Чому б не радіти, товаришу бригадир? — знову з перебільшеною скорботою похитав головою і знову розсміявся.
Дмитро нічого не відповів. Різко відвернувся од друга і швидко пішов понад берегом. "Хто б міг подумати, що Варивон такий порожняк? Що йому? З усього б сміявся, насміхався. За гостре слівце рідного батька продасть. Оце тобі й товариш".
І шкода було чогось, що болюче обірвалось, як перетягнута струна.
— Дмитре, — наздогнав його Варивон і заспокійливо поклав важку руку на плече. — Не кип'ятись, бо навіки ошпариш мене.
— Іди, Варивоне, подалі. Не мозоль очей. І без тебе...
— От дурний чоловік. Я приїхав до нього з радістю; дивись, як написали про тебе, — і простягнув учетверо складену газету. Дмитро люто вихопив її з рук, розгорнув, швидко пробіг очима по перших шпальтинах, і його зір прикипів до третьої сторінки. В невеликій статті "Думи бригадира" писалось про те, як добре працювала його бригада в цю весну і як думає він зібрати високий урожай гречки. Згадувалось і про добірне насіння, і про бджоли. З жадобою п'ючи кожне слово, він уже хмілів і обм'якав од припливу великої і млосної радості.
— Ну, знаєш, Варивоне, бувають же в світі чудеса, — здивовано розвів руками, подивився на товариша, притулив його до себе, поцілував і тихо засміявся нервовим сміхом.
— Що це я тобі став таким гарним, значить, як дівчина? Ні, брате, поцілунком не відкупишся — тут діло премією пахне.
— Чим же тебе преміювати? — засміявся Дмитро.
— Всіма твоїми книжками про просо! Що, перелякався?
— Ти і так їх мені з самої зими не приносиш... Ну, прямо наче тобі світ іншим став. І хто б це міг написати? Спасибі, Варивоне.
— Споживай на здоров'я. А як розсердився спочатку? Вже, напевне, в душі всяку чортовщину на Варивона гнав. Еге ж?... Прочитав я це, Дмитре, і так зрадів, неначе про мене написали, та ще й сильніше, бо тобі тепер підтримка більше важить, аніж мені.
Сіли біля багаття і, обпікаючи руки, почали їсти картоплю.
— Стаття — статею, а як далі зі мною? — раптом похмурнів Дмитро.
— Кушнір наказав, щоб тебе з-під землі витягнути. Зараз же поїдеш. Прийдеться тобі, як іменинникові, дати коня, а самому пішки чимчикувати. Незручно ж бригадирові, про якого в газетах печатають, за кінським хвостом іти. Тільки ти обережно, мій Воронько норовистий: як скине тебе — знову в газеті напечатають статтю "Падіння бригадира"... Так поспішай до своєї бригади сіяти гречку... З району приїздив один працівник, добре нагримав на Кушніра. А Крамовий уже, кажуть, не буде уповноваженим по нашому селу — знімають.
— Бре! Оце так радість!.. Ох, і чолов'яга ж попався на моє щастя. Золото — не чоловік, — розповів Варивонові про Івана Васильовича.
— Так це ж наш новий секретар райпарткому. Іван Васильович Кошовий. Ох, і тетеря ж ти, настояща, значить, тетеря! Не догадався, з ким їхав.
— Та ну?!
— От тобі й ну! Ніколи не думав, що ти такий дядько-не-догадько.
— Помовч уже. Побачив би, яким би ти став догадливим, коли б у моїй шкурі ці дні пожив. Усе всередині переїлось. От і вини не чув за собою, а йдеш серед людей мов клеймований. Що не кажи, а відірватися нам від колгоспу, від своєї сім'ї — це прямо видима смерть. До цього нещастя не почував, скількома нитками я зв'язаний з усіма.
