Він гетьман, володар могутнього війська, що тримає під загрозою все Чорноморське узбережжя. До нього йдуть посли від Венеції та Молдавщини, від Волохів і від шаха Абаса, з якими ще Сагайдак розпочав якісь перемови.
А зараз надіслав до нього послів і сам пан круль.
Розгубився Ясько Бородавка. Не знав, як вітати почесних гостей, та врятував його Юзик, добре обізнаний на панському звичаї, і влаштував бенкет, гідний найпишніших панів.
Доля Юзикова не багато в чому змінилася. В першу мить, довідавшись, що Сагайдачний вже не гетьман, Юзик похолов з жаху. Він кинувся до причалу, шукаючи човна або порона; але порожньо було на Базавлуку, а кинутися в льодові хвилі — він не наважився.
Hа майдані вирувала переможна голота, забивала старшину і святкувала свою перемогу. Юзик заховався в якусь щілину і з жахом прислухався до лайки і вигуків, співів і стрілянини, а на ранок виліз на світло, зухвало збив шапку набакир і звідкись витягнув цебер горілки — похмелитися переможцям. Частуючи знайомих і незнайомих, він безупинно розповідав їм різні справи Танцюри і Сагайдачного, про які міг знати тільки він, як довірений гетьманський джура.
— Іч ти! А ми гадали, що ти за них тягнеш, — щиро дивувався Грицько.
— Гонору слово, не тягнув! Але ж я єстем сиротинка, а панство з мене глузувало через те, що я не могем добже по-козацькому мувити, а тен Сагайдак почав мене захищати. Ну, а якщо він захищав, так я й ховався за його спину. Тільки ж я це дурень і не сліпий і завжди бачив, що він є пся крев, — палко виправдувався Юзик, але очі його бігали, як у зацькованого мавпеняти.
І якось само собою сталося, що з джури Сагайдачного став він джурою Бородавки.
Коли ж загинув в морі Барабаш, а Бородавку обрали на гетьмана — Юзик став його правою рукою. Він і кармазини йому купував, і чоботи за останньою модою; і навчив його знатися на різних коштовних речах.
І Юзик з чудернацьким виразом догідливості, поблажливості і підлесливості ставився до свого принципала, а з голотою і старшиною тримався гідно і незалежно.
Помалу повернулися на Січ і Танцюра з Бурдилом, і Байбуза зо всіма іншими. Тільки Харлик Свиридович сидів на своїх грунтах і очікував кращих часів. Старшина привозила Бородавці добрі подарунки, пиячила з ним, приятелювала, а потай оброблювала свої справи й крутила голотою, як і за Сагайдачного.
З'явилися на Базавлуку і венеціанські та молдавські, болгарські та грецькі бригантини і шхуни, і кожен з приїжджих поспішав до гетьмана з подарунками. Тоді чимало перепало і Юзикові, як його мажордомові [303].
А Бородавка потроху входив у смак старшинського побуту. Як і раніше, він казав; що горою стоїть за голоту й щиро вважав себе її захисником і обранцем; але тепер він вже це обурювався, коли старшина вимагала після походу третину військової здобичі за розум і досвід військовий і за те, що голота б'ється старшинськими шаблями й мушкетами; а коли Бородавка, за порадою Бурдила, збудував і собі аж три добрих човни, — здалося йому цілком природним і справедливим, — щоб ці човни приносили йому щорічний прибуток і від перевозу вантажу, і від рибальства, і від нових походів. І наймав він на них голоту на таких же умовах, як і вся інша старшина.
І, відчуваючи свою заможність і незалежність від примх юрби, зажадав Бородавка жити по-старшинському, і збудував собі нову хату на шість покоїв, і за Юзиковими вказівками оздобив її з пишнотою, про яку мав дуже неясне уявлення.
Староста канівський і староста черкаський прибули до Базавлуку в дуже дражливій справі. Треба було втлумачити Бородавці, а через нього і голоті, що перед турецькою навалою мусять змовкнути всі суперечки і що треба негайно виступити в похід.
Справа була не з легких. Цілі повіти і волості палали у вогні селянського повстання і приписувалися до козацького війська, а головне, вже два роки було на Україні аж два гетьмани, і ніхто з них не думав відступити один одному свою булаву. Вони не дійшли до відкритих боїв, як колись Байбузин батько з Полоусом, але мовчазно розподілили владу: Бородавка сидів на Базавлуку, а Сагайдачний господарював у Києві, над усією Наддніпрянщиною і над Поліссям. Між ними залягли зелені пустині Дикого Поля, і цей природний кордон мимоволі, виправдував і їх відокремленість, і самостійність.
Але грізна звістка про похід Османа розгойдала селянське море, розбуркала козацьке військо і неминуче мусила привести обох гетьманів до якихось стосунків, а, можливо, і до відкритої боротьби. А тому, що для Варшави Петро Конашевич був єдиним прийнятним командувачем, — треба було якось замулити Бородавці очі, щоб він не переплутав варшавських планів і карт.
— Жахливе лихо насувається на наш степ, — сказав староста черкаський, цокаючись з Бородавкою за вечерею, — бо перед рабством всі однакові, і всіх заберуть у неволю.
— Еге ж! Чисто виметуть степ! Живої душі не залишиться, якщо ми не втрутимось, — мотнув головою Бородавка. — Дав я їм чосу восени. Тікав від мене Кантемір-мурза, мало штанців не загубив. Скільки ясиру від нього відбили!.. Але ж з Османом буде гірше; сила в нього незліченна. Чисто вимете степ, — сумно додав Бородавка по хвилі.
