Зранку на дарованому йому тітонькою "Запорожці" завітав Лесик, який після одруження жив у переписаній на нього двокімнатній квартирі поблизу вокзалу. Він нещодавно повернувся з Одеси, з поховання їхньої двоюрідної сестри Ніни, яка раптово померла від крововиливу. Її чоловіка Саші не було вдома, бо він бив китів у південному океані, тож усією церемонією заправляв дядько Пилип. Лесика обурило, як він після поминального обіду поділив Нінині речі. Небіжчиця залишила по собі п'ятдесят неношених суконь, шкатулку з коштовностями і товстий рулон італійських килимів, яких не мала де розстелити, чи повісити.
Розумієш, Павле, дядько вигріб у сумку більшу половину прикрас; скрутив у сувій — десяток суконь, а три килими, котрі не спромігся понести, залишив на ніч у сусідів, щоб назавтра за ними повернутись.
— Сумую. Ніна була доброю сестрою. Ми з Льонькою частенько завалювали до неї у кафе "Ромашка", що на розі Свердлова і Сегедській, і вона завжди накладала нам по блюдцю пюре з лапастим шніцелем, — пригадав Павло.
Лесик покатав Павла по Рязані і, наїздившись середмістям, звозив дядька до села Костянтинове — отчину Сергія Єсеніна. На розлогому трав'янистому березі Оки він розіслав рушник і виклав пляшку "Московської", стакан і нарізку ковбаси.
— Ти ж за кермом, — зауважив Павло.
— Нічого. Якщо зупинять, тітонька виручить. — Лесик одним рухом спорожнив склянку.
Наприкінці літа з Київського Політеха на завод прибула група молодих інженерів, відібраних минулого року особисто Ковальовим, і п'ятьох з них, на його думку найперспективніших, він віддав конструкторському відділу. Ще трьох, старих і досвідчених, Павло переманив з Мехзаводу. Допоміжне обладнання у країні централізовано не виготовлялося, і кожен завод сам собі придумував ящики, стелажі, механізми і інше оснащення. На Мехзаводі було простіше: існував архів, у якому конструктор знаходив прийнятний прототип з числа давніх розробок. На новому місці все приходилося розпочинати з нуля; проектування розтягувалось у часі і супроводжувалось численними помилками. Інженери — це не робітники, які все знають і все вміють; інженерів треба забезпечувати інформацією. Серед молодих спеціалістів знайшлися справжні таланти, такі як Юрій Апостол і Льоня Пантелейчук, здатні спроектувати об'єкт будь-якої складності, але й вони вимагали від начальника конкретних технічних завдань і роз'яснень. Щоб уникнути помилок і прискорити роботу, Павло зайнявся створенням власної інформативної бази. Окрім випрошування документації по знайомству, чимало креслень було здобуто на замовлення з резервів Всесоюзного інституту розповсюдження науково-технічної інформації. З часом накопичилися і власні розробки. Так, крок за кроком вдалося створити більш-менш об'ємистий архів, в якому можна було перш, ніж братися за олівець, знайти щось підходяще.
Ковальов не збирався засиджуватись у Конотопі: його манила Москва, і він розгорнув гучну кампанію з механізації заводу. При конструкторському відділі створили спеціальну виробничу дільницю по виготовленню саморобного оснащення. Павло, підладжуючись під головного інженера, придумав лозунг "Ручну працю — на плечі машин!" і організував серійне виготовлення підйомників, транспортерів і автооператорів, які мали істотно полегшити роботу верстатника. Заводська ініціатива була схвалена міськкомом і обкомом партії, про неї писали в газетах, на завод стали присилати делегації для запозичення передового досвіду.
Навіть найменші зміни проектної технології потребували узгодження з проектним інститутом "ДІПРОПРОМ". Те, що стосувалося механічних цехів, вирішувалося ним без проблем, а до ливарного цеху проектанти ставились прискіпливо: об'єкт підвищеної небезпеки. Затверджувати заводські пропозиції щодо нього Ковальов командирував Шелестовича. Проектувальник цеху Болеслав Романович Сметанка терпляче вислухав гінця, зневажливо глянув на паку занесених ним до кабінету креслень і співчутливо позіхнув.
— По-вашому виходить, що інститут змарнував державні кошти? Ви з Ковальовим на заводі без року тиждень, а проект був схвалений вашими попередниками, пройшов належну експертизу, узгоджений із Міністерством і затверджений Держбудом і Держпланом. Хто вам винен, що цех будується десятий рік, і деякі рішення, можливо, застаріли? Ми працюємо згідно плану і лімітів. Інститут завантажений на три роки вперед, і під усе виділене фінансування. А тепер з'являєтесь ви з Ковальовим і пропонуєте все кинути, повернутися назад і заново займатися вами? Залиште свої папери, фахівці подивляться, а самі шукайте додаткове фінансування. Так що бажаю вам успіху і передайте мій сердечний привіт шановному Ковальову.
Щоб не повертатися на завод ні з чим, Павло вирішив звернутися до директора інституту, але секретарка порадила йому пару годин зачекати. Настала обідня перерва, і у вестибюлі навкруг шахівниці завбільшки з канцелярський стіл зібралися любителі шахів. Змагалися в "бліц" на виліт. Павло вступив у гру, виграв першу партію і розставив фігури для другої, коли до шахівниці ставно підійшов Болеслав Романович. Перед ним розступилися, і він ліниво просунув уперед ферзевого пішака. Цей дебют звичайно застосовував Давид Григорович, і Павло знав вісім ходів наперед. Програвши, Сметанка відізвав Павла в сторонку і дав пораду. За його словами, йти до директора не було жодного сенсу, бо той завжди затверджує рішення головних спеціалістів. Натомість Болеслав Романович запропонував схему, згідно якої він зобов'язувався без ніяких ставити інститутську печатку на заводські креслення за умову, якщо завод допоможе йому і головному інженеру інституту добудувати їхні дачі. Здобуте Павлом рішення Ковальову сподобалось.
