Вовчий Хвіст схилився над нею, вийняв з кишені при поясі грошину — серебро князя Володимира, — кинув її в гробницю так, що всі чули, як вона покотилась і забряжчала... Каменярі одразу ж поклали й замурували ляду гробниці. Коли бояри й воєводи вийшли нагору, вони заходились чимшвидше укладати мостини.
Вогні свічок пригасали, мостини лягли на місце, воєводи й бояри мовчки постояли біля раки княгині Ольги й стали виходити з церкви.
Залишився в Десятинній тільщі Вовчий Хвіст. Він ждав, коли вдалині затихнуть кроки, потім рушив сходами на хори — там у темряві стояв князь Святополк, що бачив, як несли корсту, опускали її в яму, укладали мостини.
— От усе й закінчилося! — сказав Святополку Вовчий Хвіст. — Ходімо, княже, на Гору.
Кволе жовтаве проміння свічок, що блимали тут-там унизу, освітлювало обличчя Святополка — суворе, із стиснутими устами, темними очима.
Більше як двісті років лежатиме, стліє тіло князя Володимира під'дубовими мостинами Десятинної церкви. Коли орди Батия вдеруться в Київ, церква впаде, й камінь розтрощить, розкидає його кості, і ніхто не згадає його, не назве в городі Києві ні святим, ні з апостолами рівним.
Перші єпископи руські, починаючи від Аиастаса, як і наступники його, не хотіли та й не могли возвеличувати сина рабині, князя й василевса, хоч він приніс на Русь християнство й дав силу церкві, — вони служили синам Володимира, які відсахнулись свого батька.
Потім прийшли на Русь єпископи й митрополити грецькі — чи їм же було славити й робити святим князя, який все своє життя ненавидів Візантію, греків, навпаки, вони ганьбили його...
Тільки митрополит Іларіон — перший руський митрополит, що підняв рішучий голос проти Візантії й гордо говорив про Русь, яка "відома й слишима єсть всіми кінці землі", — згадує князя Володимира, який "заповіда по всій землі своїй хреститися... аще хто й не любов'ю, но страхом повелівшаго крещахуся, понеже благоверіє його з властью сопряжено...", проте голос Іларіона лунає в пустелі.
У невідомого ченця XII століття, що писав його житіє, вирветься гірко: "Дивно же єсть се, колико добре сотворив Володимир Руській землі, хрестив ю, ми ж, християни суще, не воздаємо почесті супроти оного возданію..."
І тільки року 1240-го, у день, коли новгородці під знаменом князя свого Олександра розбили над Іжорою й Невою полчища шведів, за що й прозвано його було Невським він пригадає свого прапрадіда князя Володимира й разом з новгородцями помолиться за нього.
Так закінчується повість про князя Володимира.
А далі — Ярослав...
Київ — Конча-Заспа
1958 — 1961