Деко гуслів видовбане з вив’яленої липи, верх з сосни, форма — рівносторонній трикутник. Струни натягнуті в два поверхи, руки музиканта можуть бігати по струнах одна над одною. Та це ще не все: стрій гуслів незвичайний, гама багатомірна, багатотонова, музичний спектр складається з п’ятої і навіть восьмої частки тону. Як він до цього додумався? Каже, що приснилося, і все. Тут є якась таємниця.
Марія потай плекала віру в одужання Миколи. Згадала його фантастичну розповідь в час війни. Адже тоді теж йому привиділося чи приснилося прийдешнє. Може, таким чином повернеться до нього і повна, притаманна свідомість. Вона розповідала йому про ті далекі тривожні роки, про його бесіду з партизанами, про прийдешнє, що марилося йому. Він посміхався, хитав головою.
— Не знаю, Марійко. Не пам’ятаю. Гарна казка. Але до чого тут я?
Та впадати в розпач їй було ніколи. Бо думка, котра народилася ще в буремні роки війни, — втілити в життя мрію про школу-сім’ю, почала обростати ентузіастами, здобувала живих прихильників. Вона говорила з батьками, учителями, учнями. Було багато дискусій, палких розмов, мрій, дружніх бесід. Майбутнє стукало в серце. Воно розкривало сталі, звичні форми, бунтувало, просилося в життя. Буде спілка сердець, буде школа-сім’я, і не десь, у туманному прийдешньому, не в книгах, а тут, на землі, в наших душах, у рідному краю народиться славне майбуття.
Марія отямилася від спогадів, ще раз усміхнулася своєму зображенню у дзеркалі. Пли-ви, котись у потоці часу, моя плоть, моє тіло. А розум, душа моя воюватимуть з тобою, пе-ремагатимуть тебе, твоє старіння, твою смертність.
Треба йти до Миколи. До друга. Навчальний рік завершено, почалися канікули. Треба подумати про нього.
РАПТОВЕ РІШЕННЯ
Марія йшла стежкою саду. Біла повінь квітів пливла довкола неї, в повітрі котилися тонкі хвилі запахів весни, життя й радощів. Легкий вітрець збивав пелюстки з яблунь, вони встилали землю оксамитно-білим килимом.
Там, біля старої груші, він. Довкола нього кілька вуликів. Він любить бджіл. І квіти. Миколо, Миколо, ти як зірвана квітка. Зникло буяння, ріст, прагнення, залишилася тільки ніжна, безпорадна краса.
Марія зупинилася, задивилася на його постать, на буйну гриву сивого волосся. Не відрізниш тої барви від цвіту. А обличчя молодече, гладеньке, і на чолі майже нема зморщок.
Миколин погляд блукав десь понад деревами. Одна рука його була піднята вгору. Він нею помахував у такт нечутному ритму. Що він робить? Марія здивувалася, прислухалася.
Сонце сідало за обрій, скісні промені його золотили квітучий сад. Над яблунями роїлися бджоли, переливалися бурштиновими краплями на тлі чистого неба. І вдалося Марії, що вони ткали своїм польотом, своєю грою якусь ніжну, ледь вловиму мелодію. А Микола дириґував їм. Чому? Звідки це в нього? Марія ніколи не бачила такого. Може… Думка схвильовано забилася в серці, завирувала. Може, він мав колись зв’язки з музикою? Адже недарма приснилися йому гуслі, недарма ще партизани називали його "Артистом", а тепер хіба випадково він дириґує мелодією весняного вечора? Ось він метнувся до куреня, підняв гуслі, що лежали на траві, почепив собі на шию стрічку, прикріплену до деки інструмента. Схилився до грядочки маків, що росли довкола куреня, щось шепоче до них. Потім розігнувся, поклав тонкі пальці на струни. Забриніло дивне, ніжне, срібнотонне співзвуччя. Таке казкове, таке нечуване. А потім глухим, несміливим голосом Микола заспівав:
Маки червоні,
Маки багряні,
Білії маки, мов сніг.
Крила-пелюсткн —
дрімаючі птахи —
Тихо спадають до ніг.
