Тодi Вард Валент сам узяв її дужими руками, й посадив на холодний камiнь вiкна, i, хто знає чому, схилив гаряче своє обличчя до холодної щоки Феофано.
— Спасибi, Варде! Ти служив кому треба, i я тобi вiддячу, — прошепотiла вона й поцiлувала етерiота з Буколеону.
— Менi нiчого не треба, василiсо! — вiдповiв вiн їй, спритним рухом змусив стати на драбинку, а в той же час сам подивився на вiконце дверей, звiдки робив якiсь знаки безбородий...
...Феофано повисла над безоднею, знайшла на драбинцi схiдцi, сперлась на них i тодi опанувала себе, почала спускатись. Але як важко було це робити! Навкруг неї стiною стояла нiч, страхiтливий вiтер розгойдував драбинку. Єдине, що вона вiдчувала серед суцiльної темряви, — грубi мотузки драбинки, хисткi схiдцi пiд ногами та ще iнодi, коли вiтер з моря притискував драбинку до скелi, холодний, мокрий камiнь, якого вона торкалась пальцями.
Особливо ж страшно було думати Феофано про безодню, в яку спускалась. Здавалося, що їй не буде кiнця. Феофано, як i замолоду, вмiла лазити й тепер лiзла, як кiшка, мала мiцнi, дужi руки. I все ж швидко втрачала сили, мотузки рiзали її долонi, ноги ковзались на слизьких схiдцях i часто повисали в повiтрi. Iнодi, коли вiтер одкидав драбинку вiд скелi, їй здавалося, що зараз вона або полетить у безвiсть, або вдариться й розiб'ється об камiнь, її дедалi бiльше охоплював вiдчай, безумний страх сковував пальцi, зводив ноги.
I, можливо, в одну з таких хвилин Феофано й випустила б зi своїх рук мотузки, зiрвалась би й полетiла стрiмголов, та раптом десь високо-високо вгорi почула крик. Його одразу ж пiдхопив i понiс у безвiсть вiтер. Але цей крик серед ночi долинув до її вух.
— Феофано! — хтось крикнув угорi.
Вона здригнулась i зрозумiла, як далеко вже спустилась вiд вiкна в'язницi, як близько мусить бути тверда земля, берег. Руками, що враз змiцнiли й набули гнучкостi, вона перебирала й перебирала мотузки, знаходила ногами схiдцi, спускалась нижче й нижче по драбинцi i нарештi почула пiд ногами камiнь.
— Сюди, василiсо, сюди! — чула Феофано в темрявi голоси.
Вона йшла на цi голоси, ступила в лодiю, сiла. Слiдом за нею туди ж стрибнули гребцi.
— Де ж Вард? Що вiн думає? — гомонiли кругом. I раптом угорi високо в повiтрi пролунав зойк. Потiм звiдти з свистом i криком щось пролетiло повз скелю, лунко впало на берег неподалiк вiд човна.
Якусь мить нiхто нiчого не говорив. Тiльки вiтер свистiв навкруг i роздратовано бились об камiнь хвилi. А далi, поспiшаючи, гребцi одштовхнули лодiю, поставили вiтрила, полетiли на високiй хвилi в темряву, нiч. Тiльки Вард Валент не їхав з ними, — труп його лежав на березi над Пропонтидою. Серед пiтьми ночi високо над скелями блимав вогник у вiкнi келiї, з якої втекла Феофано.
Закутавшись у теплу шаль, Феофано сидiла на кормi легкої лодiї-скедiї. Усе навкруг — темнi скелi острова й вогник, що одразу зник позаду, високi хвилi, що, як розгнiванi морськi дива, гнались за ними й народжувались десь попереду, сiра iмла навкруг, свист i рев вiтру, туго напнутi вiтрила, — все це нагадувало сон, примару.
Але це були не сон i не примара. По скедiї швидко перебiгали й порались бiля вiтрил мовчазнi невiдомi, але вiдданi їй люди. Феофано свого досягла — вона втекла з Проту, звiдки нiхто ще не повертався. Вона летить, як на крилах, пiд вiтрилами цiєї скедiї до бажаного Константинополя. Ще до свiтання, якщо не змiниться вiтер, вони будуть там.
