З цього вони перейшли до жіночої теми, яка насправді нескінченна. Набалакавшись до повторення сказаного, у піднесеному настрої друзяки розійшлися по домівках. Відтоді Ростислава Михайловича настигла друга молодість. Він наче сказився: безугавно знаходив компанію і повертався додому серед ночі п'яний як чіп.
Розділ IV. Каяття
Шаховий клуб Гната Платоновича збирався повсякденно, хто коли прийде. Завсідники заходили у зручний час, грали по кілька партій, уболівали за того, хто програвав і ділилися політичними новинами. Давид Григорович Удлер, найближчий татів друг, приходив першим і затримувався довше інших. Одного дня він привів з собою земляка і співучня по університету, який завітав до нього проїздом з Москви до Кишинева. Гість не прийняв участі у змаганнях, натомість розповів зворушливу і повчальну історію. У Москві він пробився на прийом до Голови Спілки ветеранів Великої Вітчизняної війни генерала Батова.
— Давид знає мій бойовий шлях, — розпочав він, повісивши на спинку стільця піджак, з обох боків обліплений орденами і медалями. — Боронив Одесу, Севастополь, тримав плацдарм на Малій Землі, а потім зворотнім шляхом звільняв Керч, Севастополь, Одесу і далі до Белграда. Всю війну командиром батареї сто двадцяти двох міліметрових гаубиць. Тричі ранений. Демобілізувавшись, двадцять п'ять років пропрацював виконробом на житловому будівництві. Останнім часом здоров'я послабшало: нирки, печінка, у шлунку виразка, голова болить, ноги у колінах не згинаються. А все одно курю і від чарки не відмовляюся, хоча серце заходиться вже опісля першої. Років із два тому відчув я, що кінець наближається. Пригадав, що мій дід у Кримську війну матросом боронив Севастополь, і батько у Першу Світову служив теж у Севастополі на лінкорі "Імператриця Катерина Велика". Тож втесалася мені думка, щоб не закопували мене в землю, натомість спалили, а прах розвіяли на Сапун-горі. Але виявилося, що у Кишиневі немає власного крематорію, він є в Одесі, а оскільки це вже інша республіка, треба отримати дозвіл з Києва. І я, щоб не завдати клопоту дружині, вирішив допоки ще живий про все подбати заздалегідь і за все усім сплатити. Адже вона ще слабша за мене. З Керчі ми уходили на рибальському сейнері під вогнем німецьких гармат і отримали пробоїну по самій ватерлінії. Повний трюм поранених, хвилі наганяють воду, і ми вже захлинаємось. Врятувала сестричка, моя майбутня дружина Галя: вона закупорила пробоїну своєю попою і трималася до самого Новоросійська. Нас врятувала, а сама застудилася: щоразу хапає її поперек, так що й по квартирі ніяк пересунутись. Одесити підказали, що за п'ятсот рублів вони зроблять добру справу, але у мене ж на книжці лише триста? Звернувся в Одесі до Жори Главацького, з яким парубкували у студентстві. Він Герой Радянського Союзу, полковник, голова Одеської спілки ветеранів і через обком партії видобув мені персональний дозвіл на кремацію. І недорого. Вистачило ще заплатити наперед за транспортування. Пообіцяли переслати урну до Кишинева поштою, але підказали: якщо хочете розвіяти прах на Сапун-Горі, мусите взяти дозвіл Севастопольського міськвиконкому. Поїхав я до Севастополя; пред'явив їм усі свідоцтва і за себе, і за батька, і за діда, мене ж прийняли за дивака і ввічливо відмовили. Видряпався я на Сапун-гору, озирнувся навкіл: пустир-пустирище, майже смітник. Поквасився я під кущ кизильнику, а навкруг тихо-тихо, лише пташки цвірінькають. Подумав: скільки того праху? Приїде син і мовчки розтрусить! Але крадькома — це, якось, не теє! Отож, з'їздив я ще до Москви, до генерала армії Батова. Той заспокоїв: "Повертайтесь додому і живіть довго. Коли проб'є час, виконаємо ваш заповіт з усіма почестями. А дозвіл вам незабаром перешле особисто комендант Севастопольського гарнізону". Молодець генерал Батов".
