Іскрами спалахували і згасали шабельні леза. І лезами горіло сонце на смарагдових хвилях.
Недобиті сеймени кидали зброю і, здіймаючи руки, волали, божевільно витріщивши очі:
— Ама-а-ан!!! Ама-а-ан!!!
Панас з купою вантажників волік зеленого з жаху капудана:
— Ану, хлопці! В кого є мотузок поміцніше? Підтягніть його до реї замість паруса! Десяток рук накидали йому на шию зашморг. Молодий,. бронзовий від засмаги і блискучий від поту сірієць видерся з спритністю мавпи на рею і, сидячи на ній верхи, міцно прикручував кінець мотузка... А Панас вже відмикав невільницькі кайдани і з несамовитою радістю кидав їх за борт у зелені гранчасті кучугури.
З міста долинала стрілянина, дзвін розбиваних шибок, стук сокир і молотів, якими трощили двері крамниць. Але все тануло в покликах, що з кінця в кінець летіли вздовж Каффської затоки.
— Би-ий!!! Би-ий!!! На волю!!!
На "Еріклі" відстрілювалася жменька сейменів. Коли блиснуло багряне полум'я, сягнув чорний стовп диму — і охнув важкий вибух. Це іскра потрапила в пороховий льох.
Галера постояла з хвилину, наче вагаючись, що робити, потім осіла на корму, як пінгвін, що сідає на лапки, гойднулася раз-два — і провалилася у смарагдову зибінь, закрутивши широку вікнину.
Горпина сиділа ні жива ні мертва. Постріли, гуркіт і дзвін зброї приголомшили її. Сморід порохового диму не давав дихати. Але все було ніщо перед бурею, що клекотала в її грудях.
Данило...
Зараз підійде він, не бідний невільник, а месник, грізний і жахливий, як Саваоф, намальований у бані грецької церкви. Конвульсивно стискала вона ганчірку з грошима, зібраними на викуп його, і, не пам'ятаючи себе, шепотіла: — Господи!.. Господи!.. Заступи, спаси!..
І сама не знала, чого благає тремтячими з жаху вустами.
Десь глибоко прокидалася туга за дитиною, кликав Нур'ялі, лагідний рибалка. І, затикаючи вуха від стрілянини, ховаючись від сонця і світла, від власних вагань і думок, впала Горпина обличчям на лантухи, закриваючи голову хусткою.
Стрілянина на галерах ущухла, як догорілий вогонь, а замість пострілів у порту загрюкали діжки, затріщали дошки від скринь, і до звичайних пахощів порту — риби, рогож, смолених канатів і моря — домішалися міцні і тонкі аромати вин, гіркуватий сморід сивухи, пряний пах мигдалю, мускусу і сушених фруктів, сморід юхти і шкір, пахощі ванілі, цинамону та інших прянощів.
— Що з вами, молодичко? Невже вас поранено? — задзвенів над Горпиною турботливий Панасів голос.
Горпина здригнулася і підвела голову.
Над нею нахилився зморений, запорошений Панас. Він смердів порохом, міцним потом і тютюном. А за Панасом стояв якийсь невільник у дранті, хитаючись на нетвердих ногах.
Горпина з жахом відсахнулася, вдивляючись у нього, а той говорив, розводячи руками в ранах від кайданів.
— Нема, молодичко, Данила. Ще навесні продав його капудан-баша. Буря була, щоглу виламало... і впала та щогла Данилові на плечі... Ну, а на каторгах не залишають недужих...
— Кому продано? Де? — як луна, перепитала Горпина.
— Та хто його зна... Мурзакові якомусь у чабани. З того часу ми його вже не бачили. Тільки Лутоха й залишився з вашої сторони, та і він зараз дуба дав... І не шукайте на галерах Данила. Нема його тут.
— Господи!.. Господи!.. — безтямно белькотіла Горпина, стискаючи руки на грудях.
І раптом перехрестилася широким щасливим хрестом.
