— Ой братики! Мо, й краще, що бог позбавив мене світла й очей, щоб не бачити муки невільницької. Знущаються бусурмани над нашими людьми. Хто здоровший, — того продають на ринку, а хто знесилів, заслаб дорогою — віддають на глум і розвагу підліткам. А ці хлопчиська — справжні звірі. Дорослий татарин пильнує невільника, як коня чи то іншу худобину, бо за нього гроші плачено, а вони з бешкетництва, його камінням побивають або поставлять та й стріляють, як у мертву ціль. Або ще витягнуть на високу скелю та й штовхнуть у прірву. Звалиться старий — і добре, коли вмить розіб'ється на смерть, а бува й так, що поламає собі руки-ноги, лежить і піднестися не може, а вони щодня бігают, подивитися, чи він уже сконав з муки та голоду, чи ще стогне.
— Ах вони, гади кляті! — заскреготіли зубами. нетяги. — Так-таки й замучать стару людину?
— А що ж, ясна річ! Мо, знали ви старого батька Нечуйводу? — казав далі кобзар. — Взяли і його татари, сподіваючись на добрий викуп. А в старого давно вже дітям очі китайкою закрили. Побачили погані, що нема з нього користі, та й почали люто мститися. Били його батогами, цвяхи під нігті заганяли, а потім віддали підліткам на глум і загибель.
— Батька Юрка? Нечуйводу?! Господи! — ахнули козаки. — Такого вояку хлопчиськам! Як собакам.
— І нема на світі людей, щоб помстилися за сиву голову, — гірко казав кобзар. — Так і лежав він під скелею два тижні, поки помер. Так і залишився без погребання... І собаки тягали його білі кістки... І вопіє кров його про помсту. Помстіться за нього, панове! Побийте звіра во образі людському, пустіть огнем жахливу Каффу, де кожен камінь политий сльозами і кров'ю, де сама земля вопіє про помсту й невільницьку муку...
Нетяги мовчали, приголомшені оповіданням старого.
— Нема на світі совісті, — казав далі кобзар, зітхнувши. — Нема на світі правди. Нема вже хороброго лицарства. Сидять собі козаки по хуторах біля баб'ячих спідниць, а вам тут ні до чого діла нема. Хай гинуть старі батьки. Хай матерів гвалтують поганці, а сестер та наречених продають у гареми розплоджувати татарчат. А вашого брата козака хай кують у кайдани на галерах, випалюють їм тавра на лицях, вішають на гаках за ребра або на палю садовлять. Але почекайте! І на вас прийде загибель. І ви потрапите в неволю, і на власній шкурі відчуєте, як воно терпіти і не мати надії на визволення.
Кобзарів голос забринів несподіваною міццю. Він скидався на грізного біблійного пророка, що накликає грім або кам'яний дощ на нечестивий Содом та Гоморру [235]. Не було тільки сивої бороди та довгої біблійної патериці.
— Та що ми — баби стали, чи що! — зненацька скочив Куцан, випростовуючи плечі. — До чортів горілку! До чортів тафи! Бий татар!
Одним змахом скинув він зі столу миски, чарки, сільниці, ложки й ваганки.
— Що ми — баби чи козаки? Чи в нас шабель немає?!
— А правда, — підвів голову Бородавка. — Падлюками ми останніми стали! Та щоб такого вояку, як Нечуйвода, хлопчиська забили на смерть! Та він мені замість рідного батька був! Сиротинкою підібрав та на Січ привів. Годував, пестив...
Сльози покотилися йому з очей. Він підвівся на весь зріст і так грюкнув по столу кулаком, що дубова дошка тріснула на дві половини.,
— Ой лишенько! Ой панове! Не бийте хоч столів! — заверещав шинкар, кидаючись з-за шинквасу.
— Бий татар! На Каффу підемо! — гули козаки.
І ватага рушила з хати, похитуючись, лаючись і розмахуючи шаблями та кулаками.
