І битва скінчиться нашою перемогою, і прихід буде — чуєте? — тільки не хитрий, підступний Єгова, повели-тель всіх реакційних сил, прийде, а новий світ, світ краси й радості. Цілий безмежний космос відкритий буде для людини. І не ханжі, не лицеміри, не духовні зайди Єгови чи будь-яких інших богів ввійдуть до нового світу, а звичайні люди, котрі вміли страждати, любити, сіяти красу. Коли ж вони і помилялися, то виправляли свої помилки та невдачі, очищали власне життя від бруду, викривлень та забобонів.
Євген випалив усе це з якимсь натхненним запалом. Йому було навіть приємно дивити-ся, як чорніє обличчя проповідника, як надуваються жили на його скронях. Не встиг він закінчити, як мати застогнала:
— Доки ти будеш мучити нас? Чого напав на людину? Не віриш у бога — не заважай нам. Облиш нас у спокої. Йди геть!
— Мені Оксану треба, — вперто стояв на своєму Євген.
— Я тобі покажу Оксану, — посварилася мати. — Не чіпай її! Не розбивай їй життя. У неї є жених. У неї своя стежка.
— Стежка? По ресторанах ходити?
— А через кого вона туди потрапила? — гукнула мати. — Що ви всі їй принесли? Одні нещастя.
— Тьотю Софіє! Раз так трапилося, треба щось робити. Я прийшов, щоб…
— Без тебе зробимо, що треба, без тебе.
— Але ж я…
— Тобі ж ясно сказали, — злорадно озвався дядя Митя. — Без тебе!
— Все одно я діждуся її.
— Гоніть його, гоніть! — застогнала мати.
— Сам вийду, — похмуро сказав Євген.
Стукнули двері. Дядя Митя набрав води на кухні, приніс кухоль Софії Гаврилівні. Вона судорожно випила кілька ковтків, заплакала.
— Боже мій, боже мій! За що така напасть? Коли тон кінець?
Проповідник поставив кухля на тумбочку, запевнив:
— Прийде, сестро. Прийде! Сама бачиш, що діється. Отаке молоде, жовтороте, а вже справжній вилупок Сатани. Ти бач, гординя яка обуяла? Людина — бог!
— Горе, горе, — квилила хвора.
— Горе і суєта! — вторив дядя Митя. — Як сказано: "Бо що матиме чоловік від всієї праці своєї і клопоту серця свого, що трудиться він під сонцем? Тому всі дні його — скорбо-та, і його праця — неспокій; навіть вночі серце його не знає спокою. І це — марнота!"
— Ой, правда, правда.
Знову на кухні стукнули двері. Мати поглянула на дядю Митю.
— Може, знову той халамидник? Хто там?
У кімнату зазирнуло широке веселе обличчя. Примружені вузькі очі посміхалися, щоки пашіли, губи масно блищали.
— Це ми, Софіє Гаврилівно. Погуляли й вернулися.
— То заходьте ж сюди.
— Та ми тут, у цій кімнатці… погомонимо.
— Ну, як бажаєте.
Обличчя зникло. Проповідник пошепки запитав:
— Начальство її?
— Еге ж. Ниденко Василь Павлович… Бог з ним. Коли жениться, то я не проти.
— Ну, хай собі, — сказав дядя Митя, — а ми почитаємо далі.
Оксана, повернувшись додому, впала, не роздягаючись, на канапу, заплющила очі. Не хотілося думати, дивитися, говорити. В голові дзвеніло, думки плуталися. Вона була огидна сама собі, ненавиділа себе, розуміла, що робить щось не те.
Павутина, незрима павутина обплутала її з усіх боків. І кожен її рух, кожне незначне зусилля ще більше додавало тих павутин. Приходила байдужість, нехіть до дії. Минали дні. Зникали колишні знайомі. Скрипка лежала неторкана. Грубіла душа. Тільки серце плакало ночами, кликало когось, жадало музики, радості…
Та не було й просвітку — банальні люди, настирливе обхожування нового начальника. Чому вона не прогнала його? Чому пішла з ним до ресторану? І пила… і танцювала…
Щось зашамотіло поряд. Почувся вкрадливий голос:
— Ти якась дивна, Ксаночко.
— Чому дивна? — не розплющуючи очей, байдуже запитала дівчина.
