Заробиш у злиденного осадчого? Марна надія — то копійки нікчемні. На Вілюйщині припас триста карбованців — доїхав сюди і он помаленьку вже кінчаю їх. А далі?
— Ти ж одержиш у барнаульській громаді паспорт, а з ним — право на мандри по всьому Сибіру, і можеш спинитись жити там, де вподобається.
— Можеш, можеш... Так гадав, просячись у Павловське. А що вийшло? Поїхав до старости, прошу паспорт, а той: не дам, не можу, генерал-губернатор заборонив. От тобі й право.
— Барнаул — не Павловське, міщанська громада — не сільська. У неї більше сили.
— Навіть дуже багато — як у жебрака майна.
— Хай і так, але ж можеш поки що не мандрувати, а спинитися в Барнаулі. З кліматичного погляду це місто не таке вже й погане, у всякому разі краще, ніж Якутськ чи Вілюйськ. Головне — можеш вирватися з цього пекла. Маючи на руках присуд громади, проси в генерал-губернатора дозволу їхати до Барнаула.
— Гадаєш, дозволить?
— Чому ж би йому йти супроти громади? Ну, ще порадиться з томським губернатором.
— Якраз той і може не прийняти. Для них ніяких законів нема: не захотів — і квит.
— То вже ти дарма. Чого б йому бути проти твого переїзду? Він тебе особисто знає? Не знає. Про всяк випадок, коли вже нічого не сподіваєшся, просись у Мінусінськ, кажуть, єнісейський губернатор, котрому підлягає те місто, трохи поступливіший і людяніший.
— Людяніший? Усі вони одним миром мазані.
— Зрештою, можна проситись і до Тобольська — все ж далі на захід. Та й Віктор Костюрін там.
— Ні, ні, про Тобольськ поки що мовчи. Як не вигорить з Барнаулом і Мінусінськом, тоді можна вхопитися й за Тобольськ.
— Не заперечую. Тобольськ не втече. Спиняйся на Барнаулі й Мінусінську. Проси паспорт, аби виїхати туди. Тільки не відкладай. Зараз же бери папір, ручку й пиши.
...Владно крокував новий рік, перекривши снігами все старе. Несамовито віхолило під вікнами. Мороз судомив груди, вищав на дорогах, душив рибу кригою, гнав дрібну звірину до селищ.
У такий час знову стрілися сам на сам два Грабовських. І знову, після довгенької перерви, ожила розмова-суперечка.
— От бачиш. Ти казав: чого йому бути проти твого переїзду? Він тебе особисто не знає. А от же, відмовився прийняти. Навіть казенна палата перечислила мене в Барнаул, а іркутський генерал-губернатор Горемикін, йдучи. назустріч томському губернаторові, не дає паспорта.
— Погано, справді, виходить. Я думав, сподівався. Але на цьому спинятися не можна. Треба писати, писати, просити, клопотатися, вимагати, зрештою, — набридати. Краплини скелі руйнують.
— Краплини руйнують, бо їм допомагають сонце, вітри, люди. А спробуй тут зруйнувати. Писав уже не один раз. Нагадував. Набридав, та все те як об стіну горохом. Я йому — Барнаул, Мінусінськ, а він мені — Балаганськ, і більше нічого. Ніби глузує, їдь, мовляв. А чого туди поїду — шукати своєї загибелі? Балаганськ не кращий Якутська.
— Що ж робити?
— Не знаю. Нічого не знаю і не бачу попереду. Відаєш, сю зиму ніби трохи легше — кров горлом не йде, але дихати важко. Сам бачиш: часом до порога дійду і вже задихаюсь. Так само, як з ким побалакаю або навіть посиджу в шумному товаристві, — все мене знесилює. Опроче, в останній час я почав цуратись людей: мені важко, як до мене хтось приходить, а самому ходити ще важче. В товаристві, коли доводиться бувати, сиджу мовчки, не кажу ні слова, про що говорять — не вслухаюсь, а думаю про що-небудь своє. Часто хочеться плакати. Чую, все це — початок якоїсь хвороби, але іншим бути не здужаю; що далі, то гірше. От хіба пустять до Барнаула, може, там оклигаю. Українська книжка — се єдина втіха, боюсь, щоб не прийшов час, коли й вона обридне, як усе навкруги; се буде справжнє нещастя і моя пагуба.