Тим часом на березі, біля порона, вилежувалися голі запорожці, граючи в чупрундер. Брудні, замусолені карти розпухли від довгого вживання і так стерлися, що важко, було впізнати, що на них намальовано. Але гравці відрізняли їх за якимись тільки їм відомими прикметами. Грало четверо, решта стежила за грою і або реготали, аж падали, коли ті, що виграли, дерли за чуприну того, хто програв, або сперечалися й лаялися, коли хто-небудь, на їх думку, зшахрував у грі.
День був прозорий, безхмарий. Вночі випав дощ. Повітря було чисте й свіже, наче щось вимило далечінь. Ріка стояла, як скляне озеро. Сніжними кучугурами відбивалися в ній пружні білі хмари, громадячись біля протилежного берега перекинутими гірськими кряжами. Низько над водою кружляли ластівки й де-не-де черкали воду гострим лезом крила. А на світлому піску жевріли червоноверхі козацькі шапки бронзових від засмаги козаків.
— Го-го-го! — іржали козаки. — Програв, Грицьку! Програв! Потаскаємо тебе за чуприну стільки разів, скільки вічок у тебе на картах.
— А скільки?
— Ану, підрахуємо. Ой, матінко! Весь оселедець вискубемо. Десятка, та король, та сімка, та ще туз... Скільки ж воно буде?
Вони почали рахувати, але щоразу плуталися і знов починали спочатку.
— Ніяк не підрахуємо. Давайте, хлопці, від карти: віддеремо за десятку — десятку геть. Віддеремо за короля — короля викинемо.
— Ану-ну!.. Починай, Скалозубенку.
Міцні руки почали мотати з боку на бік голену голову з довгим оселедцем.
— Рахуйте, панове, щоб нікому кривди не було.
— Оце тобі раз... А оце тобі — два... Почекай, почекай, ще не такої заспіваєш, це я тебе ще жаліючи.
— Ану, пусти, хлопче! Дай і другим поскубти. Оце тобі три... А оце чотири...
За картами й реготом ніхто не помітив, як наблизився Танцюра і сів на днище перевернутого човна. Пихкаючи коротенькою люлькою, дивився він, як теліпається в руках гравців безпорадна Грицькова голова.
— Ану, дай і мені, бісів сину! Годі тобі!.. Оце буде вісім. А оце тобі дев'ять.
— ...і десять! Кидайте, хлопці, десятку набік. Одну відробив. Тепер за короля.
— А кого ж з вас, панове, за чуприну дерти за ваші борги? — зненацька спитав Танцюра, примруживши очі.
— О-о!.. І ти тут, батьку! А ми й не помітили, — зніяковіли хлопці, перезираючись.
А червоний, спітнілий Грицько витирав чоло, наче після важкої роботи.
— Потерпи, батьку! Віддамо! — заговорив той, що перший скуб Грицька за чуприну. — Ми — люди певні: не втечемо.
— Та ми ж у тебе на тафі... Як наймити... Відрахуй сам, скільки належить.
Але Танцюра тільки похитав головою.
— Еге-ге! Погано з вас стягати борги. Погано... Ви ж і чверті боргу не відробили. Обіцяли на Іллю віддати, а сьогодні вже Маковій. Торік не довелося вам нагадувати. Самі віддали.
— Але ж торік не те було, — палко заговорив один із козаків. — Торік ми в поході були. А цього року походу нема. Де ж грошей узяти козакові? Пани хліб перехоплюють. Самою рибою живемо.
Він ніяково м'яв шапку, як хлопчисько, що накоїв шкоди.
— А чому ж ви боки відлежуєте! Хіба мало срібла та золота в Туреччині? Поганий той мисливець, що в хаті лежить, а добрий той, що сам за дичиною біжить.
— Та що й казати... Воно справді...
— Не підемо ми проти турків, коли треба йти проти панів, — втрутився чорний, як жук, козак, що весь час мовчки лежав на череві біля води.
— З стриженої отари вовну дерти? — примружився Танцюра, — Хіба є в жовнірів пожива? Та їм за два роки не плачено.
— Та не вовну дерти, а панів бити!
— Оце справді. Так і люди кажуть.