— Та не журіться, молодичко: в чабанах значно легше. Відшукаємо його, викупимо. Конче відшукаємо. На цей раз не поталанило, вдруге не схибимо, — говорив Панас, не розуміючи, що з нею.
А Горпина вже, підвелася, вже натягала тремтячими руками фередже.
— Почекайте хвилиночку, молодичко. Хіба ж тепер можна самій?.. Чуєте, що робиться? — збентежено повторював Панас, доганяючи Горпину. — Куди ви так поспішаєте?
— Та додому ж, — сміючись і плачучи, кинула Горпина і помчала до моря, де гойдався забутий човник Нур'ялі.
НА КАФФУ!!!
Бучно й весело було другого ранку на Базавлуку. Замість стукотіння сокир, гуркоту ковальських молотів та крику вантажників і рибалок — зранку лунали на Січі пісні, сміх і жарти. Біля шинків і на причалі, в передмісті та по колінкуватих завулках сновигали в юрбі кобзарі. Козаки залюбки слухали їх співи та оповідання або танцювали під дзвінкострунні кобзи, і де-не-де гула вже земля від дрібного тупотіння підбора, і вихором мчали по колу танцюристи, пускаючи по вітру чуприни, віддираючи веселого буйного гопака.
Бородавка прокинувся злий і похмурий з похмілля. Він пригадав розмову з Сагайдачним та Барабашем — і жагучий сором опік йому обличчя. Справді, не треба було лізти до гетьмана. Справді, Сагайдак тепер не той, що колись. І кращі землі, і кращу здобич віддає він срібляникам-дукам, усяким танцюрам та свиридовичам. Навіть замість відданого голоті джури взяв він до себе цього шмаркатого Юзика, з якого не витягнеш ані слова, "Пан гетьман забороняє будь про що комусь розповідати", — тільки й чути від нього. Нащо, нащо поліз він до цього панського підлабузника?! Мабуть, він і не зрадник, але краще було-б промовчати. І що ж вийшло? Перекрутив він розмову по-своєму, обізвав його п'яницею, присоромив... Ось і довів він Сагайдакові його гріхи... Воно справді краще не пити, бо завжди бовкнеш під чаркою щось зайве, а потім і самому соромно на світ дивитися... А тут ще справа така серйозна... А що, як він справді у змові з панами? Хто ж тоді зрадив голоту? Хто сам пішов і розпатякав ворогові про всі її плани й наміри! Як тепер глянути Барабашеві в вічі? Хоч у зашморг лізь, як Юда.
Боліла голова. В роті було кисло й гидко, і ввесь він був як розварена риба.
Бородавка тріпнув чуприною і пішов до криниці. Скинув сорочку й штани, вилив на себе з півдіжки холодної води, паруючи під нею, як кінь на морозі, але й холодна вода не зарадила йому.
"Треба піти похмелитися", — подумав він.
І, важко зітхаючи, подався до шинку...
Побачивши Бородавку, нетяги гучно запросили його до свого кола, всадовили на покуті й піднесли йому, за звичаєм, чарку.
— Еге, хлопці, — посміхнувся Бородавка. — Це не чарка похмелитися, а така, що й знов упитися можна.
— Аякже! Ти в нас, батьку, найбільший — тобі й чарка найбільша, — весело підхопили нетяги.
— Така, що в ній можна й щуплого панка втопити.
— Що й собака її не переплигне.
Бородавка взяв коряк двома руками и перехилив собі під вуса. А нетяги гукнули шинкаря, і той приніс величезну рибину і, за звичаєм, поставили її головою до отамана.
— Ну й рибина! — ахнули нетяги. — Справжній кнур!
Щука справді була пудова. Недолугий шинкар ледве доволік її до стола. Зубата паща дивилася на Бородавку безбарвними вареними очима, а гладке тіло плавало в масній підливі з родзинками.
— Іч, як пащу вищирила, наче панство на хлопів, — розреготався один із нетяг.
— А ти її шаблею в морду! Хай спробує козацького частування.
Бородавка відрізав собі здоровенний шмат риби і щось хотів сказати, але в цю мить у дверях з'явився кобзар.
