А це ж капкраїна, та ще яка? Франція! Париж! Вино, парижанки, Ейфелева вежа, мости через Сену, парфуми, тралі-валі — все неповторне! Посидиш, молодий ще!
Для Карналя вже Давно перестали бути таємницею і Кучмієнкові думки, і його настрої. Для розшифрування їхнього досить примітивного коду не варто було витрачати зусиль. Хотілося мати коло себе бодай одну знайому душу — і не мав. Ще недавно сподівався, що самотність поможе йому скинути з душі незносний тягар, а переконатися довелось, що нема на світі нічого не-зноснішого саме за самотність, цілковиту відірваність від людей, від питомого середовища, від того, чим живеш і задля чого живеш на землі. Жодного разу в житті він не "відпочивав", як це заведено в деяких людей, не міг уявити, щоб у його думаннях, у болісно-прекрасному напруженні мислі утворювалася якась пауза, перерва, навмисне відводилися дні, тижні на неробство. Без роботи, як основного заняття, життя втрачало для нього будь-який сенс. Без роботи і без Айгюль. Так вважав останні двадцять років, але забував, що мав перед Айгюль ще мовби ціле життя, де вже осягнув велику істину праці, неспинності зусиль, упертого змагання з власною обмеженістю та обмеженістю світу, яка долається тільки завдяки людським зусиллям. Освоюєш нові й нові світи, а власну душу занедбуєш. Карналь майже з жадобою, щойно вмостившись у вигіднім кріслі салону першого класу, накинувся на читання віддрукованого кількома мовами проспекту з переліком основних питань міжнародного круглого столу на тему "Людина в стихії науково-технічної революції". Слово "стихія" не дуже пасувало до поставленої теми, а вже коли вживати саме цей термін, то тема була справжньою стихією академіка Глушкова, але той саме в цей час брав участь у роботі якоїсь вельми важливої технічної комісії ООН у Нью-Йорку, і кандидатура Карналя виникла, отже, чи то як заміна глушковської, чи то просто як компроміс, бо ні сам Петро Андрійович, та й взагалі здається, ніхто не вважав його видатним полемістом, а тут потрібен був саме такий чоловік.,
Біляві стюардеси, в рожевій уніформі, стилізованій під щось давньоруське (не стюардеси, а мовби хор П'ятпицького), відразу стали возити на акуратних візках безплатні напої — коньяк, горілку, віскі, вина — привілей першого класу, пропонували журнали, газети, згодом неодмінно запропонують стандартний аеро-флотівський обід: на пластмасовому штампованому підносику смажене курча, масло, чорна ікра, листочок салату, помідорчик, кекс, апельсин, пластмасові одноразового вживання ніж, виделка, чайна ложечка, пластмасова чашка з кофе або чаєм на вибір, круглий без ніжки бокал з натуральним вином (або й чимось міцнішим, як для першого класу). Коли б довелося летіти через океан, тоді стюардеси, мило всміхаючись, стали б демонструвати застосування рятувальних жилетів на випадок катастрофи: ось так дістаєте жилет з-під свого сидіння, так він умить надувається, так надягається. Три секунди — і обидві стюардеси, з такими самими милими, трохи ніяковими посмішками, прикривалися оранжевими жилетами, видовище досить моторошне, коли ти летиш над океаном на висоті десять кілометрів, і Карналь щоразу відганяв неприємний присмак, який неодмінно викликала ця демонстрація, тим, що порівнював оранжево вбраних стюардес з жабками-криничками, яких пам'ятав ще з дитинства. Дістаєш з криниці відро води, а в ньому плаває кілька таких жабок, зверху чорненькі, знизу оранжеві, як морковка. Виловлюєш їх, кидаєш назад у криницю, вони летять, смішно розчепірюючись, ляпаються об воду і весело заринають у холодну глибину, щоб назавтра знов опинитися у тебе в цеберці, яку ти витягнеш на сонячне світло.
Але цього разу летіти доводилося над континентом, десь тільки коло Голландії траса проходила, здається, понад узбережжям, та це не вимагало демонстрації рятувальних жилетів, і стюардеси з набагато більшою приємністю возили й возили напої для пасажирів першого класу, серед яких, як виявилося майже'відразу, було кілька дипломатів, один працівник торгпредства, делегація прихильників миру і директор заводу феросплавів, що сидів коло Карналя і все намагався пригадати, де він його міг бачити. Директор був масивний, навіть могутній чоло^ вік, говорив' гучним голосом, так що до нього мимоволі прислухалися всі пасажири салону, коньяк став пити, щойно всівшись на своє місце, пояснюючи, що тільки цим напоєм він може порятуватися від спраги, і все допитувався в Карналя, хто він: артист чи письменник?
Петро Андрійович дістав з портфеля свої папери, розіклав на довгому вузькому столику, мовчки показав директорові проспект питань "круглого столу".
— Революція? — прочитав директор.— Науково-технічна? Тепер згадав! Ви ж електронник? Академік? Глушков?
— Карналь.
— Та ясно ж, Карналь! Знаю! Чув на нарадах. А ще більше — так. Ми все знаємо! І про те, як ви там у Придніпровську за кустарництво дали бобу нашим металургам!
— Навпаки, я похвалив їх за ініціативність.
