Тут, у Софiї, зiбралися мужi, достойнi митри патрiарха, у митрополiях Азiї, Єгипту, всiєї iмперiї є єпископи-фiлософи, вченi, зразки благодiйства.
Але Iоанн Цимiсхiй сидить на соборi, дивиться холодними очима на єпископiв, i вони знають, що їх жде, якщо воля iмператора не буде виконана. I чернець Василь обирається новим, вселенським патрiархом. Вiднинi iмператор Iоанн буде василевсом i главою над ченцем-патрiархом, вiн може робити все, що захоче, може урочисто одружитися у соборi Софiї чи Влахернi й з Феофано.
I iмператор одружується. Майбутню василiсу ввели в собор Софiї з покривалом на обличчi. Назустрiч вийшов i накинув їй на плечi пурпурову хламиду, яку спочатку благословив патрiарх Василь, сам iмператор Iоанн. Взявши за руку наречену, вiн повiв її до олтаря, де стояв патрiарх.
I в той час, коли патрiарх клав на голови августiв вiнцi, щоб з'єднати їх i проголосити многолiття, iмператор Iоанн зробив так, як велiв обряд, — пiдняв покривало, за яким ховалось обличчя нареченої, i всi присутнi на цiй урочистiй церемонiї побачили непривабливий, зморшкуватий лик пiдстаркуватої дочки покiйного iмператора Костянтина — Феодори.
Нiхто в соборi не мiг зрозумiти, чому так зробив iмператор Iоанн, коли й як це сталось. Усi ждали, що вiн — молодий, здоровий, дужий — вiзьме собi василiсу до пари. Поруч iз ним пiсля смертi Полiєвкта — i про це також говорили — могла стати й Феофано. А втiм, всi вони, побачивши Феодору, кричали, голосили:
— Многi лiта найсвятiшiй i найблаженнiшiй Феодорi!
— Многi лiта василевсу Iоанну!
— Многi лiта iмператорам нашим!
Звичайно, нiхто з них не знав, як не знала того й Феодора, що, стоячи отут, у соборi Софiї, з вiнцем на головi, дивлячись на образ богородицi в куполi над олтарем, iмператор Iоанн думав про Феофано.
Так, до самої останньої хвилини вiн не мiг її забути. Ще надавно, коли живий був Полiєвкт, мрiяв, що вирве Феофано з Проту, поверне в Буколеон, увiйде з нею в Золоту палату. Це нiкого б не здивувало в Константинополi, все було готове для цього.
Але, стоячи над труною патрiарха, iмператор Iоанн зрозумiв, що й справдi Полiєвкт робив мудро. Краще сидiти у Великому палацi одному вбивцевi, нiж двом. I, звичайно, краще тут не мати Феофано, яка вбила вже трьох iмператорiв. .
Iоанн здригнувся: Феофано вбила трьох, так чому ж їй не вбити четвертого — його, Iоанна? Стоячи над труною патрiарха, вiн старанно хрестився. Народившись, страх перед Феофано все бiльше полонив його душу. Звiльнившись вiд клятви патрiарху перед його труною, iмператор Iоанн дав собi клятву нiколи не повертати в Константинополь Феофано i тодi ж подумав про Феодору. Вона не була красива — це знав Iоанн Цимiсхiй, у нiй не було найменшої приваби — i це вiн бачив. Але вона — дочка порфiрородного iмператора Костянтина, вона василiса з народження, i бiля неї вiн стає спадкоємцем слави Костянтина.
— Многi лiта iмператорам нашим! — кричали всi в соборi.
4
Недалеко вiд Константинополя, серед голубих просторiв Пропонтиди, мов табун сiрих чайок, що летiли через море, але стомились i сiли спочити, лежить дев'ять островiв, якi здалеку здаються одним великим островом. Ще з давнини їх названо Принцовими островами.
