Краще померти в гетто, ніж бути причетним до тяжких злочинів.
— Померти? — перепитав лиховісно Крамер.— Ні, пане професоре, померти вам так легко не вдасться! Я вже дечому навчився, пане професоре.
І наказав двом гестапівцям, які завжди його супроводжували, прив'язати старого до крісла.
— То як, пане професоре, може, роздумали?
З ненавистю дивлячись на Крамера, той заперечно крутнув головою.
Крамер включив бормашину... Сиве волосся старого потемніло від поту, зіниці розширились. Кров заливала підборіддя і груди, а він усе терпів. Навіть Крамера вразила витримка цієї старої людини.
На третьому зубі професор здався: кивнув головою, що згоден — говорити не міг...
А другодні Крамер змушений був висаджувати двері в знайомій квартирі.
Професор таки знайшов засіб вислизнути з його рук Лежав на ліжку поруч із мертвою дружиною, а з обвислих рук, з перерізаних артерій, стікали останні краплини крові...
Однак цей прикрий випадок не завадив Крамерові набути потрібні знання: знайшовся лікар, який уже за гроші довершив навчання. Відтоді, куди б не закидало Крамера, він не розлучався з бормашиною.
За цей час просвердлив, поспилював сотні здорових і хворих зубів. Свердлив гострими свердлами і спеціально затупленими, зверху до корення і знизу вверх, вибурював величезні дупла, лишаючи тонюсінькі стін <и, і пробивав тонкі, як голка, проходи, поціляючи у нерви. Жертви стогнали, харчали, волали, втрачали свідомість і божеволіли, а Крамер вносив усе нові й нові вдосконалення, підказані досвідом. Приміром, він збільшив висоту спинки крісла, щоб можна було прив'язувати не тільки руки й ноги, а й голову; накреслив і замовив спеціальний пристрій для рота: пристрій гвинтами розводив щелепи, щоб катований не міг зімкнути зуби під час операції; випробував сильно діючі отрути, від миш'яку аж до сірчаної кислоти, щоби біль не давав спокою ні вдень, ні вночі. І навіть найтовстошкіріші гестапівці здригалися, коли оглядали ті пекельні пристрої. Не без прихованих заздрощів говорили, що Крамер не людина, а диявол. А тому байдужісінько, як там його називають. Крамер добився свого: його помітили, про нього заговорило начальство, до нього навіть стали приїжджати за досвідом, бо у нього був найвищий відсоток тих, які зізнавалися.
Твердохліб? Крамер не мав жодного сумніву: рано чи пізно, а зізнається. Поки що ж, щоб не гаяти часу, наказав одвести затриманого прямо до "стоматологічного кабінету" — так називали в гестапо катівню. Ковтнувши наспіх чашку чорної кави, поспішив туди й собі: йому не терпілося взятися до справи. Розумів: Твердохліб не рядова птиця. Дарма такого скидати на парашуті не будуть, до того ж він, певно, не один, і чим швидше виловить Крамер решту, тим буде краще для нього і для рейху. І він, дбайливо витерши білосніжною серветкою вогкі од кави губи, пройшов до "стоматологічного кабінету".
Годинник саме відбив третю ночі. За вікном стояла темінь. Великі шибки були наче вирізані з блискучого чорного дикту. У кабінеті ж усе горіло від яскравого світла, палахкотіло нікелем. Твердохліб стояв недалеко од дверей, притулившись спиною до стіни: поранена в сутичці нога все більше боліла, присмак крові, солоний і канудливий, весь час збирався у роті, хотілося сісти чи лягти, щоб дати спокій нозі. Він знав, чого від нього добиватимуться, і готував себе до найгіршого. І думав про одне й те ж: нехай хоч і жили з нього витягнуть, все одно не доб'ються нічого. Це було останнє, що лишилося ще Твердохлібові,— остання можливість. Він знав, наперед знав, що його не зламають, як би не мучили, бо відчував у собі силу, вишу од фізичних сил. Твердохліб похмуро, з ненавистю дивився на мовчазних двох есесівців, які приїхали з ним в авто, на Крамера, що мив руки довго і старанно, на перекладача, безбарвного й анемічної о, наче йому злили усю кров, замінивши її дестильованою водичкою. Цей перекладач, ця не людина навіть, а тінь од людини, і заговорив перший до Твердохліба. Підійшов, ворушачи білими, аж вицвілими віями, і маленьке личко його було поважне та строге отією поважною строгістю низькорослих людей, які бояться, щоб їх не брали на кпини.
— Гер Крамер запитує, хто ви такий?
Твердохліб зміряв недобрими очима того недоноска й одвернувся.
— Гер Крамер попереджає: од того, як вестиметеся, залежатиме ваша доля.
Гер Крамер тим часом помив руки, підійшов, одітий уже в білосніжний халат, ткнув Твердохлібові пальцем у груди:
— Польшевік?
Твердохліб з ненавистю глянув йому прямо в обличчя.
— Рут, гут! — покивав задоволено головою гер Крамер і, добираючи незнайомі слова, додав з жахливою вимовою: — Я луплю польшевік— І ще сказав щось, тепер уже по-німецькому, і оті двоє підхопили Твердохліба під руки, поволокли до високого крісла.
— Гер Крамер востаннє запитує: будете відповідати чи ні? Гер Крамер попереджає: буде боляче. Нестерпно боляче.
— Пішов ти, гаде, знаєш куди!..— прохрипів Твердохліб: сидів уже в кріслі, прив'язаний так, що не міг поворухнутися.
Гер Крамер кивнув так, наче тільки такої відповіді й чекав. Знову щось запитав.
— Яку ви музику любите? — переклав чоловічок.— Чайковського? Глінку?