— Українські книжки тобі приходять потроху, ти їх так любиш, що не зможеш зненавидіти. До того ж з Барнаулом ще не все втрачено — остаточне слово залишається за міністром внутрішніх справ. Ти ж написав йому?
— Написав.
— Добре зробив.
— Гадаєш, міністр піде супроти Горемикіна?
— Можливо.
— Цілком виключено. Ворон воронові ока не видзьобає. Усі вони діють за принципом: рука руку миє.
— Значить, виходу нема?
— Так, нема. В кожному разі — для мене.
— Як це зрозуміти?
— Дуже просто. Можна б вирватися звідси, написавши прошеніє на тему "грех юности моея и неведения моего не помяни", але такого прошенія я не можу написати і ніколи не напишу. Ніколи! Значить, сиди і "нічогісінько не жди", як казав наш великий правдовидець Тарас.
— Так, так. А може б, не відпихати з порога того осоружного Балаганська, тверезо подумати над генерал-губернаторською пропозицією.
— Їхати туди?
— Хай поки що туди, аби вирватися звідси.
— Ой-йо-йой. Уявляю собі, як мене там стрінуть, пригадавши мою участь у протесті проти якутської різанини. Створять мені ще гірше пекло, ніж тут.
— А все-таки подумай.
— Важко. Почекаю відповіді міністра. Якщо він підтримає Горемикіна, тоді попрошуся в Тобольськ.
9
Вони удвох розмовляли, а Ольга копалася в бібліотеці, розглядаючи корінці книжок на миснику.
— О-о! — зраділа. — Тут є поповнення.
— Дещо позавчора прийшло з Києва та Львова, — потвердив Грабовський.
— Бачу, прийшло, але чому воно приховується від друзів?
— Сам ще не встиг переглянути. Та й, крім того, все те —-— переважно про Україну.
— Хіба нас Україна не цікавить?
— Можливо, цікавить, але мову не зрозумієте.
— Важкувато, однак я вже трохи наловчилася. Навіть Кость Семенович підучує. Правда, Костику?
--— Так, — відповів Гаврилов. — Підбери щось новеньке, дома почитаємо. — І вже до Грабовського: — Так от я й кажу, чи не поїхати б нам разом у Балаганськ. Я згоден, нас там не дуже чекають, але ми на їх ласку не розраховуємо. Давайте чкурнемо.
— Ви так запрошуєте, ніби вже одержали дозвіл на переїзд. Ще ж невідомо, як поставиться генерал-губернатор до вашого клопотання.
— Думаю, в Балаганськ дозволить, туди небагато просяться. Я тут уже просто дихати не можу. І з тим негідником лиха не обберешся.
— Ви про Сержа?
— Та про нього ж, хай він без вогню згорить.
— Знову щось напаскудив?
— Кожен день паскудить, де тільки може. Другий Гіммер. Крутиться між нами, слухає, а потім доносить начальству або розпускає брудні плітки. Словом, ми з Олею до себе його більше не пустимо. А ви?
— Він до мене ніколи не заходив, бо я не давав для цього приводу. Думаю, й надалі не заходитиме. У мене нічого спільного з ним нема і бути не може.
— А ви це бачили? — перебила розмову Ольга.
Грабовський пізнав у її руках шостий номер часопису "Житє і слово" за минулий рік.
— Що там таке? — поцікавився Гаврилов.
— А от слухайте.
