Колись скористали б історики цього краю, надто етнографи. Кажу передусім про етнографів, бо ж і ландшафт, і русла рік, і підземні поклади — все те збережеться також для наступних поколінь майже таким, яким є тепер, а побут змінюється, особливо з настанням буржуазних відносин. Багато чого в ньому відживає, замінюється новим, а фольклор, який побутує переважно в пам'яті та устах народних, просто забувається.
— То правда, — згоджується Грабовський. — Можливо, пощастить у Росії знайти видавця.
— Дай боже, щоб пощастило. Проте тішити себе райдужними сподіванками підстав небагато. Аби ж я осів, скажімо, в Петербурзі чи Москві, може б, дещо і приліпив у якесь видання, однак жити там мені не дозволять, та мене й самого туди не тягне. Хочу на Україну. Думаю, коли зможу, оташуватися в Одесі або Херсоні. А хто в тих заштатних містах спокуситься на публікування якутських матеріалів? Такі ледве чи знайдуться.
Згадка про Україну, як і скаржна розповідь Миколи Олексійовича, глибоко вразила й засмутила Грабовського. Стояв наче зачарований, не бачив уже й паперів, не чув їхнього сухого шарудіння. Іноді машинально щось запитував, кидав сякі-такі слова, а звихрені думки й почуття літали десь далеко-далеко. Розумів, що поводитися так у гостях недобре, але нічого зробити з собою не міг.
Україна. Він нею живе, дихає, мріє, снить. Здається, на Україні від нього відпали б усі його хвороби, працював би на будь-якій, найнепомітнішій посаді. Напився б цілющої води з Дніпра, заглянув у Київ, Львів, зустрів своїх заочних друзів та благодійників і серед них віджив би тілом та душею.
Україна. Але що він знає про неї? Чи повністю уявляє її собі? Мабуть, не повністю. Пушкарне, Охтирка, Валки, Харків — ото і вся, власне, Україна, яку реально бачив, а в ній — злидні аж кишать, панує сваволя старост, урядників, стражників, справників, царських офіцерів, тюремників.
Ні, вона, Україна, здається, повернена до нього тільки своєю романтичною, поетичною стороною. Може, то неволя, в якій доводиться жити, та ностальгія викликають саме цю сторону, забуваючи про інші. Можливо. Цілком можливо. Уже як пощастить вирватись туди, на власні очі все побачить, усе, нічого не обійде байдуже. Чи не розчарується тоді? З його натурою і таке не виключене.
Незабутні Шевченкові три літа, які осушили романтичні сльози молодого співця, і він почав вити совою, гоїти болючі рани нищівною сатирою, проклинати панів неситих та самого господа бога...
Але чи пощастить добратися на Україну, хоч раз ще глянути на неї?
— Ви замріялися, Павле Арсеновичу, — помітив господар невеселий настрій гостя. — Про рідні краї думаєте?
— Вгадали, — зітхнув. — Бувши там, поклоніться від мене Україні, бо мені, далебі, вже не доведеться побачити матінку нашу.
— Та що ви, бог з вами. Ого-о, я думаю, ми незабаром зустрінемось на рідній землі, згадаємо цю розмову, і вам буде соромно.
— Вашими устами мед пити та бога хвалити.
— Не вірите?
— Щиро кажучи, не дуже вірю. Ще майже десятиліття треба тинятися в Сибіру.
— Це, звісно, немало, і прожити його нелегко, особливо тут. Але повірте мені — чорт не такий рогатий, як його малюють. Коли сказати правду, і я не сподівався вижити. Ось-ось мине друге десятиліття, як був поранений і заарештований в Одесі. Потім — тюрми, етапи, карійська каторга. В самій Якутії уже п'ятнадцять років відкоротав. Іноді, особливо в улусах, бувало так круто, так сутужно, що надії обривалися, готовий був підняти руку на себе. А от же — вижив. Не занепадайте, Павле Арсеновичу, духом, тримайтеся.
