А він, навпаки, закликає козацтво боротися за віру Христову з бусурманами. Вже коли б дійсно обвинувачувати патріарха у державній зраді, так це міг би зробити лише Осман, а не король Речі Посполитої.
Легкий червінь кропить Зигмундові щоки. Він витягає табакерку, і понюх табаки приховує його розгубленість. А Курцевич веде далі і потроху запалюється власними доказами.
— Нас визнано за зрадників і за бунтівників, але ж ніхто не довів і не перевірив нашої провини. Ніхто не знайшов жодного випадку, який би ствердив обвинувачення. Вже двадцять років нас утискають, пригноблюють, відбирають наші кафедри, землі, церкви та бенефіції; позбавляють нашу паству прав і кажуть, що ми відбиваємо хлібу людей віри латинської. Але ж ми такі ж підданці найяснішого пана круля, як і католики, і ми благаємо рівноправ'я. Ми звертаємось до соймів та соймиків, і що більше нас утискають, то стаємо ми настирливіші, тому що наша мета не потоптання законів, не образа величності, не заколоти, а можливість користуватися правами, наданими нам конституціями чотирьох соймів за останні п'ятнадцять років, а також коронаційною присягою нашого найяснішого пана круля, — низько вклоняється Курцевич, — за якою і сам найясніший пан круль мусить охороняти православ'я і зберігати мир і рівність проміж усіма вірами і народами.
Зигмунд не уривав промовця, тільки обурено стовбурчилася його еспаньйолка, а пальці нервово смикали згорток козацької грамоти.
А Курцевич ніби й не помічав його обурення.
— Ми не шукали висвячення. Патріарх висвятив нас тому, що паства наша була без архіпастирів. Коли б ми ухилилися від хіротонії, ми не були б гідні імені християн. Отже, нєх пан круль зволить удовольнити наші благання, щоб не пішла чутка, ніби римський костьол піднімає гнобительство на християн. Ми не ховалися і не ухилялися від влади свого короля; скрізь паства обирає собі архіпастирів, а корона затверджує їх. От і нас обрала наша паства, і нам залишалося лише звернутися до пана круля по затвердження, коли було оголошено нашу баніцію і ми опинилися поза законом і будь-яким правом на існування.
Курцевич замовк і застиг у глибокому поклоні. Дзенькнув ланцюжок його панагії [316], і тихо стало в похмурому кабінеті, тільки ледве чутно порипували чобітьми та розгублено сопіли обидва полковники.
Зигмунд відповів не одразу. Думки його рухалися важко й повільно, як драглюваті безформні медузи. Мовчанка ставала нестерпно важкою, і навіть Курцевич захвилювався.
— Ознаймую тобі нашу королівську милость, — сухо забринів нарешті голос короля. — Ми вислухали тебе уважно і наказуємо припинити чинність баніції, а на наступному Вальному соймі — переглянути вашу справу. Перекажи всім іншим... єпископам вашим, — через силу додає Зигмунд, — щоб вони не уникали мене, свого короля. Хай дадуть мені пояснення в своїй справі...
І, не договоривши, простягає руку Курцевичу.
Це велика честь бути допущеним до королівської руки. Але ж єпископи не цілують рук королям... Курцевич на хвилину губиться, але стара двірська звичка низько-низько схиляє його голову, само собою згинається коліно, а губи з побожністю торкаються тонких нервових пальців. Тепер черга Сагайдачного. Він увесь підтягується, як на військовому огляді, але не встиг він сказати слова, як король сам звернувся до "хлопського гетьмана".
— Який стратегічний план порадить нам пан старший над військом козацьким?
І рухом запрошує Сагайдачного до столу. Сагайдачний дзенькає острогами і схиляється над барвистою картою. Запитання його не збентежило: з весни готується він до війни і вже обміркував кожну дрібницю на морі і на суші. Він знаходить блакитну змійку Дунаю і починає свої пояснення:
— За моїми відомостями, турецьке військо зараз стоїть біля Ісакчі. Позаду нього Балканські гори, майже неперехідні навіть улітку. Тільки ішаки та коні перемагають їх стрімкі стежки. Важких гармат там не перевезти, харчу — теж. Отже, харчі довозять Османові виключно морем. Їдучи до Варшави, я вже наказав, щоб наші пани-молодці негайно вирушили в Чорне море і зіпсували йому комунікацію. На жаль, за наказом комісії на козаків, я попалив торік майже всі човни, придатні до морського походу. Отже, налагодити значний виступ неможливо. А він міг би остаточно зіпсувати постачання турецькому війську, викликати в ньому голод, хвороби і навіть повстання, — додає Сагайдачний і тактовно ставить на цьому крапку.
Ніздрі короля здригаються, але він примушує себе стриматися і з чемною увагою слухає Сагайдачного.
— Небіжчик коронний гетьман мав рацію, коли вирішив зустріти ворога десь за межами Речі Посполитої, — веде далі Петро Конашевич. — Але тому, що ми програли бій під Цоцорою, я вважаю за дуже доцільне заманити турків до нашого степу. Тоді буде осінь, степ сухий і пустинний. Розсипавшись дрібними загонами, ми відбивали б отари, валки й табуни і не давали б туркам спокою ані вдень, ані вночі. Потім, дочекавшись північного вітру, ми підпалили б степ і турки загинули б у вогні або були б примушені тікати, тому що коні їх залишилися б без фуражу. А згодом нашим спільником став би мороз, бо більшість турецького війська складається з південних загонів, не звиклих до холоду. До того ж, вони не мають теплого одягу, — і тоді навесні ми збиратимемо самі білі кістки.
