щодня займатися ними.
— Можна займатися разом з дружиною. Вона б також працювала, заробляла. Кажуть, любов, добра злагода роблять чудеса...
— Опріч того, сподіваюсь повернутися в рідні місця.
— Хіба одруження зашкодить цьому?
— Якоюсь мірою може зашкодити. Ще ж невідомо, чи захотіла б дружина поїхати на Україну, про що я мрію вдень і вночі.
— Чому ж би їй не захотіти? Я за тим, кого люблю, на край світу готова піти, піти в одній сорочці, не задумуючись, Куди голка — туди й нитка.
— А є вже такий щасливець?
— Є.
— Я його знаю?
— Знаєте.
— Назвіть.
— Догадайтесь.
— Мало знайомий з місцевими парубками.
— З тим знайомі.
Грабовський почав називати імена відомих йому якутських холостяків. Вона посміхалася, заперечливо хитаючи головою. Бачив — кокетувала, але йому було приємно.
— Здаюся, — підняв угору обидві руки.
— Не здавайтесь так скоро, — зальотно вдарила його по руках. — Спробую описати вам його, як зможу. Слухайте та будьте уважні. Середнього зросту, худорлявий, сірі очі з мрійливою поволокою, гарні білі зуби, довга чорна чуприна, зачесана назад, такі ж вуса й борода, брови крилаті, ніс з грецькою горбинкою, а характер... Підкажіть, який у нього характер.
— Не знаю, — зопалу відповів.
— Характер м'який, лагідний, делікатний, — продовжила. — Він дуже вразливий і чутливий, дуже захоплюється, коли розповідає щось цікаве, його можна слухати годинами, днями, роками. Але іноді буває впертий і недогадливий, такий...
— Не жартуйте, Анфісо.
— А я не жартую. Не пізнаєте себе?
Він спинився.
— То правда? — схопив її руки і стиснув щосили.
— Правда, вчителю мій.
— Любите?
— Давно, — прошепотіла. — Відтоді, як уперше побачила, а покохала ще сильніше, коли більше спізнала вас, коли...
Він захопив її в обійми. Вона притулилася до його грудей. Довго стояли мовчки, слухаючи прискорені перебої власних сердець.
З міста долинули голоси перших півнів. Пристань обізвалася басовитим гудком пароплава. Підсліпувато блимнули сторожові вогники, задивлені в темну течію.
— А ви не помиляєтесь? — запитав, тамуючи хвилювання. — Вивірили свої почуття? Помилки тут завдають людям великого лиха.
— На хресті можу поклястись.
— Не треба. Кохання клятвами не живиться.
— Люблю і вічно любитиму, навіть якщо ми не...
Його свідомість огортав паморочливий туман. Здавалось, за плечима виростають могутні крила, на яких можна злетіти в піднебесся, і стоїть він не на березі, а снить, снить солодко, як дитина після шальвієвого купелю.
І незчувся, як само вирвалося з уст:
— Анфісо, ви б згодилися стати моєю дружиною?
На відповідь вона ще міцніше пригорнулася до нього.
— Спасибі. Але чи відомо вам, що я старший од вас на цілих дванадцять років?
— Не хочу й думати про чоловіка-ровесника. Він повинен бути серйозним, солідним, здатним вести, вчити, направляти жінку.
— Знайте і таке: в мене нема жодного багатства, нема якихось постійних прибутків, усе в моїх руках, у праці.
— Про багатство мені байдуже. Ніколи не знала його. Поряд з вашими є ще й мої руки. Працюватиму, закінчу Бестужевські курси, піду в школу, — починала мріяти.
Він нахилився до її вуха.
— Я можу назвати вас моєю?
Вона підвела голову, глянула йому в очі і знову припала до грудей. В її шалених обіймах губив владу над собою, задихався.
— Можете, можеш, коханий.
— Люба...
— Дорогий...
Крізь нічний морок поволі вирізувався голубий світанок. Десь далеко жевріло крайнебо, от-от мало спалахнути. До пристані хиталися людські тіні. Над островами птаство розгойдувало свої галасливі хороводи.
— Анфісо, коли мені поговорити з твоїми батьками? Чи, може, не треба? Переходь до мене — і все.
— Ні, так не можна. Які вони не є, а все ж — батьки, і благословення в них мусимо попросити.
14
У Гаврилових застав саму Ольгу — заклопотано поралася біля відчиненого чемодана, впаковуючи дорожні речі.
— О-о! — здивувалась. — Здогадався нарешті? За жениханням ніколи й друзів навідати.
— За жениханням?
— Не прикидайся ягнятком. Уже все місто аж лящить, смакуючи сенсаційну новину.