— Ініціативності мало. Під неї базу давай. Не підіпреш — погориш і диму не пустиш! Я ваших машинок не знаю до пуття, але у нас груба матерія, величезні агрегати, багато приблизності, а вже точність добралася й до нас, бере за горло! Ось їду в Францію. Постачаємо їм феросплави, хвалять, довгострокову торговельну угоду підписали, хімія наша їх дуже задовольняє, бо такої точності компонентів, як ми, ніхто не дотримується. Ну! А фізика наша їм — ніяк! Не такий розмір шматка! У нас як? Хоч що дай — з руками відірвуть! Хто там тобі мірятиме, якого розміру той шматок. А тут — навіть форму дай особливу. Дай йому кубик з такою і такою гранню — інакше, мовляв, фінансові санкції! Технологію мені треба міняти — їх не бентежить. Хоч заново родись, а йому дай те, що він хоче! От їду домовлятися, а заодно й повчитися точності капіталістичної. Філософи наші, не знаю, чи розробляли цю тему, я ж так вважаю, що точність — поняття технічне і класових вимірів, мабуть, не потребує. А як у вас? Де це "круглий стіл"? У Парижі, мабуть? Я Парижа й не бачитиму, відразу з аеродрому представник фірми в машину і гайда до гіих нюхати димок, бо свого ще не нанюхався!
— У мене якраз поїздка класова,— всміхнувся балакучому директорові Карналь,— на відміну від вашої суто безкласової, їду сперечатися з зарубіжними технократами. Власне, я не великий спеціаліст цієї справи, послано мене й не через особливі таланти в цій галузі, а керуючись відомим принципом: важить не те, що скажуть, а те, хто скаже. За мною стоїть практична робота великого творчого колективу, що має якісь там досягнення, отож мене принаймні слухатимуть навіть тоді, коли казатиму прикрі речі. Ясна річ, навіть мене звинуватять у радянській пропаганді, але це вже неминуче у всіх наших розмовах такого плану, тому тут вибору немає.
Директор відсапувався тяжко й гучно.
— А мені доведеться поступитися. В міністерстві так і сказали: дай їм той шматок, якого вони хотять, бо це ж валюта. А технологію перебудовуй, мовляв, за рахунок внутрішніх резервів. Стара пісня. Все ж принципи відстоювати набагато приємніше, ніж заробляти валюту. Попрошу я в дівчат коньячку. Вип'ємо за наші принципи, академік?
Приїхав коньяк, тоді приїхав і стандартний аерофлотський обід, який споживають тільки на висоті десять7тисяч метрів, коли за бортом літака температура від тридцяти до сорока градусів нижче нуля, коли над літаком загадкові безмежжя космосу, а внизу — білі клубовиська хмар, які закривають землю від твоїх очей, і ти летиш тисячі кілометрів над якимись біблійськи-ми баранцями, покошланими бородами богів з усіх пантеонів світу, молодим хаосом творення матерії, а може, мільйонно-літніми димами, в яких невпинно знищується матерія. Думка про те, що під тобою примітивні скупчення мікроскопічних водяних бризок, водяного пилу, небесна роса, майбутні дощі, якось ніколи не приходить у голову під час таких польотів.
Директор, грайливо перекинувши собі в рот кілька чарочок коньяку, нарешті вгамувався й закуняв, Карналь нарешті міг уважніше проглянути проспекти. "Суть науково-технічної революції". Ну, це визначається досить просто, хоч вичерпного визначення тим часом ще й немає. "Основні риси процесу взаємодії НТР і людського індивідуума. Економічний аспект проблеми екзистенції людини в умовах НТР. Роль науково-технічного прогресу в творенні постіндустріального суспільства". Це вже вигадка американських соціологів. Будь-що прагнуть відокремити Америку від світу, поставити її над ним. То суспільство розширеного споживання. То постіндустріальне суспільство. То суспільство якоїсь там конвергенції. "Роль науково-технічного прогресу в підвищенні матеріального рівня життя громадян". Нейтральна тема. "Зміна умов і характеру праці під впливом НТР". Це питання піддається вивченню досить точному, з спекуляціями тут не розженуться. "НТР і зміна становища людини в системі виробництва". "Нові технічні засоби і нові вимоги до людини як суб'єкта виробничих процесів". Знову потихеньку усувають соціальне, на передній план — сама техніка. Може, його саме й просили звідси тому, що вважають передовсім техніком? "НТР і економічні проблеми. Зміни способів освоєння природи. Вплив цих змін на розвиток людини. Суть екологічної кризи. Шляхи подолання екологічної кризи". Ну, тут вони піднімають руки. Катастрофічні настрої. Неконтрольованість розвитку промисловості, хижацтво корпорацій, поранена земля, отруєні води, понищені ліси й трави. Всі звинувачують техніку, а треба б починати від науки. Джон Бернал вважав, що наукова робота повинна підкорятися центральному плануванню, тоді лиш вона служитиме суспільству. Захід пиховито відкидає цю очевидну істину, якою керується вся соціалістична наука. Від планування відмовляються, вбачаючи в ньому загрозу для творчості вченого. Постулати мовби й правильні. Творчість — процес несвідомий і тому потребує не планування і не цілеспрямованих зусиль, а душевного спокою й натхнення. Натхнення приходить рідко. Зовнішній тиск, примус відганяють його. Творчість не підкоряється ні обліку, ні регулюванню. Не можна надихатися за замовленням. Скажімо, ніяка планомірна робота тисяч наукових центрів досі нічого не дала для розгадки таємниці раку.