Властиво, затим і прибули ми до антів, аби сказати: земля Склавинська повойоваяа аварами і є відтоді повинною перед ними. Антський похід у Склавйнію — на боці склавинів чи супроти них — означав би посягання на володіння каганату.
— Отак? — Келагастові не стало зрештою терпцю, і він обірвав аварського речника на слові. — А ти, достойний сол, купно з родичами своїми чогось іншого не міг вигадати? Се а якого ж часу уся Склавинія стала вашою? Се по якому праву?
— Казав уже: ми здолали склавинів у січі, вони платять нам данину.
— Ти лжеш! — вибухнув гнівом привідця антів й зробив рвійний рух, аби звестися, та обмежився лиш тим, що сперся обома руками об стіл, на якому возсідав. — Склавини не були вами скорені і данини вам не платять! Коли вони данники ваші і як такі перебувають під вашим накриттям, чому ви поспішили із сольством до нас, а не послали в поміч їм турми свої? Чому, питаю?
— Затим і прийшов до князя, щоб сказати: каганат не хотів би, аби і він втручався у суперечку між ромеями і склавинами. Ми, авари, прийдемо на поміч склавинам. Діждемося, що скажуть на нашу вимогу залишити Склавинію ромеї, і підемо, коли не залишать.
Відповідь сла аварського видавалася доволі-таки резонною. Та саме те й дратувало, мабуть, Келагаста.
— Склавини присилали до нас, своїх кревняків, людей і просили помочі у ратнім змаганні з ромеями. А хто просив вас? Хто, питаю?
Обрин завагався, і того доста було, аби доля виправи його повисла на волосині.
— Гадаєш, я не пізнав тебе? — звівся-таки Келагаст і став на рівні. — Гадаєш, такому, як ти, повірю? Чи обри настільки зухвалі є, чи від богів глузду не мають, що посипають випрошувати миру і злагоди тих, хто здатний сіяти лиш смерть? Ти є брат каганів Калегул, так?
— Я не приховую цього.
— Одначе й не зізнався. Гадаєш, не відаю, чому? Хто кричав тоді, коли перед братом твоїм. Баяном, стояло антське сольство: "Убий цього анта!"? Хто домігся того, що в кагановім наметі була пролита кров і впав жертвою брат мій Мезамір? Не ти хіба? І після всього посмів прийти й погрожувати нам?
— Достойний князю! — зробив крок уперед і став поруч із Калегулом Ікунімон. — До тебе прийшло сольство від каганату, а не засліплений ревністю отрок, на якого маєш гнів у серці. Завваж, коли то було кажуть, коли боги хочуть покарати когось, одбирають розум. Одібрали вони і в мужів, посланих на велике діло — добути мир і злагоду. Замість перетрактацій зчинили вони сварку, а замість розуму явили безум. І пішов бродити хміль у мізках, возбуяли гнівом ніким і нічим не стримувані серця.
— Мста — голос крові! — заперечив Ікунімону Келагаст. — Вона не знає забуття!
— Зате знав інше, — не визнав за потрібне промовчати Калегул і вдався до погроз. — Кий теж має два кінці. Коли знімеш десницю на наше сольство, не лише ти, весь рід твій буде покараний найжорстокішою карою. Авари не прощають невинно пролитої крові!
— А-а! То отак, значить? — Келагаст ступив крок уперед і вихопив меча. — Авари не прощають, а ми маємо прощати?!
— Князю, зупинись! — схопився і в змиг ока став між Келагастом та аварами Радим. — Тут правду казали: ти маєш діло не з родаками кагановими, а зі слами каганату.
Та його втручання не порятувало Калегула. Привідця дулібів на те був вправним воєм, аби вчинити, що замислив: спритно обійшов тиверського князя і проткнув убаяного заступництвом обрина мечем.
На мить усі заціпеніли. Анти дивилися на конаючого Калегула, обри — на їхнього князя.
Ікунімон скористався тим і не став ускладнювати й без того непевне становище свого сольства: підхопив смертельно язвленого родака під руки і, задкуючи, став відступати до виходу. За ним подалися і всі інші авари; Були сумирне тихі і знічені. Та тим не порятували себе. Затьмарений каламуттю, що знялася в ньому і геть затопила його, Келагаст знову возбуяв гнівом і кинув клич:
— В мечі їх! Потяти всіх до єдиного, аби і на насіння не лишилося!
Тиверський князь встиг стати при виході й заходився напоумляти, дулібів: зупиніться, засліплені, втямте, що робите! Та його не слухали. Завваживши те, всі інші князі землі Троянової поспішили зайняти своє місце поруч із Радимом.
— Чините супротив? — лютував Келагаст. — Являєте непокору?!
— Являємо волю більшості, княже! — Радим йому. — Прошу коритися їй.
— Ми в поході. Тут моя воля — закон. Вперед, мужі! Князі змушені були відступити з проходу, проте недалеко. Одразу за наметом вилаштувалися купно з мужами своїми півколом і відгородили дулібів від обрів, які поспішали вже залишити табір.
Зчинився гвалт, а далі й справжня січа, і хто відає, чим завершилася б та веремія, коли б не нагодився загін комонних.
— Агій на вас! Що сталося? — крикнув котрийсь із тих, що над'їхали.
Ворохобники спинилися і вже не посміли відновлювати січу: до них наближався Світозар із супроводом сольських.
— Що сталося, питаю?
— А те, що бачиш, — першим обізвався Радим. — Князь-привідця підняв руку на аварське сольство, забив Баянового брата. Мусили захищати від його гніву всіх інших слів.
Світоаар довго і сумно дивився на родаків своїх.
— Що ви наробили? — запитав перегодом. — Тебе питаю, Келагасте, сину славного Ідарича. Що ти наробив?
