Дехто з них лишався в городах i селах полянських i в Уличськiй та Тиверськiй землях, щоб наздогнати князя згодом. На всьому скаку падали в полi конi, але вже iржали новi, — все ближче було до Дунаю.
У холоднi осiннi ночi вершникам було жарко, серед денної спеки їх остуджував зустрiчний вiтер, на свiтаннi вони з'їдали черствий шматок хлiба, увечерi запивали його водою.
Коли вони виїжджали з Києва, їх було тисяч десять, а коли вже проминули Буг i Днiстер, їх не зменшилось, а стало бiльше, бо навкруг була рiдна земля i в цей важкий час голос князя Святослава чули тиверцi й уличi.
Але не тiльки там, де пролiтав князь Святослав з своєю дружиною, гомонiла й вставала земля. Чим далi вiд Києва на пiвдень мчала дружина Святослава, тим далi на пiвнiч, на захiд i на схiд йшла вiсть про те, що на Дунаї крешуть iскри мечi, до хмар летять стрiли, болгарськi боляри разом з гречинами iдуть всп'ять Руськiй землi.
I, як це буває перед великою грозою, коли стигне лист, скнiють води, завмирає земля, так i в цей грiзний час — скiльки не їхала дружина князя Святослава, вона не бачила не тiльки печенiгiв, а навiть їхнього слiду. Здалеку тiльки було чути, як гула пiд копитами коней земля в степу. То печенiги тiкали з улусами своїми на схiд — до Днiпра, i на пiвдень — до моря Руського.
Так i мчав князь Святослав з дружиною своєю —через землi Полянськi, через Дике поле, землi уличiв i тиверцiв, усе ближче до Дунаю.
Коли ж до Дунаю лишалось пiвночi їзди, перед заходом сонця князь Святослав, що пiд знаменом своїм їхав попереду дружини, раптом зупинив коня.
Сонце заходило. На далекому обрiї видно було слiпучо-багряне плесо рiки, синi гори потойбiч. За князем стояла, не розумiючи, чому вони зупинилися, дружина.
— До Дунаю вже недалеко, — сказав князь, — пiвночi їзди туди, пiвночi назад. Що там робиться, ми не знаємо, а знати мусимо. Нехай дружинники нашi поїдуть до Дунаю, а до ранку повернуться. Дружина ж наша нехай спочиває, невiдомо, що буде завтра.
I враз кiлька вершникiв одiрвались вiд вiйська, полетiли в багряне небо, що стелилось далеко над Дунаєм. Всi ж iншi вої сходили з коней, розбивали стан без вогнiв, пускали в попас конi, далеко на всi кiнцi — i вiд чола, i вiд озадку — послали сторожу.
Коли стемнiло й на сходi виплив червоний великий мiсяць, вiн побачив у полi стан князя Святослава. Розкинувшись на землi, поклавши пiд голови сiдла, а пiд себе опони, лежала, спочивала дружина князя. Вона заробила цей короткочасний сон, за нею чорним слiдом серед сiрих степiв стелилась дорога вiд Києва. Вона повинна була спочити, бо, може, завтра буде над Дунаєм великий бiй. Дружина стояла на правдi, i хоч, може, на когось з воїв уже чатувала близька смерть, але всi спали спокiйно, мiцно. I разом з дружиною своєю, поклавши пiд голову сiдло, а пiд себе опону, заснув i князь Святослав...
Вiн прокинувся до свiтання, бо почув, як десь далеко в полi гуде пiд копитами земля. Сiв. Прислухався. Схопився на ноги. Кiнський тупiт линув з поля, вiд Дунаю, їхало небагато вершникiв, вони мчали повним скоком.
Через короткий час вершники зупинилися в станi перед князем Святославом.
— Бiда, княже! Учора болгари копiєм взяли Переяславець. Вої нашi стоять на березi Дунаю, ждуть тебе, княже!