— Це правда, Дмитре. По-іншому все у нас пішло. От візьми подивись, якими наші баби стали. То раніше зберуться — усі кісточки одна одній перемиють, усі брехні в одне рядно стягнуть, за яйце одна-одній очі видряпає. А тепер вони ще й нам носа утруть, їм почесть почала снитись. Москва, ордени. Не бачив ти, яке жито моя Василина з Шевчиком вирощує? Думаю — не в одній газеті про це напишуть, навіть більше, ніж про тебе, — хитро примруживсь. — Зроду такого жита не бачив. І вже її, бабу мою, навіть в неділю в хаті не втримаєш... Життя!
— Життя, — погодився Дмитро, лежачи на траві і мало дослухаючись до слів товариша: своя радість заполонила всі його думки. "Єсть же такі люди", — з подякою пригадував риси обличчя Івана Васильовича.
У високому блакитному небі паслися кучеряві білі хмари, над берегом сяяли глянсуватим листом верболози і явори, а сонячна дорога, перекинута через Буг, ворушилася живими злитками кипучого срібла. Далекі хати невеликого сільця, як отара гусей, спустились до ріки і, здавалося, от-от розмахнуться крильми і полетять в сліпучу голубінь, обвіяну яблуневими пахощами. Як все покращало навколо і на серці. Життя!
— Знаєш, Варивоне, я тепер із шкури вилізу, а доб'юся такого врожаю гречки, що тобі і в сні не снилось. Як не є — слово партії дав.
Варивон здивовано подивився на Дмитра: ніколи досі не любив хвалитися наперед. Видко, добре прорвало чоловіка.
— Значить, з колосочка буде жменька, а з снопика мірка.
— Еге ж, — коротко відповів, пірнаючи в хвилюючі роздуми. Він зараз навіть фізично відчував, як чорними намистинами лягає гречка в ріллю, як зеленими сердечками покривається нива, ніжними червоними стеблами розколихує грона врожаю.
Увечері Дмитро із Варивоном зайшов у правління колгоспу.
— Здоров, здоров, вояко, — радісно зустрів його Кушнір, намагаючись усміхом приховати почуття незручності. Куцими широкими пальцями міцно стиснув Дмитрові руку. — Читав, читав, як про тебе в газеті розписали.
— Чи не ви матеріал подали про свого бригадира? — відповів повільно і ущипливе.
— Ет, не будемо про це говорити, — на широке обвітрене обличчя Кушніра набігла тінь. — Ти не знаєш, як у мене душа переболіла через це саме діло. І дуже радий, що усе так закінчилося. Дуже радий!.. Що ж, Дмитре, тепер починай сіяти гречку. Погода встановлюється.
— Посію, Степане Михайловичу. Прийшов до вас, щоб мені суперфосфату відпустили.
— Як? Для чого тобі суперфосфат? — мало не підскочив Кушнір, і в його очах застрибали іскорки справжнього переляку. — Ти ж буряки не сієш! — гарячковита мова Кушніра ніяк не пасувала до його постаті, ширококостої, твердої.
— Гречку сію.
— Ну, знаєш, під гречку нам суперфосфату не відпускають. Чи не тлусто буде для неї.
— Для рудяка — тлусто, для гречки — ні.
— Нема в мене суперфосфату. І не проси, і не моли — нема! Нема! І радий би дати — так нема!
Запасливий Кушнір іще мав добриво, але немилосердно скупився кожним кілограмом: "суперфосфат — це цукор".
— Нема, кажете? — аж витягнувся Дмитро до голови колгоспу.
— Нема, нема, кажу, — відхилився назад Кушнір і скривився — вдарився головою об високе бильце стільця.
— Значить, нема?
— Нема, значить.
— А коли попошукати?
— Для цукрового буряка трішки є. Самий послідок — тільки віником позмітати.
— Значить, є?
— Нема, нема! Для гречки нема.
— Добре. Тоді я гречку сіяти не буду.
— Як не будеш?
— Просто не буду, — підвівся Дмитро з-за столу.
— Раніше без суперфосфату сіяв? Сіяв? — гарячився Кушнір. "Чорт, чорт, не чоловік. Впертий, як віл".
— То діло давнє було, Степане Михайловичу. Раніше я зібрав би три-чотири центнери — і нічого б мені ніхто не сказав. А тепер — партії слово дав. Це треба розуміти.