Розмову перервав прихід Якуцевичів.
— О-о-о! — побіг їм назустріч Віташевський. — Антоніна Михайлівна, Адольф Карлович! Безмежно радий і вдячний.
У дверях блиснула лисина Зубрилова.
— А що я прийшов, не радієш?
Господар розвів широко руки, наче для обіймів.
— Ощасливлений і зворушений до самих нігтів, Василю Петровичу, хоч ми з тобою ще довго подорожуватимемо разом, набалакаємося. Сідай.
Та збуджений Зубрилов не сів.
— Ого, ви, бачу, вже зібралися! — провадив, оглядаючи мішки та пакунки. — А я і не починав. Усе гасаю, про майбутнє музею клопочуся. Треба, бо осташкіни, бодай їх... А знаєте, друзі, про що я, йдучи сюди, думав?
— Того й сам бог не відгадав би.
— Коли такі несмекалисті, то слухайте, але не смійтеся. Чомусь людське життя загалом, а особливо наше, політичних засланців, бачиться мені суцільним ланцюгом зустрічей і розлук. Дивний ланцюг. Радість зустрічей та біль розлук переплітаються в ньому майже безперервно, і, може, якраз ця безперервність тримає людину на світі, допомагає їй долати всі перепони, падати й підводитися, ридати й сміятися. І ми колись зустрілися, як могли, підтримували одне одного, а тепер... Кажіть правду, чи до вподоби вам оця, з дозволу сказати, філософія?
На запитання ніхто не встиг відповісти, бо в хату зайшли Кость та Ольга Гаврилови, несучи великий букет не дуже розкішних якутських квітів.
11
Несподіваний прихід Анфіси приємно здивував і схвилював його. Сам не зовсім розумів, як це і чому сталося, але вже давненько ловив себе на тому, що після закінчення занять з ученицею він почав усе частіше згадувати її. У пам'яті спливали такі подробиці, котрі раніш проходили повз нього, не залишаючи жодного сліду.
Згадувалося, і як вона сиділа напроти нього за столом, вся зібрана, ніби замкнута в собі, і як нервово гризла нігті, коли виправляв допущені нею помилки, і як захоплено дивилась на нього, коли розповідав щось з історії чи літератури, і як сором'язливо щулилась, наче боронилася від сподіваного удару, відчувши його погляд на собі.
Хотілось зустріти її, побачити, почути голос — лагідний і трошки немовби полохливий. Якось навіть збирався піти та привітати з закінченням гімназії, але стримував себе: осадчий може подумати — прийшов за обіцяною платою.
— Добрий вечір, Павле Арсеновичу, — подала маленьку теплу руку. — Чи пустите в хату?
— Ви, здається, вже зайшли.
— Без запросин.
— Для чого чекати запрошення? Ми з вами разом стільки штурмували шкільну мудрість, що можна заходити без зайвих церемоній. Так же?
— Так, але ви не захотіли побачити, як завершився той штурм, не побували на нашому випускному вечорі.
— Не велика біда. Думаю, покажете свій атестат.
— Авжеж покажу, того й завітала. Нате, — простягнула, не зводячи захоплених очей з учителя.
Оцінки в атестаті були не блискучі, але й не погані, середні, навіть переважали вищі бали. Власне, він сподівався гіршого. Мабуть, трошки натягували вчителі, зокрема Антоніна Михайлівна.
— Добре, — сказав, повертаючи документ. — Вітаю з перемогою, — і міцно потиснув обидві руки дівчини.
Потиснув уже не як учениці, а як давній знайомій, за успіхи якої щиро радів. Анфіса не зіщулилась, не почервоніла, а сприйняла це як належне і цілком зрозуміле. Видно, відчула себе дорослою і самостійною. Колишній переляк в її зіницях обернувся на осмислену й симпатичну задуму.