І замовк, ніби прислухався до власного співу, мовби ще не вірив, що це з його вуст зірвалися несподівані слова. Марія ронила радісні сльози, не витираючи їх. Невже воскресає, невже повертається до життя її друг, її улюблений брат? А Микола, передихнувши, знову заспівав. Тепер уже впевненіше, сильніше, звучніше:
Та не піддайся дрімоті знемоги,
Друже захоплений мій,
Зернята маків, мов стяг перемоги,
В серце гаряче посій!
Сталося, сталося! Марія відчула, що прийшла якась відповідальна пора в житті Мико-ли. Треба повезти його до Києва. В театри, філармонію, в оперу, в консерваторію. Може, там він згадає, хто він, ким був, як його звати, де його рідні.
— Миколо!
Він завмер. Опустив руки на гуслі. Ясні дитячі очі глянули на Марію, радо всміхнулися.
— Марійко, я опилив ще десять яблуньок. А оце почув, як співають маки. І заграв.
— Я чула, Миколо. Чула.
— Тобі подобається?
— Прекрасно, Миколо…
І рішуче, щоб не згубити нитку своєї думки, свого рішення, вона запитала:
— Хочеш у Київ, Миколо?
— У Київ? — він лагідно повторив її слова, подумав. — У Київ… А навіщо, Марійко, сестричко? Мені тут любо, з тобою.
— Ти любиш музику, Миколо?
— Музику? Не знаю. Я чув її. Мені ось приснилося. А тепер я зробив… Бачиш — грає. Я люблю тебе.
— Миколо, — з болем і надією озвалася Марія. — Ти тільки що чув якісь звуки, ти дириґував. Може, ти був музикантом? Дириґентом? Згадай, друже.
Він болісно зсунув докупи сивіючі брови, в очах промайнули тіні. Потім дитячий знай-омий усміх осяяв чоло.
— Не знаю, Марійко, не пам’ятаю. Я краще слухатиму бджілок. У них така чудова пісня. Я тобі її заграю пізніше.
— Миколо, я хочу, щоб ти поїхав зі мною до Києва. На канікули. Мені без тебе одній буде сумно.
— А сад, Маріє? Хто його доглядатиме?
— Попрошу учнів. У тебе багато помічників, не бійся, Миколо. Сад не пропаде.
Микола подумав, зітхнув, провів пальцями по струнах. Схилився до Марійчнної руки, поцілував її.
— Добре, поїду, Марійко, щоб тобі не було сумно.
Мелодія дев’ята
АРМАҐЕДДОН
КОМЕДІАНТИ
Роман крутився перед дзеркалом, приміряв закордонного костюма. Гера й мати огляда-ли його, задоволено цмокали. Репетирували вихід у день захисту докторської дисертації. Поліна Михайлівна аж промінилася від щастя.
— По-моєму, солідно.
— Шик! — підспівувала Гера.
— Головне — зовнішній вигляд, — запевняла мати. — Це справляє на членів ради хо-роше враження.
— А дисертація? — сміялася Гера.
— То другорядна справа. Вигляд людини перш за все показує, яка вона, хто вона.
— Мамо, не говори дурниць, — спохмурнів Роман, погладжуючи плечі.
— Я кажу дурниці? — образилася мати. — Хіба я хоч раз помилялася? Як говорила, так і виходило.
Гаразд, гаразд, — заспокоїв її син, цілуючи в щоку. — Не гнівайся. Ти мій анґел-хранитель.
Гера засміялася. Поліна Михайлівна ображено зиркнула на неї.
— Ти чого смієшся?
— У Ромки дуже ризиковані епітети.
Мати глянула на свій пишний стан.
— Хочеш сказати, що я не дуже подібна до анґела?
— Мамочко, Геро, не одволікайтеся, краще продовжимо обговорення. Пошито вдало… Тепер — поза.
— По-моєму, — роздумувала Гера, — треба триматися, гордо, активно наступати на опонентів!
— Захоплюєшся, — скривився Роман.