Чудовi здалеку цi острови — з жовтими, червоногарячими скелями, що круто обриваються над голубими водами моря, iз золотоверхими церквами й монастирями, з садами, рядами високих кипарисiв, тихими затоками.
Але набагато бiльше, нiж кипарисiв, є на цих островах могил. Споконвiку iмператори Вiзантiї вивозили сюди, а найбiльше на один iз островiв — Прот* (*Протi — перший.), усiх тих, що були їм невгоднi. Тут є монастирi з пiдземеллями, куди нiколи не сягає сонце, є скелi, з яких до води не долетить живою жодна iстота, є затоки, яких не помiтить найпильнiше око... Через це iмператори й закидали сюди своїх ворогiв. Одних оскопляли, iнших ослiпляли, ще iнших топили, а деякi докiнчували життя в пiдземеллях. I нiхто, нiхто в свiтi про це не знав, — чудовi здалеку острови, дивний Прот!
Саме тут, бiля Проту, через день пiсля вбивства iмператора Никифора, пiзнього вечора у тихiй затоцi став дромон. З нього на берег звели жiнку з слугами й двома дiвчатами. Це була Феофано.
Вона нiколи не була на цьому островi, але знала, що той, хто сюди потрапляв, живим до Константинополя вже не повертався. Та й сама Феофано велiла сюди вивезти десять лiт тому п'ять сестер першого свого чоловiка Романа — звичайно, на смерть, довiку!
А все ж вона зiйшла на крутий берег гордо, як i належить василiсi, i до келiї своєї, одним одно загратоване вiконце якої виходило на море, ступила зухвало. Тiльки й того, що всю першу нiч не спала, ходила й ходила по келiї, думала про втечу.
Феофано думає так не тiльки цiєї ночi, — вона нi на хвилину не припускає, що залишиться тут довiку. Самовпевнена, розбещена василiса вiрить, що стала жертвою божевiльного патрiарха Полiєвкта, що про неї думають i дбають iмператор Iоанн i паракимомен Василь. У Константинополi залишились i мусять соцарствувати з Iоанном два її сини — Василь i Костянтин. Якщо ж Iоанн забуде, одцурається вiд неї, то їй допоможуть, вирвуть з Проту. Є брат iмператора Никифора — Лев, син його i небожi, якi Iоанна вважатимуть вбивцею Никифора i нiколи не взнають, хто скеровував його руку. Є у Феофано й те, що може все зробити у Римськiй iмперiї. Виїжджаючи на Прот, вона встигла взяти з собою й зберiгає в келiї великi скарби — золото, дорогоцiнне камiння...
I ще одне, що вiдчуває Феофано, — вона була, є i довго буде найкрасивiшою жiнкою iмперiї. Вона дивиться у дзеркало i бачить себе — може, надто блiду, може, трохи сполохану, стурбовану, але молоду. Що тридцять лiт для божественної Феофано, яка до того ж знає цiну своїй красi?!
Кiлька довгих i надзвичайно важких мiсяцiв проводить вона в монастирi, який, нiби велетенська фортеця, iз багатьма пiдземеллями, льохами, тайниками, ровами й валами, височiв на найвищiй скелi над морем. У цьому монастирi в рiзнi часи й рiзними руками заточенi були, ослiпленi, забитi багато iмператорiв, видатних людей та навiть патрiархiв iмперiї: iмператори Михайло Куропалат, Лев з чотирма своїми синами, дiд Феофано по чоловiку Роман Перший Лекапiн. Тут сидiли в келiях i тi п'ять сестер Романа Другого, яких вислала Феофано. Тепер сюди потрапила й вона сама.
Це був похмурий, страшний монастир. Феофано тут оточують мовчазнi безбородi ченцi, що стежать за кожним її кроком, стоять бiля дверей її келiї й час вiд часу заглядають у загратоване вiконце у дверях, коли вона навiть спить. Ще за одним, також загратованим, вiконцем об крутi скелi б'ється розбурхане Мармурове море. Очi безбородих пильнують за нею, куди б вона не пiшла. Здавалося, Феофано нiчого тут ждати, нi на що було сподiватись.