Зовні також помітно змінилася. Замість гімназичної форми на ній — плаття, хоч і не дороге, але нове, зшите зі смаком та за новішою модою: рукави коротенькі, в талії звужене, а на грудях глибоко декольтоване. Зачіска, до якої звик, згубила свої строгі обриси, передбачені гімназичними побутовими нормами. Та й загалом дівчина якось ніби підросла, вилюдніла, і її жіночі принади чіткіше окреслилися. Тільки тепер згадав — вона не така молода, їй уже перехилило за два десятки років.
— Вітаю, — ще раз повторив.
— Спасибі, — відповіла і грайливо сяйнула карими очима. — Але я на вас сердита і гніваюсь.
— За що?
— На вечорі гімназія не могла вмістити людей, грав оркестр, танцювали. Вас так чекала Антоніна Михайлівна, так чекали...
— Навіть чекали? — здивувався. — Чого раптом? Та й хто мене там знає, крім Антоніни Михайлівни?
— Мені було боляче і сумно. Не захотіли потішитися разом зі мною.
— Навпаки, я радий, що ви успішно скінчили школу, почнете працювати. Не хочу хвалитися, проте я тут теж зіграв якусь роль.
— Головну, — додала палко.
— Не головну, звичайно, головна належить вам: попрацювали, напружили всі сили — от і вийшло, як повинно бути. Коли хочете, щоб ми відзначили ваше закінчення гімназії, давайте нагріємо чаю і разом побенкетуємо. Згода?
— З великою радістю.
За роботу взялися дружно. Гріючи в сінях самовар, через відчинені двері крадькома стежив, як вона поралася біля посуду — мила, витирала склянки, чайні ложки, блюдечка. Потім взялася за стіл: переклала книжки та папери на мисник, застелила скатертиною, посередині поставила миску з печивом, слоїк з варенням, цукор. Робила все це моторно й охайно, мов досвідчена господиня. Коли приніс паруючий самовар, здалося, що кімната посвітлішала і стала затишнішою. Розумів — нічого в ній не змінилося, а проте було приємно.
— От і починаємо повторний випускний вечір, — засміялась, наливаючи окріп у склянки. — Вина й музиків сьогодні, здається, не буде, однак від того врочистість анітрохи не зменшується. А як гадає мій учитель? — і глянула прямо в очі. — Може, збігати до лавки?
— Не треба. Міцний чай та ще в теплій компанії цілком замінить і вина, і лікери, і коньяки, і горілку, і навіть...
— А мій батенько думає не так, — зітхнула.
— То його справа. Кажу про себе. А ви як вважаєте?
— Учениця повинна йти за своїм учителем.
— Повинна?
— Може, не те слово, просто — йде.
— Приємно чути. Значить, учитель спромігся прищепити їй свої погляди і смаки. А що учениця планує далі робити?
— Сподівається, вчитель і тут підкаже.
— Ще не шукали службу?
— Шукала, та марно, ніде нема вакансії. Обіцяє допомогти Антоніна Михайлівна. Якщо можете, поговоріть з нею, вона вас дуже поважає і шанує.
— Яка робота?
— У бібліотеці гімназії.
— Побалакаю. Значить, на цьому науці кінець?
— Навпаки, хочу далі вчитися, аби стати такою, як Антоніна Михайлівна. Мені подобається працювати в школі. Навчати дітей читати, писати, вираховувати, готувати їх до самостійного життя...
— Похвально! — аж вигукнув він. — Учіться.
— А ви допоможете підготуватися до екзаменів за вчительську семінарію? — запитала і, не чекаючи відповіді, сквапно додала: — Тепер, маючи власний заробіток, справно сплачуватиму за науку.
— Соромтеся, Анфісо! — спохмурнів нараз, наче йому завдали болю. — Чого з оплати починаєте? Невже не розумієте, що це ображає мене?
— Вибачайте, не хотіла образити.