Король слухав Сагайдачного з підозрою і здивуванням. Людина, що й казати, неабияка, і вона зараз потрібна державі, як повітря, як зброя, як порятунок. І вимушена, силувана всмішка набігає на королівські вуста, а очі дивляться нерухомо у просторінь.
Довго ще промовляє Петро Конашевич. Двічі зазирає до кабінету великий маршалок, а Сагайдачний все розгортає різні варіанти походу.
— Добре, пане, — нарешті уриває його король, зиркнувши на клепсидри. — Доведеться вам повторити всі ваші міркування на нараді панів сенаторів і, мабуть, на соймі. Я бачу, що поради пана старшого будуть нам дуже до речі. Бажаю козацькому війську перемоги і подвигів, гідних героїв великого Риму. Я не залишу його своєю милостю, а пана старшого буду радий вітати гетьманом-переможцем.
І урочисто простягає йому руку.
Конашевич схиляє коліна і цілує пальці свого сюзерена, коли несподівана згадка наче вколола його. За етикетом аудієнцію кінчено. Треба йти, але як же його піти без універсалу, без будь-якої гарантії виконання козацьких жадань? Адже ж він сам вигадав таку гарантію... І, порушуючи двірський церемоніал, Сагайдачний питає:
— Насмілюсь нагадати, мосцьпане. Козацьке військо благає найяснішого пана круля видати універсал про упокоєння грецької віри і про збільшення нашого реєстру...
Руда еспаньйолка стає дибом. Брови виламуються.
— Я сказав, — карбує король, не дослухавши. — І повторюю: буде тобі і твоїм вдесятеро милостей, ніж, досі. Аби пан Єзус благословив наше військо блискучою перемогою. Нащо тобі універсал? Невже ти не віриш мені, своєму королеві?
І з виглядом обурення і презирства вперше зиркає прямо у вічі Петра Конашевича. Сагайдачний червоніє, як покараний хлопчик. Але ж козаки... Що їм сказати, повернувшись до війська? Він обертається до Кизими з Дорошенком і до Курцевича. Але старшина дивиться на нього очманілими поглядами, а Курцевич мopгaє на двері і непомітно знизує плечима. Сагайдачний до болю стискає пальці, а король мовчки очікує і постукує каблуком по восковановому паркету.
І голова Сагайдачного повільно схиляється в останньому двірському поклоні...
Дванадцять надійних гінців помчало того ж вечора з Варшави до всіх головних міст України і до війська козацького з королівською відповіддю. Дванадцять разів переписав свій лист Петро Конашевич, де сповіщав, що король обіцяв словом честі виконати всі жадання козацького війська і осипати його нечуваними милостями. Не менш радісні і пишномовні були листи Єзекіїля Курцевича. А Кизима з Дорошенком мовчали. Вони були так приголомшені новими враженнями, що майже не второпали, що бачили й чули у королівському палаці.
ЗВЕДЕННЯ РАХУНОК
Після радив Сухій Діброві Бородавка одразу помчав на Січ. Все в ньому клекотіло з люті. Він почував себе обдуреним і наче заплутаним тонким павутинням. Згадуючи Сагайдачного, він скреготав зубами і стискав кулаки.
— Зраднику клятий, — приказував він. — Адже ж продасть він нас, наче курчат на ярмарку. Тільки ще невідомо кому: панам чи падишахові.
І щоб запобігти лихові, мозок його запрацював з незвичною силою.
— Щоб не піддатися, треба, по-перше, шукати спільників та підсилення. Але де? Де?
І раптом згадав про донських козаків. Якось, повертаючись Азовським морем після морського походу, зустріли вони кілька донських байдаків. Сплившись, привіталися, обмінялися на знак приязні шаблями, розпитали один одного про військо, про волю козацьку і обіцяли в лиху годину стати пліч-о-пліч проти спільного ворога і проти Туреччини зокрема.
— Не до царів треба звертатися, як той панський підлабузник, а до своїх братів-козаків, — захоплено вигукнув він і кликнув Юзика.
— Проше батька? — вистрибнув спритний джура.
— Біжи, синку, до писаря. Хай зараз мчить сюди, — наказав Бородавка, задоволено погладжуючи вуса.
Лаврін Пашковський уважно вислухав Бородавку і проти звичаю ухвально хитнув головою.
— Дуже розумний крок! — вигукнув він. — Це може дати нам значну перевагу проти турків і цілком забезпечити нас від зрадливих варшавських панів. Треба надіслати їм копію королівської грамоти, яку нам зачитав пан Обалковський, і окремим листом від нашого війська запросити дончаків на тих же умовах, на яких запрошує нас король. Тільки хто сплатить їм ці гроші? От в чому заковика, бо ж в державній скарбниці грошей катма.
— Коли йдеться про існування Січі і війська, військовa скарбниця буде розкрита. Чого гнити грошам під весняною водою, хай рятують нас від загибелі, — рішуче відкарбував Бородавка.
І Лаврін Пашковський знов погодився з ним.
"Бачу я, що й у цього п'яниці є чимало олії в голові", думав писар, прямуючи до себе. І на ранок копія королівської грамоти, засвідчена підписом Пашковського і з печаткою війська запорозького, була готова, а разом із нею і лист славного низового товариства до своїх одновірних братів — донських козаків, до їх наказного отамана і старшини.
Довго думав Бородавка, кого послати до Новочеркаська.