— Анічого! — зле огризнувся князь. — Помстився на винуватці смерті брата мого Мезаміра і тільки.
— Не тільки, привідцю. Дуже можливо, що ти помстився на всьому людові нашому. І жорстоко помстився. Мав би пам'ятати, се не ромеї, здатні зрозуміти чиєсь божевілля, се обри.
XL
З різних земель поверталися антські сди до Келагастового табору при горах Карпатах, однак і ті, і другі повернулися мало не в один день, і що найбільше втішило усіх — принесли добрі вісті. Як стало явним по їх звідах, боги не тільки Келагаста покарали того літа, імператора Візантії Маврикія теж не помилували. Десь чимось прогнівив вів свого всевидящего або ж не при собі був тієї миті і не згадав, що а усіх благочестивих діянь, найбільш прикрашують імператора витримка і поміркованість. Йому радили: стань вище гордині, поступися своїм. Це не хтонебудь зворохобився, аворохобились легіонери, опора трону твого. Хочуть, аби відкликав на зиму в обводи імперії" — відклич, кажуть, стомилися в січах — зваж і дай перепочинок. Твое ніколи не пропадало і не пропаде. Не послухався стратегів, ані тих, що були за Дунаєм і волали з-за Дунаю, ані тих, що промовляли їхніми устами тут, в Августіоні, впав натомість у великий гнів і вирік у гніві:
"Ніяких поступок! Теж вигадали — правитись на зиму до жон. Там, у Склавинії, хай зимують, коли не зуміли скорити її до зими". А того виявилося доста, аби легіонери від ворохобні перейшли до діла — взялися за мечі й примусили стратегів, як і стратигів своїх, втікати за Дунай, під крило імператора. —:
Простір, кажуть мудрі люди, не терпить порожнечі. Не' потерпіли її й ромейські легіони. Заволодівши таборами — кожна когорта своїм, легіонери кричали до хрипоти і вимагали повернення додому також до хрипоти. Аж поки не відшукався серед багатьох один, який вийшов наперед і взяв гору над зворохобленими.
— Гадаєте, підемо на зиму до жон і удостоїмось супокою? А що скаже імператор, коли довідається, що ми підняли меча на своїх привідців, більше того, самочинно полишили боролища, віддали супостату те, що взяли у нього ціною власної крові? Невже не розумієте: за те матимемо не супокій і не перепочинок — вериги, а то й гірше — смерть? Куцо мислите, легіонери! І не так, як належало б мислити.
То був центуріон Фока, коренастий, збитий із м'язів напівварвар, про що недвозначно нагадувало ромеямйого вогнисто-руде волосся. Легіонери знали його як сміливого й прихильного до них привідцю. Знали також, що він ніколи не молився на імператора, нерідко дозволяв собі глузувати з нього, хоч сам мав примітну ваду — спотворений у січах вид. Злість Фокину пояснювали всіляко: і шрам дістав через Маврикія, і жони не має через таких як Маврикій. Одначе те, що почули з його уст зараз, не вдовольнило легіонерів.
— Ти радиш нам угомонитися, бути слухняними імператорові?
— Ба ні! — поспішив заперечити Фока, — Що дасть зимівля в Склавинії і що — покора імператорові? Ні в тому, ні в другому не бачу глузду. До іншого кличу вас легіонери: станьмо плече в плече й рушаймо на Константинополь та усуньмо Маврикія з престолу — ото буде звитяга і перепочинок на довгі часи! Пам'ятайте, доки в Августіоні сидить Маврикій та повеліває своїм іменем, супокою ні вам, ні кревним вашим не буде! Все січі та січі будуть! Хіба не відаєте: Константинополь ненавидить
І Маврикія, Досить нам об'явитися там, як люд константинопольський кине його в Пропонтиду. — Правду каже! Доки в Августіоні сидить Маврикій супокою не знатимемо! '
— На Константинополь! Станьмо плече в плече і на Константинополь!
Сли антські не поспішали полишати землю Склавинії ждали, чим завершиться ворохобня в ромейських легіонах.' Проникнути між них і знати достеменно, що діється там не мали змоги. А чути багато чули. Тож не обминула їх їгта, остання, що надійшла від ромеїв, чутка: не комусь іншому, напівварвару і всього лиш центуріону Фоці пощастило злютувати зворохоблених легіонерів та повеств на Константинополь, прибрати з їхньою поміччю Маврикія й сісти на його місце в Августіоні. А вже як сів, скарав на горло не лише Маврикія і його рід — брата, жону малолітніх синів, доньок, а й багатьох із зпаті і серед всіх — визначного стратега Візантії Коментіола.
Склавини не забарилися вийти з лісів і стали гуртувати свою доволі-таки поріділу силу, сідати там, де й раніш сиділи. Відпала потреба іти на цоміч їм і в антів. А ті переміни не могли не убаяти в серцях багатьох зроджене прикрою сутичкою з обрами сум'яття.
— Слава богам! — казали і лаштувалися полишити цей і щасливий і нещасливий табір. — Слава мудрим і добрим богам! Оберегли-таки нас від боролищ і згубних січ на бородищах.
Правилися в зворотну путь і раділи, потішали себе веселими бесідами і старались увірувати: те, що вчинив з обрами Келагаст, кануло у небуття. А так, сольство ж врятували від погрому, загинув лиш Калегул. А по тому Калегулу жалю мало. Хіба каган не відав: брат його спричинив невинну смерть антського сла Мезаміра, тож і удостоївся того, чого заслужив. Ано, в такім разі покон у всіх один: смерть за смерть і кров за кров.
Певність, що буде саме так: авари посумують, почувши, чим завершилося сольство до антів, та й прикусять язика, — швидко убаяла всіх.