— Дуже чуйна людина. Це ж він допоміг мені мотоколяску із соцзабезу вибити, — підтвердив Гнат Платонович.
Тієї ночі Павло борсався у розпеченому вирі вогняної невиливайки: повторився дитячий кошмар, загострений скаженим головним болем. Бачив маму. Вона прийшла у дивному балахоні і нагадала Матір Божу з бабусиної ікони. Нічого не сказала, просто стояла і плакала. Він нервово прокинувся, але не підвівся, навпаки, ще щільніше, з головою, закутався укривалом: день, що наступив, не передвіщав нічого доброго.
— Синку, а тобі хіба не на роботу? — гукнув тато зі своєї спальні.
— А котра година?
— Десята. Славко вже вкотре телефонує. Може візьмеш слухавку?
— Анальгін є?
— Тут, на тумбочці.
— Мама приходила. У балахоні, неначе з ікони. Плакала.
— Може, хоч Богородиця тебе напоумить. Хіба ж можна так пити?
— Розумієш, тату, вісім років ми з Льонькою були наче сковані одним ланцюгом. Ділилися хлібом і вином. З яких тільки халеп не вибиралися! Але ти правий: так більше не можна, бо здохну. Оце Льоньку проводив, і на цьому — крапка. Засяду писати оповідання.
Вірний друг гостював два дні, і вдвох вони подолали привезені ним чотири пляшки "Столичної" і половину трилітрової банки чистого спирту, який Павло напередодні заробив на курсовому проекті заочниці, батько якої працював підвальним на спиртовому заводі.
Як і завжди, Льонька виглядав впевнено і весело. Порівняно з Павлом він багато чого встиг: одружився, обійняв завидну посаду і вже мав сина Сергійка.
— На честь Єсеніна? — здогадався Павло.
— Що ж ти не приїхав на весілля? — запитав друг і продовжив: — Ти пам'ятаєш, мене направили до Костроми. Розповім тобі про свої дорожні пригоди. У Москві мене, кваліфікованого зайця, який у студентські роки не купив жодного квитка, оштрафували у задрипаному автобусі. На Ярославському вокзалі зайняв я довжелезну чергу до каси і, залишивши свій розмальований наліпками чемодан хлопцю, що стояв за мною, почалапав до буфету. Там зіткнувся з двома і став третім. Ми розпили пляшку горілки, потім пиво, забалакалися, і я згадав про чемодан. Кинувся, а малий вже біля каси; стоїть, пропускає повз себе задніх і ледь не плаче. Мій поїзд вже відчалив. Пішов я до камери схову здавати чемодан. Розбалакався там з двома вантажниками, які виявилися студентами на підробітку. Запросили мене всередину повечеряти. "Тут один дідуган самогон суліями возить: перднеш — штани горять, — похвалився один і притарабанив повну пляшку. Другий, тим часом, витягнув з найближчого стелажу три в'ялені рибини. Каже: "Ми тут насправді не погано підгодовуємось. Ось, наприклад, варення: одбираємо з банок на два пальці і складаємо в свою. Малина, вишня, полуниця, смородина — все впереміш. Таке асорті! Що скажеш? Інститут закінчувати не квапимось: зашлють у глухомань, а ми звикли до інтенсивного способу життя. Аби не покидати Москву, знову сесію завалили".