До неї пiдiйшов хтось iз гребцiв.
— Вард Валент знав, куди нам треба їхати, — сказав цей чоловiк, — але зараз вiн мертвий. Куди велиш їхати, василiсо?
Це питання захопило Феофано зненацька. Вона була щаслива, що втекла з Проту, радiсть визволення цiлком її заполонила. Але куди їм, справдi, їхати, куди вона мусить скерувати скедiю?
У цю хвилину Феофано вперше пошкодувала за Вардом Валентом. Яка необачнiсть, що вона не запитала, куди мав привезти її етерiот.
— Скажiть, — спробувала вона щось узнати у людини, яка стояла перед нею, — ви сюди звiдки їхали? Iз затоки Великого палацу чи з Буколеону?
Темний воїн, що, схопившись руками за щоглу, ледь тримався на ногах, вiдповiв:
— Ми їхали сюди не з затоки, а iз Золотого Рогу. I Феофано зрозумiла, що марно вона запитувала про це у воїна. У Великому палацi, а так само й у Буколеонi, сидить тепер Феодора. Це вона, напевне, послала свою етерiю на Прот, вона хотiяа вбити Феофано, а вбила Варда Валента. Їй — Феофано — нiчого й потикатись у тихi затоки Великого палацу й Буколеону, — там на неї жде загибель, смерть.
— Ми поїдемо туди, звiдки ви вийшли, — у Золотий Рiг, — велiла вона воїну.
Скедiя летiла далi, в темряву й пустку, рiзала високi хвилi, глибоко заривалась у воду, виринала. На Феофано лилися потоки води, гострий, холодний вiтер забивав їй дух.
Але вона не поскаржилась нiкому з гребцiв, не попросила в них допомоги. Зараз вона згодна була пробиватись через море, через будь-якi перепони!
Що думала Феофано у цю пiзню нiчну годину?!
Ще недавно у Великому палацi вона жила, ходила, робила свої справи, здiйснювала намiри, спираючись на дужчого й знищуючи кволiшого. А зараз там, у палацi, хоч i сидiв Iоанн, але душi його вона тепер не знала й не розумiла. Туди ж повернулась i владувала дочка iмператора Костянтина, яку вона власною рукою вигнала з Великого палацу. Та куди ж пiти Феофано у Константинополi, до кого їй звернутись?
Раннього ранку скедiя, що вийшла з туманiв моря, промчала на хвилях мимо високих стiн i заток Буколеону, Великого палацу, круто завернула бiля Акрополя на рiжку пiвострова лiворуч i зайшла в тихi води Золотого Рогу. Там гребцi, що були на скедiї, взяли весла й пригнали посудину до рибальської пристанi, де вже стояли сотнi човнiв.
У жiнцi, що, закутавши шаллю голову, вийшла з скедiї, попрямувала до ворiт у стiнi i разом з багатьма рибалками та їхнiми жонами безборонне проминула ворота, нiхто не пiзнав би Феофано. Нiхто не пiзнав її також i тодi, коли йшла вона в галасливому натовпi вулицею Меси, прямуючи до Великого палацу.
Але у Великий палац Феофано не пiшла, а приєдналась до гурту богомольцiв, що прямували до Софiї, зайшла разом iз ними на подвiр'я собору, на ганок...
Переступивши порiг, Феофано вiдчула себе вiльнiше. У соборi було ще мало богомольцiв. То тут, то там чулись притишенi кроки, десь вiдлунювали чиїсь голоси, крiзь вузькi вiкна у велетенському куполi лилось синє свiтло. Внизу ж снувалась пiвтемрява, серед якої подекуди блимали, освiтлюючи золотi й срiбнi ризи iкон, жовтi вогники свiчок.