Дружина князя вже була на ногах. Швидко свiтало, але князь велiв людям поїсти. Сiвши на опонi, вiн i сам поїв — шматок солоної конини з хлiбом. По росах вої вели коней. З усiх кiнцiв з голубих туманiв виїжджала сторожа. Небо було чисте — вiщувало сонячний день.
I, спочивши, а тепер поївши, сiли вої на коней, що випаслись за нiч, полетiла дружина на захiд, до Дунаю.
Сонце ще стояло високо в небi, коли вони зупинили коней в очеретах лiвого берега Дунаю, де на тихiй водi стояли їхнi лодiї. I одразу ж почали переправлятись на правий берег, де було головне вiйсько.
Князь Святослав зустрiвся на високiй кручi з князем Улiбом, Свенелдом i iншими воєводами, розповiв, що сталось за цей час у Києвi, про смерть княгинi Ольги, вокняжiння Ярополка, Олега i Володимира, про печенiгiв i зустрiч з каганом Курею.
— Ромеї роблять чорну свою справу й тут, — почав Свенелд. — Уже, княже, залишили ми багато городiв i стоїмо тiльки тут, над Дунаєм.
— Чому ж залишили городи? Де нашi вої, де болгари? — кричав князь Святослав.
— Усi вони тут, стоять на березi, — вiдповiв Свенелд. — Але кесар Борис i його боляри зiбрали багато загонiв, що розтеклися повсюди, дiяли, як змiї...
— Як же ви могли допустити, щоб боляри зiбрали цi загони, чому не пiшли на них одразу великою силою? Воєвода Свенелд мовчав.
— А ти що скажеш, брате? — звернувся до князя Улiба Святослав.
— Я збирав таку силу. Але ми тодi запiзнились, бо почались заколоти в Данаї i потiм Плисцi...
— Хто запiзнюється на бранi, згубу чинить собi й своїм людям...
— Опрiч того, берiг я воїв, не хотiв великої кровi.
— Аще кров хто на бранi свою шкодує, багато проллє її пiзнiше й бездоб, — промовив князь. — Недобре зробив ти, брате Улiбе, мало ти зробив, воєводо Свенелде. Потягнемо тепер, дружино моя, нiде тут впасти!
Пiднявши голову, князь Улiб дивився вдалину, на пониззя Дунаю. Взявшись за криж меча, мовчки стояв і ніби боявся дивитись в очі князеві Святославу Свенелд.
До вечора дружина Святослава переправлялась на правий берег. Туди ж, залишивши в гирлі сторожу, підійшли й лодії. Князь наказав лодійним воям, не гаючи часу, пливти Дунаєм до Переяславця. Туди ж він повів через болота і драгви, стежками, які тепер добре відомі були воям, і всю свою дружину.
РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТИЙ
1
І веде князь Святослав всю свою силу на захід. Сам з головною дружиною іде шляхом, що тягнеться від Дунаю до Планини, князь Уліб веде дружину по праву руку від нього, де на поміч князеві вже поспішають угри, з лівої ж руки, де в передгір'ї блукає найбільше болярських загонів, поперед своїх воїв їде на баскому коні суворий, замислений воєвода Свенелд разом із сином Лютом.
А вже в городах і селах болгарських, почувши про те, що князь Святослав з ними, підіймається все живе. Дружини з болгар заливають усі простори між русами, і здається, що встала над Дунаєм, посувається з громом і блискавицею вперед страхітлива грозова хмара, якої ніщо не може зупинити.
Позаду ж всього цього воїнства на болгарському возі з високими колесами, який тягнуть четверо волів, похмурий сидить у чорному платні, низько насунувши на лоба високу баранячу шапку, хижими очима дивиться з-під густих чорних брів на світ василік Калокір. У Переяславці він підходив до князя Святослава, нарікав, що без нього битва затяглася, цікавився, як скоро думає Святослав взяти Преславу?
Дивно відповів на це василіку князь Святослав:
— А Преслава вже давно наша.
— Як?! — крикнув Калокір. — Туди так далеко, перед нами багато боїв...
— Преслава давно вже наша, — промовив князь, — і шкода, що ти не побував там, подруг мій.