— Не багато лика надереш з сухої колоди. Туди по хліб ідуть, звідки печеним тхне, а не туди, де всі кутки цвіллю та павутинням взялися, — змушено всміхнувся Танцюра.
Козаки зареготали.
— А на чому ви до Туреччини дістанетесь, коли у вас ані коней, ані човнів? — насмішкувато кинув чорний, як жук, козак, вибиваючи докурену люльку.
Танцюра знизав плечима.
— А на чому торік ходили? Не твоїми ж ногами!
— А потім півздобичі старшинам за човни віддали?
— Ну, так зроби собі власні човни й пливи хоч до самого чорта! — обурився Танцюра. — Людям бажаєш добра: показуєш як сліпим цуценятам, де їх пожива. А він сміється!
Засмаглий козак спокійно заховав у кишеню люльку й підвівся на ноги. Думав щось відповісти, та глянув на Дніпро, затуляючи очі долонею, і раптом звернувся до хлопців.
— Еге-ге, хлоп'ята! Ось і байдаки з Києва.
Хлопці схопилися і, скупчившись біля води, дивилися в далечінь.
— Байдаки і є. Один... два... три. Це останні Ничипоренкові.
— Але чому ж вони так стирчать над водою, наче пливуть порожні?
Байдаки йшли на веслах, і весла здіймалися рівно й плавно, як крила водяного птаха. Коли байдаки наблизилися до берега, на першому з них підвівся на весь ріст отаман і крикнув, махаючи шапкою:
— Біда, панове! Жолкевський перехопив нас біля Канева. Забрав борошно, крупи, сало!.. Все!.. Порожні втекли! А один байдак так у них і залишився!
— Ах, вони чортові сини!.. — заревли козаки.
— Ах, вони сволота нещасна!..
І далеко за Дніпром відгукнулася луна:
— A-a-a!..
Мирні гравці наче сказилися. Замайоріли в повітрі шаблі та кулаки. Вигуки, лайка, прокльони.
— Бий панів! — котилося бepeгом.
— Бий!!!
— Кишки підсмажити!
— На осиках повісити!
Як з-під землі, набралося з двісті козаків. І всі вони кричали, лаялися, загрожували шаблями та кулаками.
Тоді засмаглий козак спокійно підійшов до Танцюри і підніс йому здоровенну дулю:
— Ось тобі, стерво, турецький похід.
Буйний натовп, ревучи, сунув до майдану, де збиралася рада.
— А подайте сюди довбиша!
— Тягніть його за комір!
— Бий на раду! — гриміли голоси.
— Довбиша! Довбиша давай!
— До чорта довбиша! Давай литаври!
Біля самого майдану натовп натрапив на танцюристів, що шпарко віддирали гопака. Танцюристи здивовано спинилися, важко переводячи дихання, і бурхливий натовп змив їх, увібрав у себе й потягнув за собою, як весняна повідь, що прорвало греблю і несе з собою уламки своїх кайданів.
Хтось уже тягнув за комір довбиша. Хтось ставив на землю литаври — два срібні казани на трьох ніжках з натягнутою на них барабанною шкірою.
І ніхто не помітив, що назустріч суне інший бурхливий натовп за проводом кобзаря та Якова Бородавки.
— Давай довбешки, чортів сину, бо втопимо в Дніпрі, як собаку! — волали вони.
— Давай довбешки!
Тремтячий довбиш витягнув з-за пазухи довбешки й кинув бурхливій юрбі, а сам пірнув убік, рятуючи собі життя. Сотні рук потяглися до них.
І вдарили литаври, скликаючи військо Запорозьке на велику чорну раду.
Свиридович сидів у своїй хаті, нетерпляче позираючи на клепсидри. Справа загаювалася. На столі лежала готова шапка і ознака його гідності — облямована сріблом мала булава. Про всяк випадок надів він під сорочку кольчугу й засунув за пояс кинджал.
Почувши литаври, військовий осавул налив собі повний келих горілки, перехилив його у горло, взяв шапку, булаву і пішов до Сагайдачного.
Біля порога чекали на нього кобзарі.
-.