— В ресторан зі мною ходиш, — шепотів Ниденко, — додому мене приводиш, а остаточної відповіді не даєш?
— Хіба ви мене про щось запитували, Василю Павловичу?
— Як то? Весь час у ресторані я тобі шепотів на вухо.
— Не пам’ятаю, — зітхнула дівчина. — Не пам’ятаю. Якісь пусті слова…
— Чому ж пусті? — образився Ниденко.
— Ви що, пропонували мені свою руку? Не пам’ятаю.
Ниденко кашлянув, помовчав. Потім знову шепнув:
— Навіщо ж так прямолінійно? Ми ще не знаємо одне одного. Треба взнати поближче. Шлюб — це важливий крок, і треба…
Його рука поповзла поза спиною дівчини, жадібно, ніби спрут, обвила стан, сягнула грудей. Почувся тремтливий голос:
— Я люблю тебе, Оксанко. Я…
— Залиште мене в спокої, — простогнала Оксана, — навіщо все це?
— Тихше, — важко дихав Ниденко. — Почують. Як то навіщо? Невже ти кам’яна, нічого не відчуваєш?
— Тільки порожнечу в грудях, — болісно скривилася дівчина. — Тоскно мені, гидко. І страшно. Страшно!..
— Чому ж страшно? — тулився до неї Ниденко. — Ти все за минулим переживаєш? Чим тобі погано тепер? Будь розумною — все буде о’кей!
— О’кей? — гірко прошепотіла Оксана, — Буде о’кей…
— Будь певна! — умлівав Ниденко, обнімаючи її. Вона зіщулилась, руки безсило по-висли. Не пручалась, ніби заніміла. — Та що з тобою? Чому ти така дивна?
Він підсунувся до її обличчя, хотів поцілувати, повалив на канапу. Вона запручалась.
— Пустіть мене, пустіть…
— Тихо, Ксаночко, ну тихше ж, почують. Ксано… я… я…
У коридорі почулися швидкі кроки. Хтось смикнув двері. Ниденко, мов ошпарений, схопився з канапи. До кухні вскочив Євген, побачив дівчину, гостя, миттю оцінив ситуацію. Обличчя в нього побагровіло. Він метнув гнівний погляд на Ниденка, потім з жалем поди-вився на Оксану.
— Оксанко, — тихо покликав він.
Вона кинулася, мов зі сну, розплющила очі, побачила Євгена. Скрикнула. Ниденко дістав сигарету, тремтячими руками запалив.
— Хто ти? — запитав він хлопця. — Чому вриваєшся без стуку?
Євген навіть не глянув на нього. Підступив до канапи, вдивлявся в змарніле обличчя. Перемагаючи сльози, що підступали до горла, шепотів:
— Оксанко, я прийшов. Що з тобою?
Дівчина сиділа, мов кам’яна. Обличчя її зблідло, очі нерухомо дивилися в простір.
— Прийшов? — прошепотіла вона. — Чого тобі?
— Оксанко, чому оцей тип тут? Хто він тобі?
— Ей, ти! — гримнув Ниденко. — Знай, з ким говориш!
— Бачу, — обурився Євген. — Проспіться, приведіть себе до людської подоби.
— Ксано, що це за хам? — захлинувся від образи Ниденко. — Вломився до твоєї квар-тири, ще й ображає! Це що, твоя давня любов?
— Облиште мене, — застогнала дівчина, — облиште мене всі!
— Оксанко, тікай звідси! Тікай з цієї ями.
— Ану, мерзотнику, забирайся звідси! — гримнув Ниденко, синіючи від злості. — Хіба не чуєш, тебе виганяють?
— Оксанко!
— Іди, йди, Євгене, — заплакала Оксана. — Я не можу, не можу…
— Хто там? — почувся з сусідньої кімнати голос матері. — Хто кричить?
— Софіє Гаврилівно! — Ниденко просунув голову в двері. — Тут прийшов якийсь хам, пристає до Оксанки.
— Той самий, — пробубонів дядя Митя.
— Проженіть його. Доки він буде мучити нас?
— Оксаночко! — наполягав Євген. — Чому ти мовчиш?
— Ану марш звідси! — схопив Ниденко хлопця за руку.
— Забирайся сам, слизняк!
— Ах, так! — Ниденко розмахнувся І вдарив Євгена по щоці.