Феофано добре знала цей собор. Скiльки разiв вона приходила сюди замолювати свої грiхи, просити щастя в бога! Он лiворуч у темрявi ледь окреслюються дверi, за ними, як це добре вiдомо Феофано, тягнуться вгору довгi вузькi сходи, а там починається ряд палат з лоджiями, звiдки, непомiтно для богомольцiв, згори можна бачити все, що вiдбувається в соборi й олтарi. Це — катихуменiй, покої василiси в Софiї, куди нiхто, крiм неї, не має права заходити, де нiхто не може її турбувати. По праву руку вiд олтаря є такi ж покої — мутаторiй — для василевса.
I раптом у Феофано з'явилась думка, яка спочатку здавалася їй неймовiрною й безглуздою, а пiзнiше — дотепною, розумною, рятунком з того складного становища, в якому вона опинилась. Усе ще не скидаючи темної шалi з голови, Феофано обережно пiшла попiд стiною, зупинилась, оглянулась навкруг, знову пiшла й ще раз зупинилась.
Тепер вона стояла бiля порога дверей, що вели до катихуменiя. За дверима, де завжди стояли сторожi, нiкого не було. Вона переступила порiг, швидко побiгла схiдцями.
— Куди? Куди? — почула вона голос i кроки за собою.
Але Феофано вже скинула з голови шаль, смiливо йшла сходами. Ось вона стала в катихуменiї, дiйшла до крiсла, в якому колись сидiла як василiса, i зараз сiла, вiрнiше, впала в нього.
Тут, у катихуменiї i в покоях бiля нього, нiхто, навiть патрiарх, не мав права взяти її. Це був єдиний куточок в iмперiї, де вона лишалась iмператрицею. У найбiльшої грiшницi свiту захисником був тепер бог.
Одразу ж до неї прибiгли служки, вимагали, щоб Феофано залишила катихуменiй.
Вона вiдповiла їм:
— Я василiса, а ви iдiть геть!
Пiсля цього сюди, в катихуменiй, приходили й знову вимагали, щоб Феофано встала з крiсла, священики, потiм два єпископи.
Феофано сказала:
— Чого ви прийшли й що вам треба? Я говоритиму тiльки з патрiархом Полiєвктом...
— Патрiарх Полiєвкт помер.
— Тим краще, — зухвало вiдповiла Феофано. — Тодi нехай сюди прийде живий патрiарх.
I новий патрiарх — чернець з гори Олiмпу Василь — прийшов у катихуменiй.
Коли вона побачила цього незграбного, кощавого ченця, обличчя якого так заросло волоссям, що видно було тiльки лоб, очi, нiс i рот, її охопив шал, як колись, у шинку батька.
— Хто ти? — суворо запитала Феофано.
— Я... патрiарх Василь.
— Ти — вселенський патрiарх Василь? — засмiялась Феофано. — Не вiрю! Перехрестись! Розгублений патрiарх перехрестився.
— Так чого ти хочеш?
— Я велю тобi залишити святий храм.
— Залишити храм?! — смiялась Феофано. — О, нi! Я не пiду, патрiарше, нiкуди звiдси, поки сюди не прийде iмператор Iоанн. I вели своїм служкам принести менi їсти й пити.
I тодi трапилось те, чого нiколи не було в Константинополi й святiй Софiї. За суворим наказом василiси Феодори патрiарх Василь звелiв священнослужителям день i нiч правити в соборi службу, молитись нiбито за перемогу iмператора Iоанна над тавроскiфами. Але всi ворота й дверi собору патрiарх Василь велiв зачинити й замкнути, пiсля чого бiля них стали ще й етерiоти. Тiльки однi дверi — з пiвнiчного боку собору, де також стояли етерiоти, були незамкнутi — хiд до катихуменiя. Але цими дверима могли заходити тiльки патрiарх та ще iмператор.
5
Пiзнього вечора iмператор велiв прийти до його намету Варду Склiру й патрикiю Петру. Вiн хотiв разом iз ними роздiлити трапезу.
Тут, у станi, все було до послуг iмператора. Проти царського намету стояв намет його стольника, що вiз iз собою найкращi страви й вина. Поряд був намет з одягом i доспiхами. Позаду в царськiй стайнi рили землю кращi жеребцi iмператора. За стайнями мiстились його трубачi, їхав з iмператором i малий хор iз собору святих Апостолiв, де було кiлька привабливих дияконiс.