Він так вихвалявся своїм вмінням зважити на настрій козацтва, і ось обвинувачують його в порушенні волі і звичаю.
— Та цитьте, чортяки! — гримнув він. — От розгелготілися, як гуси на ярмарку! Ну, добре, добре! Міркуйте! А пан посол піде собі в намет, поки ви горлатимете.
Юрба клекотіла, як кип'ячий казан. Обурився і Обалковський і, певно, гостро висловив Бородавці своє незадоволення, бо Бородавка став червоніший від свого жупана і все витирав рясний піт на чолі і щоках. Він тупцював на барилі і то кидався улесливо підтримувати королівського посла, то гримав на юрбу і вимахував булавою, як чабан своєю гирлигою. А коли Обалковський зник під склепінням узлісся, він кинувся знов до барила. Але замість Бородавки раптом виріс над юрбою митрополит Борецький в білому каптурі з діамантовим хрестиком.
Це було так несподівано, що юрба враз ущухла. Іов Борецький змахнув над нею рукою, і враз оголилися всі голови, нaвiть тих, хто роками не переступав порога церковного і не визнавав попів та ченців.
— Братіє, — тремтячим, співучим вигуком пролунало галявиною аж до найдальших дубів і урвищ, — сини віри Христової, віри грецької! В моторошний і тужний час вперше бачите ви мене, свого архіпастиря. Чорною смертю насувається на нас військо Османове, і стоїть перед ним земля руська з відкритими, беззахисними грудьми, і внутрішні чвари пустошать і катують її. Королівський посол закликав вас стати пліч-о-пліч з панами магнатами і з прелатами костьолу римського на захист ойчизни, коли ж ті самі пани і ксьондзи проливають нашу кров від Самари до Московщини і від Бугу і Сану аж до Дінця. І паче всіх доводиться терпіти нам, архіпастирям вашим. Вже мало не рік, як прийняли ми святу хіротонію [305], але ще й досі не визнав нас за ієрархів король. А коли єпископ Мелетій Смотрицький приїхав до Вільно і почав правити там за архієрейським чином, єретик йосип Рутський доповів королю, ніби патріарх Теофан є самозванець і турецький шпгигун, і король повірив його брехні і видав універсал, ніби ми, архіпастирі, є підсобники турецького шпигуна і баламутимо народ, а тому треба нас ловити і ув'язнювати і судити за державну зраду і за образу величності. Єпископ Мелетій жив у князя Огінського. Король вимагав, щоб Огінський видав його, а тимчасом уніатські комісари викликали його до Вільно на канонічний суд [306]. Тричі викликали його, і тричі він не з'явився, бо не підсудний він єретикам-апостатам [307]. Тоді ксьондз Рутський наклав на нього анафему. А тимчасом мало не вся Віленська та Полоцька єпархія відпала від унії і визнала Мелетія за свого архіпастиря. Так ксьондзи-уніати, втратили найбагатшу з своїх єпархій і бенефіцій та найзаможніших парафіян і лютували проти нас, як біснуваті. А поки тривав цей незаконний суд, заарештували дванадцятьох віленських братчиків за підтримку свого архіпастиря, а на братство напали якісь збройні ватаги і кілька разів обстрілювали його.
Серед старшин-католиків почувся рух:
— От негідник! — просичав полковник Ян Костржевський. — Вони ж порушили прерогативу [308] короля призначати єпископів та ще й удають з себе безвинних. Хіба ж це не образа величності?
— І як вони насмілюються так висловлюватися про митрополита Йосипа Рутського! — обурено підтакнув Станіслав Злочевський.
А Борецький веде далі не так, як звичайно провіщають попи та ченці. Він ніби забув всі писані правила хрій [309] та схоластичних риторик [310]. Простими, народними словами розповідає він про пережите. І юрба замовкає, боїться прогавити хоч слово.
— А згодом оголосили ще другий універсал, що ми, як бандити і державні злочинці, підлягаємо соймовому суду, і цей суд ще й досі загрожує нам смертю. Доводиться нам ховатися, як душогубцям, переїздити з місця на місце, плутати слід, лякатися кожного незнайомого обличчя, щоб не загинути десь у катівні.
— От сволота, що вигадала! — щиро зітхає хтось у юрбі. І не одне зітхання відповідає йому. Майже кожен з козаків колись пережив такі ж моторошні хвилини; коли тікав від свого пана, і мимовільне співчуття народжується в юрбі до цього невідомого ченця, чий сан викликає побожність і пошану, виплекану довгими сторіччями сліпої віри і покори церкві.
— Але на захист нас, архіпастирів, виступило чимало сміливих людей: одну протестацію від імені віленських княжат, панят, рицарства, шляхти та всього народу віри грецької вписано до Ошмянських гродських книг, тому що віленський суд їх протестації не прийняв, а другу протестацію вписав князь Огінський з Корсаком до Трокських книг від імені Віленського братства. В цих протестаціях скаржиться паства наша на утиски за віру, бо життя нестало православній людині. Церкви в нас відбирають, обертають їх на шинки, крамниці, костьоли, навіть мусульманські мечеті, як було нещодавно у Мінську, а іноді роблять з них навіть хліви на худобу. Забороняють православним володіти землями і будинками, торгувати, шинкувати, ремісникувати, так що доводиться іноді й голодувати або тікати світ за очі з рідного міста. Хапають нас без права, без суду віддають катам, гниємо ми в катівнях, не дозволяють шляхтичеві віри грецької посідати будь-яку посаду, заробляти собі шматок хліба, хай буде він тричі вченіший і розумніший за католика. У Вільно навіть не дають нам води з рури міської [311], а православних мерців дозволяють вивозити з міста тільки через ту браму, де вивозять сміття. Так, безправні і беззахисні вмирають люди без каяття, без божого благословення в блуді живуть, а діти ростуть нехрещеними, як собаки.