Вони не розпитували одне одного, хто, з ким і як жив ті десять років. Навіщо? Головне, — вони вільні, без дітей, закохані по вуха і щосили надолужують втрачене. Павло остаточно вирішив, що музика, спорт, живопис і письменництво — це дитячі мрії. Реальне життя вимагало заробляти гроші і робити кар'єру. Анфіса ж прагнула присвятити себе домашньому затишку й майбутнім дітям. Єдиною перепоною на шляху до шлюбного щастя обоє вважали Павлові згубні звички. Перший етап Анфіса виграла: відігнала від чоловіка п'яниць, що звикли бачити його у своєму середовищі і вони, менше ніж за рік, перестали впізнавати його на вулиці. Складніше відбувалася борня зі службово-товариськими застіллями, які траплялися чи не щотижня. Головний інженер, страждаючи на виразку шлунку, доручав Павлу улещувати численні комісії, які перевіряли завод з різних причіпок, як то шкідливі умови праці, аварії, травми, забруднення середовища і скарги споживачів на якість продукції. Не обходилися без чаркування і виробничі успіхи, премії, державні свята, дні народження і ювілеї. Павло важко переносив перепої, зранку щоразу каявся і прямо-таки сподівався, що дружина якось його виручить. Анфіса застосувала певні домашні засоби. По буднях, попри скарги чоловіка на жахливе самопочуття, вона безжалісно його будила і виштовхувала на роботу. По вихідних так само безсердечно приставала з надуманими дорученнями — чи то пересунути шифоньєр, чи то причепити карниз до бетонної перемички чи вибити килим. Щоправда, на анальгін лікарка не скупилася. На кожній упаковці малювала синім фломастером череп з перехрещеними кістками, мовляв, ковтай і думай.
З усіх засобів виховання Павлу найбільше дошкуляло вибивання килима — трішечки линялого, але справжнього узбецького, придбаного Анфісою задешево у комісійному магазині. І не тому, що та робота була не під силу: нервувала наочність дійства, що проходило попід вікнами чотирьох п'ятиповерхових будинків. Ляпаючи вибиванкою, Павло добачував підступну жіночу витонченість: його начебто приводили до публічної присяги на пожиттєві вірність і слухняність. Втішало те, що до нього, на відміну від багатьох знайомих, не застосовувалась найсуворіша жінчина кара — відмова у нічній ласці саме тоді, коли чоловічий організм найбільше її потребував! Інтенсивне антиалкогольне виховання вплинуло і на Павлову манеру компанійської поведінки: всі чарки після третьої він або минав, або злизував вершок, або виливав повз рота у горщик з фікусом. "Я щасливий від кожної невипитої чарки", — признавався він колегам.
Попри неабияку наснагу в ліжку Анфіса не вагітніла. Павло не переймався: як буде, так і буде; вона ж переживала. На третій рік з'їздили за курсівкою в Одесу на Куяльник. Ще не скінчився травень, і Одеса пахтіла акацієвим медом. Ночували на Четвертій станції Великого Фонтану прямо у дворі його гуртожитку, у приватному будиночку п'ятдесятирічної молодиці Сіми, колишньої коханки однокурсника Вови — любителя арії Мефістофеля. Домівка не мала каналізації, і жильці чотирьох сусідніх дворів ходили до спільної дворової вбиральні, завжди заповненої по вічка. До курорту добиралися через середмістя і спекотну Пересип тісним смердючим автобусом ПАЗ, але Анфіса не ремствувала і терпляче піддавалася процедурам. Павло ж в очікуванні любки грав на березі лиману у шахи. Напередодні від'їзду вони пройшлися інститутом — від вестибюлю до деканату; навідались до гуртожитку, де у кімнаті номер 167 збереглися намальовані ним п'ятнадцять років тому картини Роквела Кента; відвідали Оперний театр. На зворотному шляху пара заїхала в Умань до Льоньки. Нежданих гостів зустріла дружина Рая.
— А Льоня якраз у лікарні. Цироз печінки. Тут поряд, я покличу, — не дуже привітно мовила жінка.
Квартира начальника житлокомунхозу насправді виявилася куди там: особняк із садком.Три кімнати з високими стелями і простора кухня; централізоване опалення, каналізація, водопровід і газ; ще дві комори і простора веранда. У дворі цегляний сарай з мансардою, під шифером і з гаражем. Побачивши вірного друга, Льоня засяяв.
— Що вона верзе? Який цироз? Скажи їй, Павук, що в мене змолоду повесні у животі боліло.
— Так. Особливо опісля десяти стаканів сухого вина, — підтвердив друг.
Зі школи прийшов першокласник Сергійко — рожевощокий товстун, схожий на батька, — і Льоня повів компанію до Софіївського парку. Після екскурсії гості поквапились на свій поїзд. Павло від'їздив задоволеним: Анфіса виглядала куди гарнішою від Раї, і Льоня це примітив.
Куяльницькі грязі спрацювали: через дев'ять місяців Анфіса народила сина, а за два роки потому — доньку.