І пропливали по Миколиному обличчі тіні. Він байдуже дивився у вікно, мовчав, заглиблений у якусь таємничу безмовність. Він здавався будиночком, у якому погасили вікна, і його залишили люди. Марія дивилася на ньо-го, сумувала. Де ти; друже? Де твоя бунтівлива, чудова душа, де твій буряний, мрійливий розум? Куди поділися вони, на які надзоряні орбіти втекли? Яка в’язниця оточила твою свідомість, ким вона змурована?
Інколи в Миколиних очах спалахували іскорки. Здавалося, що неясні спогади триво-жать поверхню його психовідчуття. Напружувалося чоло в намаганні осмислити навколишнє. Та втомлено заплющувалися повіки, вираз байдужості знову лягав на лице.
Було нестерпно тяжко. Кровоточило серце Марії, боліла душа. Сідала навпроти Мико-ли, дивилася в очі, торкалася його руки. Микола прозоро дивився на неї.
— Що тобі, Марійко?
— Невже не згадаєш, хто ти? Хто ти, Миколо?
Микола по-дитячому усміхається.
— Я — це я… Хіба цього не досить, Марійко? Забув… забув, болить голова.
— Може, згадаєш прізвище, може, ім’я якесь, вулицю, село.
— Не знаю, Марійко. Очі ріже світло. Дай я сяду сюди. Хіба що… очі пам’ятаю.
— Які очі? — похопилась Марія. — Кажи, кажи!
— Очі… сині очі…
Повіки Миколи заплющилися, і Марії здалося, що він марить.
— Сині очі, — прошепотіла вона. — Може, кохана, може, мати, хто скаже?
А потім — повернення до рідної землі. Вона відвідала своє село, вірніше, згарище. Руд-ки були спалені дощенту, десятки сімей розстріляно, вивезено до Німеччини. Ті, що поверта-лися з фашистської каторги, не знаходили ні рідної оселі, ні родини, ні знайомих. Тож і Марія не знайшла навіть віддалених родичів, тому й згодилася на пропозицію Міністерства освіти очолити школу у великому селі над Прип’яттю. Тут росли густі ліси, біля села протікала повновода ріка, усе довкола нагадувало рідні місця.
Почалася робота. Кропітка, довголітня, тяжка й водночас приємна, вдячна, далекосяж-на. Скільки думок, мрій, сподівань, здійснень! Скільки юних доль, котрим треба було допо-могти віднайти стежку поміж чагарями життя.
В той повоєнний рік Марія взяла собі перший клас, бо розуміла — тут закладається підвалина всього душевного строю майбутньої людини. І щоб споруда психічної будівлі сформувалася надійно, нерушимо, треба учителеві зважувати кожен свій крок і дію, кожне слово й думку. Помилка педаґоґа щодо юного серця обертається в зрілому віці страшною катастрофою.
Марія п’є спогади про золоте дитинство своїх вихованців, ніби втопаючий хапає ковток живлючого повітря. Вона тоді одразу відійшла від загальноприйнятих правил виховання й навчання, хоч дехто з учителів і не схвалював її кроків. Проте не можна сказати, що це ста-лося одразу. Ще тоді, коли вона слухала дивну розповідь Миколи про його видіння прий-дешнього світу, в ній майнула думка про необхідність рішуче змінити виховання та навчання дітей. Особливо переконалася в правильності тієї миттєвої думки тепер, прийнявши першокласників. Чи правильно діють ті учителі, що тримають діток багато годин підряд у класах, і першокласники раптово переходять від дитячої стихійної волі до суворої дисципліни. Жодних порушень. Жодних відхилень. Нівелювання особистостей, суворі оцінки. Дитина інстинктивно починає ненавидіти навчання, котре одібрало у неї можливість вільно гратися й діяти відповідно до настрою. Добре, коли трапляється щирий і мудрий учи-тель. А коли просто сухий інформатор, службовець? Тоді маленький школяр, зітхаючи, підкориться невблаганності, але ніколи не вважатиме школу рідною, близькою.
Марія давно знала цю закономірність, тому наполягала на вільній динамічній проґрамі аж до четвертого класу. Обсяг знань не мінявся, але методи, час навчання, відпочинок, вибір і подача матеріалу, все це мало бути в розпорядженні педаґоґа. Радісна гра — ось ключ нав-чання. Марійчині товариші не завжди схвалювали такі ідеї: по-перше, це спричиняло зайві клопоти, загрожувало неприємностями від начальства, котре при будь-яких умовах вимагало звіту, цифр успішності, по-друге, для такої "гри" потрібне не сюсюкання, а щирість, легкість, невимушеність.
Згадується перший день.
Клас пронизано скісним променем сонця, що заглядає у широке вікно. За партами тридцятеро голівок. На якусь мить залягає тиша. Всі очі уп’ялися в неї. Неповторний момент у житті кожного вчителя: перша зустріч. Треба мати уяву і збагнути, що відбувається? ЗУСТРІЛИСЯ РІЗНІ СВІТИ, РІЗНІ ПЛАНЕТИ. Юні, казкові, котрі лише формуються, наби-раються сили, прагнуть поглинуті" все найцікавіше, засвоїти його, зробити своїм; і старший, досвідчений, сповнений болем життєвих ударів і втомою осяянь та осягнень. Що він зуміє передати? Чи спроможний зацікавити? Чи стане своїм, любим, бажаним?
Вона обнімала кожного щирим поглядом, цілувала у думці, знаходила для всіх своє, неповторне слово. Хлопці, ніби будяки на колючих бадилинах (вони пам’ятають грозові дні страшної війни), готові кожної хвилини нагороїжитись і стати в опозицію; дівчатка — пуп’янки безмежної ніжності, океан грядущого материнства, котрий дрімає під покровом дитячості. Як важливо дати вихід тій сокровенній основі в доброму напрямку, бо інакше скарби сховаються від ока, підуть у землю, як прозоре джерело в палючій пустелі.
