Якщо ви за лікарняним, мушу оглянути.
Медсестра, миловидна жінка, багатозначно блимнула оком і вийшла.
— Клятий Гегіль! Так, я за лікарняним, ще й заднім числом.
— Пряма кишка — дзеркало душі людини, — пояснила докторка, вставивши Павлові трубку, — у вас тут усе запущено, наче ви з лісу. Алкоголем, часом, не зловживаєте? Задля профілактики зробимо укол.
— Не видумуй.
— Без уколу ніяк не можна.
— Знущаєшся? Ладно, давай. Сподіваюся, не залишиш без регулярного медичного догляду...
— Приходьте позавтру, ближче до кінця робочого дня. Закінчимо лікування і закриємо лікарняний.
Роздивившись діагноз, шеф поспівчував, змінив гнів на милість і доручив термінову роботу. Павла це не зачепило: більшість його "термінових" креслень спочивали у рулонах, підвішених із тильного боку кульману. Взяти хоча б настільний різьбонарізний верстат, спроектований ним на основі імпульсного варіатора професора Мальцева. "Красунчик", — відізвався стосовно нього шеф, але у виготовлення не передав: цех-замовник злякався такої радикальної новації. Насправді Павлу вже набридло сидіти у відділі на ста п'ятнадцяти рублях з перспективою за десять, або й більше років сягнути максимуму у сто сорок. А тут якраз Славко Балда підказав, що ливарний цех підшукує собі грамотного механіка на оклад сто п'ятдесят шість карбованців, плюс премія, і він написав заяву.
— Попереджаю: обладнання добито до ручки. Робочі, заради заробітку, повсякчас порушують правила; все ламається, все горить, а в простоях звинувачують кого? Механіка. Щоб вночі черговому слюсарю було що поставити, я створив чималий запас частин, але їм не настачиш. Ось поглянь: попід сходами, по кутках, — усюди мої стелажі, і начебто усе там є! Але раз за разом ламається щось таке, чого там не має. Обладнання стоїть, план горить, начальник валує і позбавляє премії. Казали, що ти дуже розумний, тож один раз наведи порядок, а потім хоч у стелю плюй. А я піду інженером у відділ: грошей менше, зате здоров'я збережу, — напутив Павла попередник.
У цеху нового механіка, молодого і гарного, зустріли без настороги: у Конотопі всі усіх знають. Вже третього дня одна з кранівниць, незаміжня і гарненька Ліда, після роботи влаштувала у молодому березовому гайочку на березі Єзучі день свого народження і запросила механіка: мовляв, вам треба краще познайомитись із колективом. Але цього разу внутрішній голос підказав Павлу, обтяженому гірким досвідом чаркування з роботягами парокотельного цеху, обмежитись вітанням.
За спиною начальника ливарного цеху Полякова Михайла Ілліча висів лист ватману з гаслом, написаним червоною тушшю: "ТОЙ, ХТО ХОЧЕ ВИКОНАТИ ЗАВДАННЯ, ЗНАХОДИТЬ СПОСІБ, А ТОЙ, ХТО НЕ ХОЧЕ, ШУКАЄ ПРИЧИНУ". Щоранку, о дев'ятій, у крихітному кабінетику на планерку збиралося дев'ятеро цехових керівників. Заступник з виробництва докладав результати минулої доби і називав причини зриву тієї чи іншої номенклатури, а Михайло Ілліч піднімав кожного, хто на його думку був винуватцем. Усі виправдувались тим що зупинялося обладнання, а механіку сказати було нічого. Коли ж він поскаржвся на виробничників, які силували машини понад їхні можливості, начальник його перебив:
— Правильно вони роблять, а ви мусите забезпечувати.
Сам Поляков не був ані металургом, ані інженером, зате вмів командувати людьми і числився одним з найкращих начальників на заводі. "Знову залишуся без премії", — пожалкував Павло. Він уперся в три перепони: порушення правил експлуатації, нестача запасних частин і відволікання ремонтників на виконання невластивих їм робіт.
Усього механіку підпорядковувалось тридцять один робочий: восьмеро слюсарів, п'ятеро електриків, дванадцять кранівниць, двоє токарів і слюсар-сантехнік. Кожен ретельно пильнував межі офіційно встановлених обов'язків і відмовлявся виконувати додаткову роботу, яка зазвичай не оплачувалась. Щоб спонукати до неї, механік мусив їх умовляти, начебто йшлося про якусь особисту послугу. Коли ж Павло спробував замовити повний перелік частин, що ламалися, диспетчер ремонтно-механічного цеху Юрко Дума, знайомий ще по дитячих вуличних забавах, відмовив: у них власний план капітальних ремонтів, і вони теж працюють на премію. Зрештою, він згодився прийняти Павлів перелік в роботу, але змусив його підписувати три на кожен фактично виготовлений виріб. Оскільки створити бажані запаси частин не вдалося, Пвало вдався до вдосконалень: десь замінив матеріал, десь форму, десь точність обробки.
Невдовзі активний механік привернув увагу головного металурга заводу. Самуїл Аркадійович Юдкін, кандидат технічних наук і логічно мисляча людина, опікувався будівництвом нового кольорово-ливарного цеху, і Павло згодився йому для діла. Він мав розпухлий записник номерів телефонів провідних фахівців з різних організацій і підприємств Союзу, з якими консультувався з питань технології. З появою Павла він наладився посилати його за конкретними інструкціями та кресленнями, і Павлові вдалося побувати на заводах різних галузей. Київський "Більшовик", Харківські "ХЕЛЗ" і "ХЕМЗ", завод сантехнічного литва у місті Кіров, Казанський завод конвеєрів, завод "Русский дизель" у Ленінграді, Московський "Центролит", завод протипожежного обладнання у Ніжині і Сумський "Центролит" — повсюди у Самуїла Аркадійовича віднаходився добрий приятель, який сприяв його посланцю і Павло звідусюди привозив до Конотопу детальні звіти з технологічними регламентами, описанням обладнання і зробленими власноруч зарисовками.
