Олеся тепер живе у Владивостоці, замужем за інженером залізничних шляхів Леґезою. Має змогу не тільки сам він їздити по всій СРСР безкоштовно, але й уся його родина.
Прийшла я до Василини, зовсім забувши, що це ж не та Василина. Вона вкладає убрання в порожню валізку, а я їй свою душу розкриваю.
Рефрен був такий: не треба жити. Я тут зайва, Несучасна (каже Гася), неспівзвучна. Від молодої людини вимагають першої "пролетарської" якости — активізму. Закид у пасивності дорівнюється закидові, що ти в конфлікті із сучасною дійсністю. Аджеж від нас у "Плузі" вимагали не тільки тематики про батраків, про клясову боротьбу, мрій про комуну, але й виключення з ужитку інтимних мотивів, про кохання, сум, "соловейків" (це їдючо висміювалось), про "вишневі садочки". Все це — "дрібнобуржуазна тематика", "не наша". Письменникові при найменших нотках суму закидали песимізм і непогодження з дійсністю. Писати дозволялося тільки мажорно. Мінор, туга розцінювалися, як особистий конфлікт із радянською владою, неприймання сучасної дійсности.
Ну, я не можу знайти в собі активістського голосу. То за це мене в помийницю? Вони не знають, що існує ще якась інша порода, всі повинні бути на один копил, зфабрикований в партійному агітпропі?
Василина ще й досі ні слова не сказала на цю мою суцільну скаргу. На це моє шукання причини, чому мені не знайшлося місця в письменницькому колективі. Чому це мартичі й адель-гейми, рибаки з тельманами розсідаються там, а я "відлетіла тріска"? Я почувала, що моє право — праця із словом. Ніде інде... Адже ж скільки я вже перепробувала професій і праць, та й ні одна, жодна... І відганяють!
Я ладна була шукати причину в моїй споглядальній вдачі.
Про споглядальну, медитативну вдачу вони ніколи не чули, та й я не знала, що зо мною діється, чому я органічно не можу писати так, як вимагається. Треба соціялістичного реалізму, а в мене виходить "повзучий емпіризм" або "декаденщина". З того всього, як не дають тобі говорити своїм власним голосом, то й накинений не видушується з горла. Замовкаєш. Стаєш "меблями", за висловом Качури, або "ялівкою", за висловом Будяка.
Я хоч і не розуміла тоді, але без думок знала, що споглядальність має таке ж саме право існування, як і активність, що це — спрямована вглиб активність, не виявлена дешевою галасливістю. От це знання без слова-думки — було серцевиною мого постійного почуття своєї рації, слушности і права.
Не ворожосте, ні! Жадної ворожої думки й наміру я не маю проти дійсности, приймаю навіть ролю тріски, що відлітає під час рубання лісу. Але ця трісочка й собі хоче по силі здібностей прислужитися для побудови кращого майбутнього. Це моє найбільше і найвище бажання. Але мене, такої, як є, не приймають, виганяють, нема ніде для мене місця, мойому бажанню працювати над українським словом...
Василина вже наполовину уклала свої речі у валізку, бо вже не метушилась, а сиділа й дивилася на мене своїм сухо-холодним поглядом. Тільки тепер побачила я, що говорю до чужої людини. Все, що вона знайшла сказати на мою нескінченну (о, ще й до половини не дійшла!) скаргу, були такі її слова:
— Ти загниваєш і розкладаєш інших!
"Та-ак, Василино? — билось у мені, як вийшла я, відразу після цих слів. — Тепер, коли тобі усміхається чудова подорож і коли ти міцно вгнізджена у властиву тобі працю, — в тебе не знайшлося для мене інших слів? Та-ак?"
35
А я, мабуть, справді була тоді дуже неприємна. Від таких думок, що варилися, товклися в голові і знов верталися, я попала в якийсь ступор. Бути відігнаною від свого, до чого прямувала все життя, це ж крах, життьова катастрофа. Гася потім мені казала, що зо мною важко було говорити, така я тоді була похмура і задубіла, із застиглим обличчям. Яка я тоді була, Кіпніс аж через кілька років признався: "Неприємно було на тебе дивитися. Втупиш очі в одну точку і годину нічого не промовиш". Але я ні разу не відчула, що я неприємна в тій хаті, що небажана.
А в той час не тільки чужі комісари, що прийшли розпоряджатися в колективі письменників, не тільки вони обливали мене холодом, але й свої, недавно ще ніби приятелі. Хто ж із українських письменників хотів тоді зо мною говорити? Кому я була цікава? Нікому. Перший Косарик-Коваленко. Як бачив здалека, — переходив на інший бік вулиці. Кому ж входило в голову, що моя похмура мовчазність, зосереджена в собі недіяльність — свого роду діяльність, і то — дуже активна. Галас тільки розбиває її.
Як вони мене бачили? От, ходить якась невдаха... Що не напише — літературний брак. І я переймалась та й собі вважала себе невдахою, нічим, а тому... не треба жити! До цього кожен раз зводились мої думки. Це вже відтоді (і дуже довго) я вважала найкращою частиною буття сон. Засинаючи, казала собі: "Коли б уже не встати", а прокидаючись, питала: "Чого я прокинулась?"
Тільки тоді, як я дивилась на себе, комашку, чужими очима, ставало легше. Як було дуже боляче, я виходила із свого ма-ленького-комашиного "я" в велике Понад-Я — ставало трохи легше, але однаково моє життя здавалось непотрібним. Непотрібна світові — значить непотрібна. Всі мої зусилля непотрібні. Тому й друзів нема, нема ні з ким спільних точок, непривабна я, тому ніхто не впускає до себе. Все-все поставило мене п о-з а. Нікому нецікава стара діва.