— Ну, де ж я тобі цього суперфосфату візьму? Коли б у мене свій завод був. Тоді хоч купайся в ньому, в суперфосфаті — нічого не скажу, їж, пий — нічого не скажу! Відомо — на суперфосфаті гречка вродить. А ти без нього вирости. Знаєш, як солдат із сокири супу наварив?
— Так у того солдата хазяйка була трохи добріша, Степане Михайловичу, за вас.
— Добре, добре! — розсердився Кушнір. — Хай буду я не щедрим, скупим, а суперфосфату тобі не дам. Поїду в район, отримаю рознарядку, тоді все забереш.
"Не дасть. Раз уже розгнівався, то не дасть", — наливаючись злістю, подумав Дмитро і, стримуючи себе, пішов на хитрощі.
— Да. А товариш Кошовий сказав, як я з ним у машині їхав, щоб ви мені всіляко допомогли. Він на вас велику надію покладав, — і покосився на Варивона. В того аж просвітилися сміхом янтарні очі, проте обличчя зараз же набрало поважного вигляду.
— Да? — застиг на мить в здивованні Кушнір.
— Да, да, Степане Михайловичу. Секретар райпарткому кріпко, значить, зацікавився гречкою. І про суперфосфат говорив. І про вас згадував.
— Брешеш ти, Варивоне, — швидко розкусив Варивонову гру догадливий Кушнір, але не розсердився, а подобрів: "Стараються хлопці".
— Чого б це я брехав? Що я його, цей суперфосфат, їстиму, чи як?
— Брешеш, брешеш! По тобі бачу, — брешеш. Ну, та дідько із вами. Приїжджай, Дмитре, завтра до комори, — рішуче блиснувши очима, раптом роздобрився Кушнір.
— А хватить?
— Хватить, хватить! Ну, може трохи нехватить, — спохватився. — Так щось скомбінуємо. Гляди, щоб тільки гречка вродила. Успіх твій всьому району передамо, а то й вище... Щось іще про наш колгосп розпитувалось нове начальство?
— Розпитувалось...
— Ага... Коли суперфосфат розсіватимеш?
— Перед самим посівом.
— То ти що, і підживлювати пізніше думаєш?
— Думаю, коли зацвіте гречка.
— Добре, добре, Дмитре. Роби так, щоб гречка як з води йшла.
— Це від суперфосфату найбільше залежатиме, — знову покосився Дмитро на Варивона. — Як нехватить...
— Хватигь, хватить!.. — І зразу ж Кушнір зрозумів насмішку Дмитра, усміхнувся куточком уст. — Ну вас до дідька! Всю душу вимотали. З вами ще побалакай трохи — зовсім ограбуєте. І штани здерете. Здерете!
Варивон, збігши із східців, обома руками міцно перехопив шию Дмитра.
— Ніколи б у світі не подумав, що ти так ловко вмієш збрехати. Це у мене навчився!
— Звісно, у тебе. Ти хіба чого доброго навчиш?
— Іще йому мало! От жадюга. Пішли, Дмитре, до тебе могорич пити — за статтю і за суперфосфат. Бач, як підтримав тебе. А міг би всю музику одним словом зіпсувати. От який у тебе друг.
— Похвали мене, моя губонько, бо роздеру до самих вух.
XXV
Сафрон Варчук, повернувся із заслання, перші дні тільки висиплявся та від'їдався. Зрідка, і то вечорами, з'являвся на люди, але говорив обережно, мало і повільно-повільно, мов кожне слово зважував усередині на точній вазі. Однак його чорні, глибоко запалі, без блиску очі уважно і з недовірою придивлялись до всього
Він знав ціну життя, розумівся на людях, на тих явних і прихованих пружинах, які рухали людськими вчинками, відчував силу карбованця, достатку, але те, що він тепер побачив у селі, глибоко збентежило і ще більш насторожило. Що його односельці зараз дружно і добре робили в колгоспі, добивались високих урожаїв зерна і цукрового буряка, — це було зрозуміло: люди побачили, що чесною спільною працею вони виб'ються із споконвічних злиднів.