Розділ VI. Нарешті зустрілись
Те, що Анфіса запросила його з'явитися за лікарняним саме наприкінці робочого дня, окрилило Павла. "Не дарма штани знімав", — багатів він думкою, чимчикуючи до поліклініки з безформним згортком: під газетою "Правда" ховався букет білих лілій, настрижених вночі на сусідській клумбі. "Брати бика за роги", — підбадьорив він себе, присівши на лавочці праворуч від виходу з поліклініки. Незабаром з дверей дружно вивалили втомлені медпрацівники, і Анфіса зиркнула у бік лавочки.
— Які чарівні квіти! Це кому?
— Тобі.
— Нарешті, заслужила.
— Десять років чекав...
— Але ж не шукав.
— Я образився.
— А я тоді загадала: якщо кохає, знайде.
— Бачиш: знайшов.
— Заради лікарняного.
— Маю гонор.
Так, розмовляючи ні про що, парочка побрела містом.
— Слухай, Анфісо, а чому б нам не одружитися? Скільки літ ми кохаємо одне одного?
— Ти так усім освідчуєшся?
— Ти ж незаміжня? Ходімо завтра ж в ЗАГС, подамо заяви.
— Я ні, а ти?
— Я чекав.
— Але ж не шукав.
Не отримавши конкретної відповіді, Павло продовжив парубкувати. Дочекавшись п'ятниці, удвох з Юхимом ходив до ресторану "Каштан", де офіціантка Марина обслуговувала їх в борг до получки, а по суботах гуляв в компанії вуличних приятелів. З Павлового покоління їх залишилось обмаль: хто поїхав, хто потрапив під жінчин каблук, а дехто, як Манюня, вже й помер. На їх місці зросла жвава молодь, яка охоче визнала тридцятирічного друга ватажком. Він навчив їх пити нерозведений спирт, зводити синці бодягою і власноруч лікувати гонорею. По неділях Павло не пив, відсипався, "відмокав" у крутому чорному чаї, грав із Давидом Григоровичем у шахи і на роботі по понеділках з'являвся свіжим, неначе щойно з бані.
З ресторану він іноді приводив офіціантку Марину. Перед тим, як усамітнитись з Павлом, вона пригощала Гната Платоновича чимось ресторанним і кілька хвилин уважно вислуховувала його спогади.
— Мабуть, одружуватимусь, — казав Павло з вечора.
— Правильно, синку! Скільки можна волочитися? — підтакував йому батько.
Ні. Краще зачекаю, — міняв син думку на ранок.
— І то правда. Гуляй, допоки гуляється, — згоджувався Гнат Платонович.
Двадцять третього лютого, на день Радянської Армії, у Гната Платоновича гостювали піонери. Вони прийшли привітати ветерана зі святом; обсіли кружком і заслухали розповідь про піонерство, знайомство з Надією Костянтиновою Крупською і про вдалу взаємодію армій і фронтів, завдяки чому радянські маршали здобули свої легендарні перемоги. Тато пригостив дітей цукерками "Дюшес", заздалегідь придбаних для такого випадку. Побажавши каліці доброго здоров'я, по команді вожатої діти пішли далі за списком. І тут неждано з'явилась Анфіса.
— Здрасьте. Пригадуєш ученицю, тату? — зніяковів Павло.
— Гадаю, ви — Анфісонька Івасько? Училася в мене до п'ятого класу. Такою красунею виросла... А ваша мама працювала у школі прибиральницею.
— За маму я вам особливо вдячна, Гнате Платоновичу. Знаю, що через її туберкульоз вас змушували її звільнити, а ви залишили, натомість посприяли отримати окреме житло у сухому підвалі.
— Я встановив їй прибирати у нічний час, коли у школі нікого не було. Здається, у тебе було ще троє братів? Як склалася їхня доля?
— Старшого, Мишка, у тюрмі зарізали, і Вовка звідти не вилазить. Ото вийде, знову щось скоїть і знову за грати. Дмитрика ж ще малим забрали до інтернату, а звідтіля в армію. Зараз служить надстроковиком десь у Саратові.
До наступного гостювання Анфіси Павло ретельно готувався. Звечора він зварив курку; не синю з магазину, а свійську, золотаву, придбану на базарі. Перед самим її приходом насмажив фірмової картоплі: нарізаної не по-конотопські клаптиками, а брусочками — так, як це робив Льоня. Вимив чайничок і заварив свіжого чорного чаю. Накупив цукерок "Дюшес". Курку він зварив грудкою, бо смакував рвати птицю руками, але не доварив, бо тато зауважив: курка старувата. Анфіса ж нічого не помітила, а картоплю похвалила. Пообідавши, вона вхопилася наводити чистоту. Павло звичайно обходився віником: єдина ганчірка лежала у них на порозі для витирання ніг. Анфіса ж ужила вологе прибирання. Повідчиняла кватирки в усіх вікнах; помила посуд, поміняла у постелях білизну і вже зібралася було йти, коли Павло її зупинив:
— Зоставайся, — твердо сказав він.
Прокинувшись першим, він з насолодою пригадав усю жарку, ненаситну ніч і подумав: "Який я телепень: стільки часу змарнував! Чому не полюбив її ще в школі? Проте, як сказав поет, — Пускай ты выпита другим, но мне осталось! Мне осталось твоих волос стекляный дым и глаз осенняя усталость..."
Залишившись з сином наодинці, батько натякнув:
— Дивись, Павле, не упусти цю красунечку і кохай її щосили.