— Правильно, Ромцю, — підхопила Поліна Михайлівна. — Ніяких нападів. Жодної агресивності. Ми нічого ще не зробили важливого. Ми лише йдемо шляхом, що його прокла-ли ви, старші товариші. Ми сподіваємося, що наші думки не будуть у розбіжності з думками старших товаришів, котрі…
— Фе, суцільне плазування, — іронічно фиркнула Гера. — Адже успіх забезпечено. Папа сказав, що дисертація дуже сподобалася, кому слід.
— Не можна зариватися. Обережність про всяк випадок не завадить. Все може бути. Скромність, скромність і ще раз скромність. Ось як вилізе Роман на вершину, тоді.
— Мамочко! Не заглядай так далеко вперед. Треба спочатку доктора осідлати! А взагалі, я з тобою згоден: скромність — насамперед.
— І вдячність. Не забудь подякувати керівникам. Усім, хто там сидітиме. Опонентам.
— Ну, це я не забуду.
— Не дивися нахабно на присутніх. У тебе буває погляд… як би тобі сказати…
— Цинічний, — вставила Гера.
— Геро! — невдоволено бликнув на неї Роман.
— Так, так, — підтвердила мати. — Вона вірно підмітила. Опускай погляд вниз.
— Ти хочеш з мене якогось ченця зробити?
— Ну, до монаха тобі далеко, — засміялася Гера, закотивши очі під лоба.
— Гаразд, — махнув рукою Роман. — Будемо дивитися вниз. Не тяжко потерпіти кілька годин. Отже, як ми почнемо… — Він став у позу, зітхнув. — "Останні досягнення вітчизняної науки, велетенські успіхи в освоєнні космічного простору, блискавичний розви-ток кібернетики, електроніки та космофізики дозволяють по-новому підійти до проблем космогонії".
До кімнати зайшла Клава, скоса подивилася на господарів, включила пилосос, почала чистити килими.
— Комедіанти, — буркнула собі під ніс.
— Чудово, — гукнула Гера, запалюючи сигарету.
— По-моєму — теж, — згодилася мати. — Чудова поза.
— Ще вранці потренуюся.
— А тепер скидай костюма.
— А може, в ньому до "Куренів"? Га? Герочко, як ти?
— Я — за!
— Ти що? — злякалася мати. — Заллєш вином. Захистиш дисертацію — тоді хоч по асфальту качайся в ньому.
— А по-моєму, — їдко озвалася Клава, — все одно, в якому костюмі. Як чоловік ро-зумний, то він і голий розумний. А як дурень, то й у шовках дурень. Сказано ж, по одежі стрічають…
— Клаво! — прикрикнула Поліна Михайлівна. — Чого сунеш носа, куди не слід?
— Дотепно! — розреготалася Гера. — Дотепно сказала.
Уявляєте — Ромка голий захищає дисертацію. Ха-ха-ха! А всі члени ученої ради теж голяком. Ха-ха-ха!
— А чого ж, — засміявся й собі Роман, — на пляжі можна й голому. Треба буде запро-понувати захищати дисертації на пляжі. Пиво, раки, закусон.
— Опоненти не так нападатимуть, — веселилася Гера, — А розсердився — у воду!
— Дурносміхи, — пробурчала Клава.
— Клаво!
— А чого ж вони? Пальця покажи — сміються.
— Клава у нас філософ, — знизала плечима Гера.
— Краще йди на кухню, — звеліла Поліна Михайлівна.
— Я вже там усе зробила. Треба почистити килими.
— Біжи краще в "Кулінарію". Забереш морожених індиків. Завтра, знаєш, скільки ротів треба нагодувати?
— Надоїло мені вже бігати, — зітхнула Клава, виходячи. — Де ви на мою голову взя-лися?
Зайшовши за ширму, Роман почав перевдягатися. Закричав звідти:
— Герочко, перед завтрашнім днем не гріх би і гульнути… Щоб не так переживати.
Поліна Михайлівна зробила великі очі.
— Ти що, синку? В тебе ж голова болітиме!
Гера пустила кільце диму під стелю, закинула ногу на ногу.
— Дубова голова не болить.
— Геро!
— Яв позитивному розумінні, Ромцю. Дубова — себто міцна.
— Знаємо твоє "позитивне розуміння", — сказав Роман, виходячи з-за ширми у весня-ному зеленкуватому костюмі.