Про ці незрозумілі слова й думає Калокір, насунувши на лоба шапку, позираючи навкруг хижими, злими очима.
Низькі хмари стеляться над Болгарською землею, дрібний дощ сіється над спушеними полями, риплять вози на шляхах, іржуть, тупотять коні. А вже попереду чути багатоголосий крик, вже там бряжчить зброя, почалася січа велика: за кров — кров, за смерть — смерть. Так удруге падає Плиска, Даная, руські вої ламають ворога й вступають у Преславу!
2
За Преславою у Вишньому граді вої захопили чимало боляр, що збирались утікати. Серед широкого двору града стояли навантажені вози, у високій колимазі сиділа на подушках жінка якогось знатного роду з двома дітьми, сам рудий, з довгою бородою й вусами, одягнутий у багряницю і червоні сандалії, чоловік гарцював біля колимаги на коні. Їх оточувало чимало озброєних мечами й списами воїв. Це був кесар Болгарії Борис, його жона й вища дружина...
...Кесар і князь зустрілись у Преславі в старому теремі болгарських каганів, у одній з світлиць, де колись жив і помер каган Симеон. Вузькі вікна в цій світлиці були завішені. У кутку горіли два світильники, промені яких виривали з півтемряви багато речей, що зберігали пам'ять про кагана Симеона і про його діла.
На багатьох полицях під стінами видно було книги, написані Симеоном. Ще на одній полиці тьмяно поблискували золоті й срібні корчажці, келихи, а між ними стояв і келих, зроблений каганом Крумом з черепа імператора ромеїв...
Коли воєвода Свенелд з двома воями завів кесаря Бориса до цієї світлиці, князь Святослав сидів, спершись підборіддям на руки, за столом і зустрів кесаря довгим, допитливим поглядом.
Кесар Борис, що не встиг навіть переодягнутись, стояв перед князем дуже блідий, з непокритою головою, дивився сполоханими, широко розплющеними очима.
— Здравей, княже! — нарешті вирвалось у нього.
— Здоров будь, кесарю, — холодно відповів Святослав і звернувся до Свенелда: — Ти йди... і вої нехай ідуть. Ми поговоримо з кесарем самі. Свенелд зробив знак дружинникам, вони разом вийшли з свiтлицi.
Так князь Святослав i кесар Борис залишились у свiтлицi удвох, вiч-на-вiч.
— Куди ж це ти, кесарю, збирався вирушати? — запитав Святослав. — Чого мовчиш, не вiдповiдаєш? А втiм, що запитую тебе про це?! Вiдаю, куди збирався рушати. У Константинополь, до iмператора ромеїв? Адже так?!
— Ти сi прав, — сухим голосом промовив Борис. — До Константинополя. А куди я ще мiг тiкати? Князь Святослав похитав головою.
— Горе кесаревi болгар, якому нiкуди вже й утiкати, — суворо сказав вiн. — Була могутня Болгарiя, коли жив дiд твiй Симеон; умiв битись сам i знав, до кого звертатись у важку годину. Запитай у кого хоч в Болгарiї та й у нас на Русi про нього: о, скажуть, добрий то був каган, справедливий, тодi й Болгарiя була незборна, а Вiзантiя тремтiла перед нею.
Потупившись, кесар Борис мовчав.
— Твiй батько Петро зрадив Русь, — вiв далi Святослав, — ти докiнчуєш справу свого батька, продав Болгарiю iмператорам. Через вас Болгарiя подiлилась навпiл i стiкає кров'ю, ти винен у тому, що вiд Дунаю до Преслави голови склали тисячi воїв руських i болгарських, бо я ж i батьку твоєму, i тобi пропонував мир, а не вiйну. Що ж менi тепер з тобою зробити? Убити, чи що?
I раптом, нiби тепер тiльки зрозумiвши, що йому загрожує, кесар Борис впився великими, зляканими очима в Святослава, хрипко крикнув:
— Княже Святославе! Ти сi прав, прав, княже.