— Правда! — ляснув себе в груди Хома Причепа. — Ще й цехмістра шевського цеху вкинули до ратушної вежі, і кати катували йогo на колесі, ще й свічками підсмажували, наче свиню, прости господи.
— А наших не катують, не забивають на смерть?! — напівголосно кидає Станіслав Злочевський. — Оклінського забито. Грековича — теж. Навіть на Йосафата Кунцевича [312] шкірять ікла.
— Жадібність... — зітхає Ян Костржевський. — Все через землі церковні, через багатющі парафії та бенефіції...
— А з Львова повиганяли геть усіх православних, — подає з юрби голос Остап. — Кажуть, що й без нас на всіх не вистачає роботи.
Майстри загомоніли всі враз. Кожен згадував всі образи і знущання, що довелося їм терпіти по містах та містечках.
— У підмайстри та учні наших хлопчиків не приймають.
— Не треба, кажуть, нам татар, євреїв та козаків.
Борецький двічі підносив руку, намагаючись договорити, але пристрасті розпалювалися, і юрба не могла заспокоїтися.
— Та тихше там! — гримнув з барила Борадавка. — Не заважайте владиці.
І коли Причепа та інші замовкли, Борецький повів далі сумно і гірко:
— Та не одного цехмістра, братіє, закатували католики. А тому, коли вас кличе корона, яка вірить усім наклепам, я архіпастир ваш, питаю вас: що відповісте ви тому, хто пригноблює і цькує вас і знущається з вас, аки древлє поганці? Тому, хто позбавляє вас шматка хліба, роботи, прирікає немовлят та дідів на жебрацтво і голод, хто виганяє вас з насидженого місця, бо нема шматка хліба православному там, де ласує католицький патер, католицький пан та бурмистер?!.
— Оце дійсно. Та хай вони всі — чорту в пуп! — враз заревло чимало голосів. — Пали їх, ріж до ноги!
— Підемо трощити їх фільварки!
— Бий панів!
Петро Сагайдачний увесь час стояв біля барила.
І не встигла опуститися благословляюча рука з широким чорним крилом рукава, як через два щаблі злетів на барило Петро Конашевич і став поруч Борецькоro.
Бородавка зирнув на нього кутком ока, почервонів від лютi, демонстративно відвернувся і поліз по кисет у кишеню.
— Тільки ворог народу руського, війська і вoлi козацької може закликати вас на захист панів! — лунко вдарив юрбу баритон Сагайдачного.
Рух здивування і цікавості прокотився галявиною і віддався аж коло найдальших дерев біля урвища.
— Коли тануло наше військо під час козацьких комісій, коли мерзло, голодувало і розходилося по домівках, довелося нам де в чому поступитися. Доводилося тоді торгуватися, хитрувати, очікувати нагоди, коли знадобляться короні наші шаблі. А зараз ми — єдиний оплот, єдиний порятунок Речі Посполитої. Де королівське військо? Де пишне панство? Ландскнехти? Гусарія? Всі гниють на Цоцорському полi! Наближається військо Османове, а пани ще по маєтках сидять. Та ми — останній козир королівський! Ось чому ми можемо дорого продати наші шаблі. А сила в нас зібралася чимала: в мене самого двадцять тисяч добірного війська з кіньми, харчами, арматою, порохом. І що краще й що міцніше наше військо, то більш покладається корона на нас. Ну, а коли так і бажаєте ви, пани, щоб ми вас рятували, — пишіть реєстри на двадцять тисяч. Визнайте наших архіпастирів і — руки геть від нашої віри і совісті! Звільніть наших мучеників з своїх катівень та в'язниць, не чіпайте братств, прийміть до цехів православних майстрів і не заважайте їм чесно заробляти свій хліб. І хай наших сотників і полковників і шляхетних козаків не грабують магнати наїздом гвалтівним. І не забирають пахолків та підсусідків, ланів та лісів. І не ганяють козацьких жінок на панщину, поки десь чоловіки страждають у поході. Ось коли король видасть такий універсал, а сойм — таку конституцію, — тоді можна буде й батьківщину боронити, бо стане вона нам справжньою матір'ю, а не лютою мачухою.
Наче вихор зірвався в юрбі.
— Вірно!!!
— Щоб данинами не сушили!
— З хат не виганяли з немовлятами! — І щоб "слободи" відстрочили!
— До реєстру повписували!
Бородавка зблід. Bін обернувся до Сагайдачного і щось намагався сказати йому тремтячими від люті губами, але юрба так ревла, що ані Сагайдачний, ані Борецький не почули його.
А сотні голосів гриміли бурею:
— Так і перекажіть королеві: виріжемо всіх до ноги, якщо обдурите!
— Хай не роздаровує наші землі панам!
— Геть панів з Дикого Поля!
— Бо ж подолаємо турків і їх не помилуємо, — надсаджувався Юрко Шибеник і з гострою насолодою пригадував, як порахувався він з Долівою-Ясенським. Сагайдачний стояв на барилі, і очі його хижо блищали. Він відчував, що видер грунт з-під Бородавчиних ніг, але треба було закріпити свою перемогу, а це мусив зробити хтось інший. І ось, ніби вгадавши його думку, став поруч з ним Петро Одинець. Знаком попросив у юрби слова.
На Бородавку він і не дивився, наче той був другорядний козак, на якого можна не звертати уваги.