Ольга схилилась над розгорнутою книжкою і, долаючи труднощі вимови, поволі продовжила:
— "Починаємо оцю хроніку сумною звісткою. Один з талановитих молодих письменників українських, звісний також читачам "Житє і слово" під назвою Павла Граба, пробуває вже довгі літа на далекій Сибірі. Важкі се літа, що, мов тяжкий молот, викували його поетичний талант і піддали йому ті проймаючі та заразом здержані і глибокі тони, що так і стогнуть, і плачуть у його піснях..."
Грабовський хотів спинити читання, але не міг. Намагався не слухати, а чув. І диво — написане ним і про нього зараз сприймалося не так, як раніш, коли читав сам: тепер ішлося ніби не про нього, а про іншу, сторонню людину, про яку колись, десь, здається, чував, але якої власновіч не бачив і не знає. Може, то й не одна якась конкретна людина, а персоніфікована єдність тих буденних і страхітливих явищ, тих мук і болячок, якими сповнене життя сибірського засланця.
Звідкіля вони, ті явища, ті болячки, відомі Франкові? А, видно, таки відомі. Отже — Вілюйськ... Переведено в Якутськ... Російський і український мартирологи... Замучений Чернишевський... Далекий глухий улус, де нема ні товариства, ні праці, ні помочі від хвороби... Про кого все це? Чекай, чекай, щось таки справді знайоме...
Голос Ольги тремтів, гублячи свій високий і дзвінкий тембр. Лице жінки обгорталося темною хмаринкою, плечі стискувалися, втягуючи білу шию. Дихала важко, глибоко.
Дочитавши травневий Павлів лист, наведений у статті, вона змовкла, поклала книжку на коліна і стулила повіки. Сиділа немовби приречена.
— Все? — ледве чутно запитав Кость.
— Ні, — заперечливо хитнула головою. Згодом розтулила повіки і, не витираючи сліз, що бриніли на них, читала далі ще тихіше та душевніше:
— "Доконали людоїди ще одну молоду силу, понівечили гарний талант, що міг би був зробити чимало доброго серед своєї рідної суспільності. І нема тої сили, щоби хоч тепер, засудженого на смерть самою природою, вирвала його з пазурів варварської адміністрації, облегшила йому муки конання!"
Знову мовчання, знову ще давкіші сльози.
— "Терпи ж, наш нещасний, сердешний товаришу! Неси до могили свій важкий хрест та знай, що тут, далеко, в рідному краю, тебе знають і люблять і що ім'я твоє яснітиме в ряді тих наших мучеників, що, наче стяг бойовий, ведуть і вестимуть цілі покоління до боротьби з усякою самоволею, з усяким гнітом..."
Ольга болісно зойкнула, згорнула книжку, поклала на стіл і, рвучко висмикнувши з рукава хусточку, взялась витирати очі. Кость підійшов до неї, обняв за плечі, ніжно погладив коси.
— Заспокойся, Олю. А хто це писав?
Замість Ольги відповів Грабовський:
— Іван Франко, мій благодійник на Україні.
— Видно, чоловік великої сили і доброго серця.
— Та світлого розуму, — додав Грабовський.
— Така підтримка багато важить. Щасливий той, хто має таких друзів і заступників. — Кость трохи помовчав. — Ну, то як з Балаганськом? Їдемо?
Грабовський думав.
— Олю, — звернувся Гаврилов до дружини, яка мовчки ще раз перечитувала Франкову статтю, — допоможи мені, проси й ти Павла Арсеновича, може, тебе він послухає.
Ольга одірвалася від читання і благальне глянула на Грабовського.
— Їдьмо, справді, — сказала. — Разом буде і легше, і веселіше. Га?
— Побачимо.
***
Грабовський мовчки одсунув зошит, клопітке потер долонею чоло і замислився. На розгорнутих сторінках мішма миготіли сині й червоні літери. Звів здивований погляд на ученицю.
— Що з вами, Анфісо?
Дівчина скрипнула стільцем, почервоніла, мов калиновий кетяг, і опустила сумні очі додолу.
Сьогодні він таки не пізнавав її, хоч, здавалось, уже й вивчив.