Привітавшись, Марія сказала їм тоді просто, як мати:
— Багато літ ми будемо йти спільним шляхом, любі діти. Далека путь і тяжка, але цікава. Будуть у нас і невдачі, але радість здобутків перевершить будь-які втрати. Все звідаємо разом — ви і я. Рушимо в гори й ліси великого людського знання. Знайдемо на кам’янистих стежках скарби, поділимо їх на всіх, щоб кожен був щасливий і багатий розу-мом і душею. Ті скарби — знання, уміння, мужність, краса. Хтось назбирає хмизу, хтось викреше вогню. Сядемо біля багаття, зігріємось. Я оповім казку про подвиги наших пращурів та батьків, про їхні заповіти нам. Ви відкриєте мені те, що побачите на стежині пошуку. Разом заспіваємо пісню, і нам буде весело. Що є в світі прекрасніше побратимства, коли навіть життя не жаль віддати в ім’я друзів своїх? Будьмо такими побратимами, друзі!
Дивляться в душу полум’яними, іскристими оченятами, намагаються збагнути, оцінити. Бояться фальші, обману, бо вже бачили велике лихоліття смерті, звідали ненависть ворога і обман зрадливих душ, самоту і зневіру сирітства. Щирість незрима, ти пропонуєш те, що можна побачити лише оком серця. Якщо відчують, приймуть твій подарунок, матимеш довічних друзів, бо незримий зв’язок — навіки. А не відчують, станеш для них духовним блазнем, котрий жадає привернути увагу глядачів дешевими фокусами й штукарством.
У той вересневий день була чудова погода. Марія запропонувала дітям погуляти в лісі, щоб там продовжити невимушену бесіду з ними.
Вони з радістю рушили за нею. Проте вона промовляла сама собі в думці — обережність. Зловживати прагненням дітей до простору й розкутості не слід. Поступово тре-ба привчати їх до зосередженості, до праці й творчості. Але дуже поступово, зацікавлюючи незвичайністю завдань, їхньою цілковитою необхідністю, важливістю.
Який незабутній, унікальний день! Ніби мить вічності. Вони йшли горбами, посадкою. Ліс розчиняв перед ними величну браму, шепотів одвічну казку. Осики, берези вже накидали на свої плечі осінні святкові шати, прощалися з літом. Кружляли в повітрі багряні, золотисті кораблики, лягали під ноги, ткали багатоцвітний килим матері землі.
Вони розмовляли про хмари, дерева, сизі мохи, покручені корені вікових дубів, про за-думливе плесо болота, яке устелялося розмаїтим листям, що опало з дерев. І Марія в леґенду свого першого уроку вводила прості, знайомі, звичні образи рідної землі, які входили до ди-тячих душ вільно, приязно, сплітаючи мережку тонкого світовідчуття, де поселиться вічна любов до природи, першооснови всього сущого на землі.
Вже тоді зароджувалися в свідомості Марії думки про грандіозну реформу ніколи, таку реформу, яка відповідала б революційним перспективам комуністичного майбуття. Проте скільки літ мало промайнути, щоб ті пунктири мислі стали ясними начертаннями, щоб визріли життєві умови, щоб вона обросла соратниками й побратимами, котрі допомогли б вистояти супроти ураганів долі та утвердити суджене.
Тим часом треба було займатися щоденною рутинною працею, турбуватися про побут учителів, про шкільне господарство, навчальні засоби, про долю кожного школяра зокрема.
А Микола? Микола був біля неї. Жив поряд, як брат, як друг. Як дитя. Він братом був для Марії, навіть по документах. А як же інакше? Палке кохання Марії перейшло в ніжну любов. Згодом він оговтався, звик до свого нового стану, наново навчився читати, писати, але минулого згадати не міг. Найбільше йому подобалося в саду, біля дерев і квітів. Він цілими днями прищеплював, підрізував, садив, поливав. У такі дні обличчя Миколине було ясним, одухотвореним. Так і вважався він садівником при школі. Приохотився читати казки, леґенди, міфи. Зачитувався ними до глибокої ночі. Любив розповідати фантастичні історії дітям, своїм постійним гостям, для котрих у нього завжди були в курені, якщо влітку, або в теплій кімнатці садової сторожки взимку, смачні гостинці — цукерки, кавуни, яблука, груші, горіхи.
А недавно з’явилася в Миколи несподівана пристрасть. Він розповів Марії про свій дивний сон, в якому він був древнім співцем-бояном і грав на гуслях.
— Де ти бачив гуслі? — з надією запитала Марія. Може, це почало пробиватися джере-ло, котре колись замулилось?
— Читав у книзі, — смиренно відповів Микола. — А ось тепер побачив у сні. Допомо-жи мені зробити їх.
Марія шукала спеціальну літературу, написала в Спілку композиторів до Києва, але так нічого й не добилася. Книг не знайшлося, а з Києва відповіли, що гуслі тепер екзотичний інструмент і треба з цим питанням звертатися в Москву. Тим часом Микола сам почав май-струвати те, що йому приснилося. Сільські столяри допомагали йому, хоч тихцем і піджартовували. Учитель співів та музики, якому Марія оповіла про Миколину химеру, поцікавився роботою садівника і, зустрівшись знову з директором школи, висловив зачуду-вання тим, що побачив. Сказав, що такого музичного інструмента ще не бачив, навіть у спеціальній літературі не зустрічав і таких зображень чи опису.