— Яку?
— Ще б пак. Одружується політичний засланець, поет з романтичною бородою та голубими очима, який, думали...
— Не кепкуй, Олю.
— І не збираюсь кепкувати. Тільки прикро, що ця новина дійшла до нас через десяті уста. Кость і досі не йме віри. Не може того бути, говорить, щоб Павло Арсенович не поділився з нами своєю радістю. Якась плітка. Хотіли вже й до тебе сходити, та все ніяк не зберемося. То правда?
— Майже.
— І мовчав?
— Нема чого кричати. Ми тільки домовилися з нею, як то в народі кажуть, заручилися, Коли хочеш, можеш побачити її.
— Щоб дуже хотіла... Родину осадчого трохи знаю, не так знаю, як чувала про неї. Погана слава має багато доріг, її не затримаєш, як не приховаєш шило в мішку.
— Погана слава?
— Звичайно, за все чуте поручитися не берусь і не можу, але диму без вогню не буває. Сам осадчий не тільки п'яниця. Це ще півбіди. Є й інше: він запеклий злодюга і душогуб. Потрапив сюди за кримінальні злочини. Та й тут не обмине, як можна щось поцупити. Уже кілька разів притягався до відповідальності за кражі. Дружина також не краща — саме йому під пару. Він краде, пиячить, а вона торгує собою, власне, торгувала, бо вже ніхто не купляє стару повію. У їхній хаті, на подвір'ї, а то й коло двору, кажуть, щодня відбуваються криваві бенефіси. Сусідам набридло.
— Про ті спектаклі я трохи знаю від самої Анфіси. Вони їй теж завдають багато мук.
— Яблуко від яблуні далеко не відкочується.
В нього затремтіли руки. Встав і нервовим кроком проміряв кімнату. Було гірко й боляче.
— Від тебе, Олю, я такого не сподівався. Хай би хтось інший говорив, але ти... Анфіса на батьків, здається, зовсім не схожа. Зрозумій, вона така вразлива, така...
— П'яницями й повіями не народжуються.
— Знову своєї? Анфіса тільки й мріє скорше покинути їх, піти на службу і зажити власним життям.
— От-от, власним.
— Тобто родинним. З неї може вийти гарна господиня.
— З вовка міг би вийти добрий пес, коли б у ліс не тягнуло. Дивися, аби не довелось кусати лікті.
— Ну, знаєш...
— Не закипай. Сядь і послухай.
Вона припинила роботу.
— Ех, Павле, Павле, — повела далі, — ти, на жаль, мало розбираєшся в житті, в людях. Зразу захоплюєшся, можеш обожнювати все, що тебе оточує, з першого поетичного враження А перші враження найчастіше бувають помилковими. Не думай, що в мені говорять ревнощі чи заздрощі. Я тебе люблю. Це так, заради тебе готова на все, але моя любов не має ніякого відношення до даної розмови. Ти для мене, друже, занадто дорогий, щоб я залишалася спокійною, байдуже дивилась на твоє одруження з тією самою...
— Анфісою...
— То не так істотно. Анфіса, Акулина, Аїда, Афродіта... До речі, я її ніколи не бачила, кажуть, така гарненька, як була колись її неня. Зараз думаю не про неї. а про тебе, твою долю. І не хочу затьмарювати твої сонячні почуття, відмовляти, нацьковувати тебе. Коли б ота Анфіса виявилася справжньою, вірною і дбайливою дружиною, я б вважала і себе щасливою, хоч мені й важко усвідомлювати, що твоє серце вже ніколи не буде зі мною. А що, як вона піде слизькими стежками своєї блудливої матері? Ти ж, при твоїй душевній чистоті, тонкій і вразливій психічній організації, з твоїм серцем — ти не витримаєш. Я ладна трупом лягти, аби тільки таке лихо не трапилось. А воно, лихо...
— Олю, не розпинай хоч ти мене. Крук Едгара По й так витає наді мною. Адже ні ти мені, ні я тобі щастя дати не можемо. Скільки спливло часу, скільки зазнано душевних мук обома нами, а яка прийдешність посміхається нам, що попереду?
Вона одійшла до вікна і там, здавалось, скам'яніла. Тільки тепер побачив тяжку скорботу, яка оповила всю Ольжину постать.
— Вибачай, друже, — сказала по часі. — Я не розпинаю, бо зичу тобі лише добра. Тому ще раз кажу, зрештою, прошу: подумай, осмисли все, виваж. Буває каяття, та не завжди можливе вороття.
І знову змовкла, машинально перекладаючи в чемодані речі.