Розпили ми той самогон, потім друг приніс ще, я й заснув. Знову проґавив потяг, і приятелі заштовхнули мене в електричку до Ярославля, мовляв, звідти ходять автобуси. Кострома, насправді, — діра дірою. Там через Волгу навіть моста немає: досі переправляються поромом. У понеділок з'явився в обласному управлінні й узнаю, що мене направляють ще далі, до Солигалича, за двісті кілометрів від Костроми, у дрімучі ліси, з яких і Іван Сусанін не знайшов виходу. Призначили головним механіком сирного заводу із заробітною платою 105 рублів. За місяць вивчив обстановку. Завод старий, обладнання добите, запчастин катма, а у простоях звинувачують головного механіка. Ну, думаю, треба рвати звідси. Та й місто таке собі затрапезне: шість тисяч мешканців. Дома прадавні, дерев'яні, різьблені, з лиштвою на вікнах; дві церкви, нещодавно обезголовили; краєзнавчий музей у колишньому монастирі. Ліс — прямо за дворами. Побрів стежкою і неподалік річки зіштовхнувся з двома крихітками. Чую, зазивають: "Гей, інженере! Ходімо ягоди збирати". Розумієш, наче у Єсеніна! Одна нишком злиняла, а друга, бачу, тулиться. Рая. Розповіла, що сама з Воронежа, а сюди направлена вчителькою російської мови і літератури. А ліс такий розкішний! Папороть — густа-прегуста, висока — мені до пліч. Прилягла моя Рая на спину й уставилася в небо нерухомим поглядом. У мене аж джинси затріщали! А я ж, на біду, перед виїздом з Одеси в Аркадії зову ухватив трипер. У чувихи спідниця загорнулася, зубки вискалила, а я їй: "Пробач, не можу: гонорея". А вона у відповідь: "ну, і х... з нею". Уявляєш: вчителька російської мови і літератури! Татьяна Ларина, Наташа Ростова, Анна Каренина. Велика руська культура! Каже, у мене подруга, Надька, — фельдшериця". І тут мене осінило: ось воно, — справжнє кохання!"
Льоня глибоко затягнувся гродненською "Примою" — найкращою "Примою" у Союзі — і продовжив: "За місяць відгуляли весілля на хаті у подруги, а брат Мишко тим часом виклопотав мені переведення до Умані. Так я повернувся на Україну. Мишко вже завідує ветеринарним відділеням, тож влаштував мене зразу начальником міського жилкомунгоспу. Виділили мені шикарну трикімнатну квартиру в особняку на два входи, і життя моє, нарешті, наладилось. Моя тобі порада: не марнуй час, лови момент, одружуйся".
Розділ V. Початок кар'єри
Друг поїхав, а Павло заспався. В обідню перерву пришкутильгав Ростислав Михайлович. Поскаржився на простріл у поясниці і поспівчував:
— Кепські справи: шеф сказав, що поставить прогули. Каже: якщо вже не може пити горілку, нехай переходить на сечу.
— Так я ж захворів...
— Ніякі довідки більше не проканають. Тільки справжній лікарняний з усіма підписами і печатками.
— Буде йому лікарняний, — пообіцяв Павло, згадавши новину від Гегіля.
— Знаєш, кого я зустрів нещодавно у місті? — повідав той при зустрічі: — Анфіску! Така стала діваха! Хто б міг подумати? От, я б її зараз! Між іншим, лікар-терапевт. Сидить на першому поверсі у тридцять другому кабінеті.
Кабінет №32 знайшовся у самому кінці коридору. Відсидівши довгу чергу, Павло зайшов і побачив за столом Снігову Королеву у білосніжному халаті.
— На що скаржитеся? — суворо запитала Анфіса.
Минуло десять років, як вона його кинула. Він уже й забувся про неї, а тепер — ось вона! Сидить перед ним у напівпрозорому халатику, під яким, мабуть, більш нічого не немає, із серйозним виразом милого обличчя, а очі миготять смішливими лелітками.
— Заходьте, хворий, за шторку, спустіть брюки і обіпріться ліктями на тапчан: ноги ширше плечей.
— Взагалі, я думав, що у мене горло.
— На дверях табличка.
— Пробачте, я хвилююсь.
— Це кабінет проктолога.