— Наволоч! — Євген коротким ударом у щелепу повалив напасника на підлогу. Полетіли врізнобіч склянки, табуретки, миски. Дядя Митя злякано зіщулився в дверях, скрикнув.
— Що ви робите? — плакала Оксана. — Що ви робите?
Ниденко підхопився з підлоги, тримаючись за розпухлий ніс.
— Битися? Я тобі покажу, як битися!
Він побіг до дверей, обернувся з коридору, погрозив пальцем.
— Ти у мене одсидиш п’ятнадцять! Я тобі покажу, хто я такий!..
Мати, шкандибаючи на костурі, вивалилася з сусідньої кімнати, заголосила:
— Як ти смієш хуліганити в моєму домі?
— Оксанко! — простягнув руки до дівчини Євген. — Чому ти мовчиш? Тікаймо звідси.
— Куди? — крізь сльози озвалася вона. — Що мені робити? Довкола одне болото.
— Гони його, дочко! — причитала мати. — Щоб і духу його не було! Покайся! Вже во-ни одного разу тебе повели з дому. Покайся!
Дядя Митя виступив з-за материної спини, показав пальцем на Євгена.
— Одречися від нього, дочко, побійся бога! Не слухай облудних слів.
— Замовкніть ви, божий шахраю! — крикнув Євген. — Хіба не бачите, до чого ви до-вели дівчину? Замість того, щоб допомогти, заплутуєте її в густу павутину.
Двері з коридору рвучко відчинилися. До кухні зайшов міліціонер. За ним ішов торже-ствуючий Ниденко, тримаючи хустинку біля носа.
— Ось він, — вказав Ниденко на Євгена. — Бачте, що наробив?
— Громадянине, ваші документи, — суворо звернувся міліціонер, міряючи очима Євгена.
— Нема при собі, — похмуро відповів хлопець.
— Тоді пройдемо до відділення, будь ласка. Ви, товаришу… еее…
— Ниденко…
— Ви, громадянине Ниденко, теж. А до вас я зайду пізніше, складемо протокола. Ходімо.
— Нічого, нічого, — зловтішно примовляв Ниденко, — там тобі дадуть прикурити. Хуліган нещасний!
— Громадянине! — попередив міліціонер. — Прошу не виражатись. Прошу за мною.
Євген рушив до дверей, на мить зупинився, тихо покликав:
— Оксанонько!
Дівчина мов пробудилася, погляд її сповнився мукою, надією. Вона простягла руки до хлопця:
— Євгене…
— Оксано, покайся! — стукнула мати костуром об підлогу.
Двері зачинилися. Дівчина впала на канапу, забилася в риданні:
— Євгене, вернися… Євгене!.. Євгене!..
А мати стояла над нею, мов страшний привид, істерично вигукуючи:
— Покайся!.. Покайся!.. Покайся!..
ПРОМІНЬ СОНЦЯ
Вже кілька днів минуло. Кілька днів… І вже вона сама в кімнаті. Самотня. Нема ліжка. Нема матері. Нема. Назавжди…
Якимсь маренням промайнуло над Оксаною потрясіння останніх днів. У свідомості зву-чать слова останньої розмови. Мати злобно й настирливо вимагала, щоб Оксана стала свідком Єгови, кричала, що іншого шляху нема, що сама доля підштовхує її до цього рішення. Що перед смертю вона хоче знати, любить її дочка чи ні.
Оксана спалахнула, й різко відповіла, що для неї досить. Досить насилля, посміху, зне-ваги, покори і облуди. Вона людина й воліє вибирати свій шлях сама.
Мати тіпалася в істеричних конвульсіях. Оксана злякано металася біля неї, заспокою-вала. Софія Гаврилівна дивилася в стелю невидющими очима, гостро й жовчно говорила:
— Нічого не вдієш, чужа кістка… Скільки вовка не годуй, його до лісу тягне.
— Чужа? — стрепенулася Оксана. — Як чужа?
— Кажу те, що є, — холодно відповіла мати. — Я мовчала все життя, думала, що ти будеш вдячна. А ти віддячила он які Знай же… не я породила тебе. Я тільки виростила.
Світ потьмарився в Оксаниних очах. Похололи руки й ноги.
— Хто ж? Хто? — прошепотіла вона.
— Горенко прізвище.