— Ідіть сюди, дідусю! — крикнуло разом кілька голосів. — Випийте з нами.
— Дай, боже, здоров'я, — стримано вклонився кобзар і переступив високий поріг.
Повільно скинув він торби й віддав поводиреві.
— Жити вам многая літа, не знаючи, по чому ківш лиха.
Нетяги трохи потіснилися і всадовили старого. І знов наблизився шинкар із жбаном горілки і налив кожному по михайликові.
Бородавка пригадав, як присоромив його Сагайдачний, і відсунув від себе корець, але нетяги не в жарт образилися:
— Що ти, батьку, потурнак, чи що? Або гидуєш нашим частуванням?
— Запишався в старшинах.
— Гординя — смертний гріх, — підтримав і кобзар, заїдаючи рибою.
— Вже чого-чого, а горілки та вина жодна християнська душа не цурається, — пробасив довгий та кістлявий рибалка, якого жартома прозвали на Січі Куцаном. — Писано-бо єсть: "Його же і монасі приємлють".
Бородавці й самому хотілося випити: і свято, і товариство веселе, і кобзар прийшов. Але треба було якось вмотивувати свою незвичну стриманість.
— Діла в мене багато, соколята. Хто за вас потурбується, як не курінний отаман? А горілка очі заллє — випивши, всі справи переплутаєш.
— Та які ж сьогодні справи, у свято?
— Бо хоча й нема в нас церкви й попами не смердить, а свята ми завжди дoдepжуємo.
— Звісно: гріх працювати без відпочинку.
— Оце так, — загудів і Куцан, перехиляючи в горло здоровенний михайлик. — Оце так. А попів нам не треба. Коли здибаєш попа — не поталанить. Та й без них добре житя.
— Ми церкву і забули, яка вона.
— Хо-хо! — реготали нетяги. — По десять років не бачили. — А Куцан затягнув п'яним голосом:
Славні хлопці, пани запорожці,
Вік свій вікували, попів не видали.
Побачили хлопці цапа серед поля.
Отаман і каже! "Оце, браття, піп наш!"
А осавул каже: "Я в нього сповідався".
А кошовий каже: "А я й причащався".
І хором підхопили нетяги:
Славні хлопці, пани запорожці,
Вік свій вікували, церкви не видали.
Побачили вони скирту серед луку.
Отаман і каже: "Оце, браття, церква".
А осавул каже: "Я в ній сповідався".
А кошовий каже: "А я й причащався".
Ревли незгодні голоси. Забувши свій добрий намір, Бородавка перехилив під вуса й другий корець. Рука сама простяглася до риби. В хмарах тютюнового диму майоріли розпалені червоні обличчя. На столі з'явилися ковбаси, миски галушок, бринзи, саламахи, пшоняної тетері, смаженої риби, солоних огірків та інші улюблені козацькі страви.
— Гей, шинкарю! Горілки! Не жалій, сучий сину! За все сплатимо!
А Куцан виводив, як сурма:
Славні хлопці, пани запорожці,
Вік свій вікували, дівок не видали.
Побачили хлопці чаплю на болоті.
Отаман і каже! "Оце, браття, дівка!"
Осавул і каже: "Я з нею кохався".
А кошовий каже: "А я й повінчався".
Бородавчині очі скляніли з хмелю. Шия стала червоно-синя. Машинально наливав він чарку за чаркою і пив не рахуючи. А кобзар, випивши й трохи закусивши, сидів проти нього і дивився в одну точку незрячими очима.
— А звідки ви тепер, дідусю? Що чути на білому світі? — спитав його один з нетяг.
— А з Криму, — стрепенувся кобзар, ніби зрадівши запитанню. — З Каффи проклятої, щоб їй згоріти, бо там нашого брата продають, на базарі, як худобину...
— А що там чути? — поцікавилися нетяги.
За тих часів оповідання захожої людини були єдиним засобом довідатися про те, що діється на світі, і люди бувалі, як чумаки та кобзарі, були живою поштою і газетою.
— Що чути? — зітхнув кобзар.