— Ото ж я й кажу. Треба нам забути всі чвари і пам'ятати: ми — одна країна, один у нас найясніший пан круль, і всі ми віруємо в пана Єзуса і в свєнту панну Марію, і свєнтему Христові вклоняємось. А якщо пани ксьондзи і пани попи пересварилися, то це їх хатня справа і воно нас не стосується.
— Та чорт їм у печінки — і попам і ксьондзам! — згодився Бородавка. — І без них покуштуємо лиха з тими клятими турками.
Cтapоста черкаський поморщився від такого надто одвертого вислову, але з удаваним захопленням відповів:
— О, зараз видно, що пан гетьман є людина доброго розуму! Бо ж інші політики плутають на рівному. А я так вважаю, що треба спочатку відбитися від зовнішнього ворога, який несе загибель — не самим лише нам, воякам, — але й нашим старим батькам, жінкам та дітям, а головне — має намір стерти з землі Запоріжжя. І хай пан гетьман не забуває, що корона поблажливо і шляхетно ставиться до козацького звичаю. Вона ніколи не втручалася у ваші справи і завжди шанувала волю ради козацької, — підніс він значливо палець. — Хай у перший раз Іскандер-баша небагато чим тут поживився, але коли за його пропозицією тyрки збудують тут кільканадцять фортець і вивчать плавні, як свій Босфор, — доведеться Запорозькому військові попрощатися із своєю волею і з звичаєм, а пану гетьманові — з булавою, якщо не з життям, бо за реляціями чужоземних дипломатів і наших шпигунів турецьке військо нараховує зараз півмільйона вояків.
Це зовсім не всміхалося Бородавці. З хвилину сидів він, широко розплющивши очі.
— А що ж вирішила в цій справі корона?
— Перш за все, треба припинити будь-які суперечки в надрах народних. По-друге, треба обміркувати цю жахливу і пекучу справу, а тому треба зібратися докупи і домовитися про все.
— Де зібратися? Як? — нашорошено перепитує Бородавка.
— Очевидно, доведеться скликати раду, бо корона бажає вислухати голос народу, — обережно вибирає слова староста черкаський. — Спеціальний королівський посол оголосить перед військом універсал його мосць пана круля, і тоді ж корона сплатить війську всю свою заборгованість і домовиться щодо загального плану кампанії як на морі, так і на суходолі.
— І про головного командувача, — бовкає староста канівський, що весь час куняв і прокинувся так не до речі.
Стapocтa черкаський тільки оком блимнув на невдалого дипломата, але з невимушеністю світської людини підхоплює недоговорену фразу.
— ...бо ще невідомо, хто керуватиме всіма збройними силами Речі Посполитої — великий гетьман литовський, Ян-Карл Хоткевич, чи Любомирський, гетьман польний, замість Конецпольського, який ще й досі мучиться у полоні.
Але Бородавка відчув нещирість відповіді.
— А цей прихвостень та нахлібник Сагайдак де тоді буде? — рубає він з плеча, і шия його наливається кров'ю.
— Пан старший над військом козацьким, певно, теж буде на раді, бо на ній мусять бути присутні геть усі козаки, які тільки існують на цілому світі.
— Як-то?! Козацьке військо вигнало його геть, як собаку, а він знову-таки до війська полізе? — з люттю у голосі підводиться Бородавка.
Староста знизує плечима.
— Якщо військо козацьке — вигнало його, як козака, то воно не може вигнати його як представника його мосць пана круля, тим більше, що навіть найзапекліший ворог не може заперечувати, що, в справах військових Сагайдачний людина з великим хистом і досвідом і в таку жахливу хвилину може подати добру пораду. Невже пан гетьман перед. загрозою знищення Запорозького війська бажає зняти бунт проти свого короля в особі його представника?
Бородавка стоїть, спираючись долонями на край стола, і слова стають йому впоперек горла. Власне кажучи, нема чого сперечатися, бо староста тактовно не назвав Сагайдачного гетьманом, і твердо наступив на ногу своєму супутникові, щоб він вдруге не бовкнув зайвого.
Бородавка мовчки хапає баклагу меду, наливає собі добрий кухоль, перекидає його під вуса, потім важко сідає на лаву.
— А хто буде на чолі війська козацького у поході? — хрипить він, а очі з п'яною настирливістю шукають погляд пана старости.
— Звичайно, той кого оберуть пани козаки. А оберуть вони того, хто пильнує військовий інтерес від вовків, хоча б то й у шкурі овечій.
Нічого не сказав пан староста черкаський, але Бородавка розуміє слова його, як ухвалу своєї тактики, і лють його вщухає так само раптово, як і спалахнула. Він хитається на лаві, широко розсунувши під столом ноги, і раптом починає хрипко реготати:
— Еге-ге! Правду каже вельможний пан староста! Ну й хай йому чорт!.. Хай приходить!.. Бo ж мої хлопці хутко насиплють йому солі на хвіст. Хай гетьманує над київськими попами, а нам таких, як він, не треба.
— Ну, так, пане гетьмане, так. Але вам, як державному мужу і дипломатові, доведеться чинити йому поблажливу гостинність переможця і народного обранця, — всміхається староста черкаський.
А староста канівський, що вже трохи протверезився, підхоплює:
— Або як король-переможець — своєму подоланому супротивникові.
Це надзвичайно подобається Бородавці і приємно лоскоче його самолюбство.