І от тоді, як я так потребувала хоч зайти кудись помовчати, тоді дуже людяно, гостинно й привітно приймали мене в хаті Кіпніса та його Віри. Більш ніхто.
* * *
А я ж у цей самий час цілковитого остракізму проходила цікавий внутрішній процес, що якось вміщувався в душі разом із гіркотою викинутого за поклад непотребу. Я ж у своїй скерованій всередину сконцентрованості хотіла недоступного. Монотонія щоденних газетних тем ставала щораз нуднішою. Хай уже Гася пише на завдання в передовицях. Для мене був цікавий процес життя у всіх переливах, у гамі позитивів-нега-тивів. Всі оці зрушення, вихорі, що навколо, всі ситуації, що витворюються, але правдешні, які є в житті ("повзучий емпіризм", уже підказує якийсь колесників-коваленків голос). Повнота життя, де б усі сторінки його мали свій повний вияв. Хотілося вхопити так, щоб нащадки мали повну безсторонню картину у всій багатогранності. Який був складний злам, з якими жертвами...
Чи потрібні були жертви? Я тоді вірила, що хоч жертви, хоч болючі, але гряде вища, складніша й багатша епоха. Я тільки хотіла без тенденції, без обмежень, на повний голос. Ця творча метода була мені цікава. А так, як вимагали — не вмію, нецікаво.
І це було в гармонії, з моєю вдачею. Хоч уже довелося в житті брехати, я однаково ненавиділа примус брехні, це для мене огидний і проти моєї природи стан. Його не приймала душа ніяк. Щирість — найбільша цінність і я її завжди та скрізь шукала, аж само слово стало утертим, тільки іншого не знайду. Та моєї щирости ніхто не хотів!
Оці ментори й цензори казали мені тільки одне бачити й подавати, а всього іншого, боронь Боже, не чіпати. Ні тих совєтських князьків, що панували на зразок панських прикажчиків, ні зла людям від них. "Викачка" хліба, примусові облігації, депортації, "поток і разграблєніє" одної частини села руками другої, голод, за цим — винищення цвіту інтелігенції... Думи й вислови самих жертв "перебудови"... Мої спроби бачити ці процеси повно, з вірою в конечну мету (перебудова економіки, всі освічені, матеріяльний і духовний розцвіт) були заздалегідь засуджені. На нових задумах лежало незриме вето, що не давало їм зав'язуватися в твори. "Чи ти вже перебудувалася?" — чую звідусіль. А мені все це "перебудування" стає щодня нудніше...
Безплідна. Як не можна малювати словом психологічних образів ("психоложество!" — вигукує критик), ні зачіпати солов'їних мотивів ("це просвітянщина"), ні історичних ("це — втеча від радянської дійсности"), то безплідна. Залишається прославляти партію та розмальовувати квачем гасла з газет, — а від такого верне, таке з горла не лізе... Словом, безплідна й бездарна, як це визнала радянська критика.
Інколи приїжджали з Гуманя Ганя з Вітею... Як ми в тій кімнатині тоді всі містилися? Як туди втиснулося нас так багато?
Вітя вже доростає. Завжди веселий, повний життєрадости, дуже білявий, синьоокий, плеканий, мов дівчина. Ганя ж на нього хухала й дмухала. Ріс він ніжно, хоч життя було жорстоке, — відгороджувала Ганя, як могла. Він навіть не міг себе оборонити від вуличних сутичок із такими ж хлопчаками, зараз біг до Гані скаржитися: "Мамо, вони мене били!" Ганя й порадила йому на це: "Не приходь до мене з такими плачами. Вони тебе б'ють, а ти бий їх!" І відтоді Вітя не скаржився, перестали його лупцювати.
Коли він приїздив до нас у Київ, у цій кімнаті відразу здіймався нестерпний гармидер. Все розвихрене, розкидане. Це ж єдине, що могли ми, — класти все на своє місце, щоб можна було в хаті повернутися. А Вітя цього не знав.
— Хто це буде за тобою прибирати? — питаю.
— А ти! — відказує безжурно Вітя.
— То я була в гостях у тебе в Гумані й прибирала, а тепер ти в мене — і знов маю прибирати? — навмисне суворо дивуюся я.
— Ти дівчина, то ти й прибирай! — на це мені Вітя.
Ну, як тут на нього сердитися? Завжди він щось виспівував, вибренькував, веселість із нього била аж до стелі. Мене він уже перейменував на Явдоніну. Ще одне ім'я!
З Вітею я розумілася більше, ніж із Оленою, бо він любив про своє, йому цікаве, розповідати: що прочитав, які винаходи в техніці... Я розпитувала, що вони вчать у школі з літератури, що читають. — Копиленка "Десятиклясники". — Цікаве? — Так собі. — А кого з письменників у школі люблять? — Рильського. А Тичини не любимо. — Що вчать з історії? — Про героїв Мініна і Пожарського та ще про Суворова.
Про українську героїку ніхто нічого цьому поколінню не казав, — ні про гетьманів, ні про Богуна, Залізняка, Остря-ницю, Гуню, ні про гуманського Ґонту. А що ще мене здивувало — він хоче змінити своє прізвище. Воно буде звучати ось як гордо-велично: Віталій Монолітов! Серце краялося, таке слухаючи.
В Києві довелося Віті пережити гострі боки життя. В нас у хаті, як звичайно, було дуже злиденно на їжу. Оце стоїмо ми, я й Вітя, біля універмагу на розі Хрещатика й Лютеранської у довжелезній черзі із самого рання. Може дійде черга, то дістане черевики, а може й ні, тільки даром стоятиме.