— Оту, під яку вас, фашистів, ховатимуть!
Гер Крамер і тут не виявив невдоволення: підійшов до столика, на якому стояв патефон, і серед платівок вибрав одну, поставив, запустив; і кімната наповнилася такими тужними, такими ніжними звуками, що Твердохліба одразу стисло за серце, а очі наповнились сльозами. Він не знав, хто це — Чайковський, Глінка, бо не розумівся на класичній музиці: не до неї було. А якщо коли й слухав, то здебільшого застольних пісень або як співали жінки й дівчата, повертаючися з поля. Тут же не знайома досі мелодія пройняла, пронизала, змусила затремтіти кожною жилочкою, кожним напруженим нервом. І Твердохліб, задихаючись, майже плачучи од жалю й гніву, од ненависті, закричав:
— Сволочі!.. Гади прокляті!.. Кінчайте швидше!
Гер Крамер усміхнувся, кивнув, і оті два гестапівці ухопили Твердохліба за підборіддя, натиснули донизу, вставили в рот якісь лещата й почали крутити гвинти, розводячи щелепи. Рот розтулявся все ширше і ширше, нижня щелепа аж тріщала, віддаючи таким гострим болем, що Твердохлібові очі враз налилися кров'ю, а ті все крутили й крутили, поки гер Крамер, який уже тримав свердло, не скомандував: "Генуг!" Аж тоді оті двоє одступилися, а гер Крамер одразу ж увімкнув бормашину. Свердло завертілося, задзижчало по-осиному тонко і злісно. І Твердохліб випнувся тілом, зрозумівши, що його чекає...
Він втрачав свідомість і тоді, коли свердло вгризалося в живу тканину здорового зуба, і тоді коли діставало нерв, і тоді, як гер Крамер клав пекельну суміш на оголений, обірваний інерв, і тоді, коли старанно пломбував. Його приводили до тями, обливаючи крижаною водою, бо Крамер не для того крутив бормашину, щоб його "пацієнт" тікав од болю в непритомність.
Отямився Твердохліб у камері — вузькій і високій, з темними, аж чорними стінами, цементною долівкою. В ній не було вікна, тільки під стелею, в дротяному плафоні тьмяно блимала лампочка. У тому анемічному світлі, що ледь пробивалося крізь товстий шар пилюки й павутиння, камера скидалася швидше на склеп, призначений для того, щоб у іньому заживо ховати людей. Було дуже холодно й сиро. Стіни, стеля, підлога зблискували гострими голочками паморозі. Не було ніяких меблів, окрім старого, поїденого іржею ліжка з порваною металевою сіткою, та ще в кутку, біля окутих залізом дверей, параша, покрита гнилою слиззю.
Твердохліб звівся, прикульгуючи на поранену ногу, доволікся до ліжка. Ухопившись за спинку, сів, але довго сидіти не міг просвердлений зуб болів усе дужче; тьмарилося в очах; підхопившись, закульгав по камері, а біль ставав усе нестерпніший. І нікуди було од нього дітися.
Та ось погляд Твердохліба впав на шпичак, що стирчав із спинки ліжка. Колись на ньому була нагвинчена кулька чи зірка, тепер же лишився тільки шпичак. 1 Твердохліб, розчепіривши пальцями губи,— зуб уже аж плавився од їдкого вогню! — щосили вдарився ним об гострий шпичак. В роті хруснуло, камера гойднулася перед очима. Разом із кров'ю Твердохліб виплюнув отрутою начинений зуб.
Тепер, коли полегшало, можна було б і присісти, щоб дати спокій пораченій нозі. Але Твердохліб не сідав. Дивився на закривавлений шпичак, і одна й та ж думка все дужче й дужче розгоралася в змученій, затьмареній болем свідомості. Знову бачив есесівця в білому, із свердлом у руках, і крісло, і себе в тому кріслі. Рішучість усе більше наростала, він знав, що зробить зараз, зробить не гаючись, доки фашисти не додумалися прибрати ліжко з камери...
І коли настав день і його завели знову до кабінету, в якому вже лежали наготовлені інструменти, а Крамер мив руки, Твердохліб сам ступив до нього. Ступив, простягнув руку, розтулив кулак і подав свої зуби, всі до одного.
— Васт іст дас? — спитав ошелешений гестапівець.— Вас іст дас?! — вереснув, утрачаючи самовладання.
І тоді розквашений, запечений рот Твердохліба розімкнувся, й на страхітливо розбухле, набрякле, аж синє обличчя спливла переможна посмішка...
Те, чого найбільше боявся Андрій, сталося. Вони прочекали одну ніч, другу, третю. Третю ніч майже не спали: все здавалося, що риплять кроки, що ось-ось зашурхотить солома й пролунає знайомий голос. Андрій кілька разів вилазив і подовгу стояв, прислухаючись, вдивляючись у снігами підбілену темряву. І Неля вилазила слідом за ним, тулилася до нього не так од холоду, як од тривоги, й питалася:
— Як ти думаєш, з ним нічого не скоїлось, Зайчику?
— Прийде, що б могло статися! — щоразу силкувався переконати її та й себе, але від того не ставало спокійніше.
Минула третя ніч, а Твердохліба не було. І коли настав ранок, непривітний та сірий, із синіми снігами, темними хмарами, що облягли небо, коли добре розвиднилося і чекати далі було безнадійно, Андрій сказав:
— Діставай рацію.
Неля звела заплакані очі, попросила, наче дитина:
— Давай ще почекаємо трохи!..— їй чомусь здавалося, що як тільки накладе навушники, тільки візьметься за ключ та відстукає, що їхній командир не повернувся, Твердохліб і справді загине.
' Андрій сам хотів, щоб сталрся неможливе, і тому не заперечував.