Але Феофано жде, вона надiється, що хтось прийде їй на помiч, визволить з Проту. I вона свого дiждалась. В одну з довгих осiннiх ночей безбородий, що вартував бiля дверей її келiї, коли все затихло в монастирi i Феофано вже збиралася лягти, раптово вiдчинив дверi, увiйшов до келiї й погасив свiтильник.
— Хто це? — прошепотiла, затаївши подих, Феофано.
— Я твiй друг i прийшов вiд твоїх друзiв.
— Хто ж ти?
— Я — етерiот Вард Валент з Буколеону.
— Зажди, ти брат Льва Валента, що вбив Никифора?
— Я брат Льва, що вбив Никифора. Але Льва велiв убити iмператор Iоанн.
Феофано стало моторошно. В темнiй келiї перед нею стояв Вард — брат етерiота Льва, який убив її чоловiка — iмператора Никифора. Отже, це спiльник її i Iоанна... Але Вард каже, що Iоанн велiв убити Льва. Кому ж тодi служить Вард?.. "Тихше, мовчи, Феофано, — зцiпивши зуби, велiла вона собi, — бо найменша помилка буде згубою. Треба ждати, що далi скаже Вард".
Вона швидко дiзналась про те, що сталось: Iоанн Цимiсхiй усунув вiд царювання її синiв — Василя й Костянтина, — мовчи, Феофано, мовчи! — iмператор Iоанн вислав на острiв Лесбос брата iмператора Никифора Льва, а його сина Варда i небожiв — у далеку Амазiю; Феофано пiзнала вдачу нестримного Iоанна; патрiарх Полiєвкт помер, i iмператор змусив собор єпископiв обрати патрiархом ченця з Олiмпу Василя, — Феофано намагалась не пропустити жодного слова з розповiдi Варда.
— А зараз, — тихо шепотiв вiн, — Лев Фока з сином почали повстання в Каппадокiї, i хоч у Болгарiї неспокiйно, iмператор Iоанн зняв у Фракiї й Македонiї кiлька легiонiв i на чолi з Вардом Склiром i патрикiєм Петром послав у Азiю. Iмператор Iоанн боїться, вiн засипав хлiбом Константинополь.
I знову Феофано мовчала, бо не могла зрозумiти й збагнути, кому ж служить Вард i хто його послав до неї.
Аж тодi Вард Валент сказав:
— Тому проедр Василь послав мене сюди, василiсо, сказати тобi, що вiн про тебе думає й дбає. Проедр жде, чим скiнчиться повстання в Азiї й що станеться в Константинополi. А тодi дасть тобi про все знати й допоможе... Жди, василiсо. Тут, на Протi, є нашi безбородi, я пройду до тебе завжди, коли звелить проедр!
Феофано зрозумiла, що в цiй iмперiї, де вона живе, i де все робиться заради слави, честi, багатства небагатьох людей, i де небагато цих людей один одного вбивають, рiжуть, вiшають i карають, мусить бути i такий чоловiк, як проедр Василь...
Вона, здавалось, бачила його в цю хвилину: кощавого, непомiтного, висохлого, з ласкавою посмiшкою на лицi, тихим приглушеним голосом, довгими, тонкими пальцями. Цiєї ночi вiн, як i завжди, iшов Буколеоном, стерiг спокiй василевса.
"Василевс!"— Феофано посмiхнулась, згадавши це слово.
Ще вона подумала, що в цiй iмперiї повинно бути i є мiсце саме для такої жiнки, як вона. Це вона прикрашає й повинна прикрашати чорнi її палати залитi кровлю опочивальнi. Вона — квiтка Пропонтиди i зараз повинна терпляче ждати наказу свого спiльника i друга — проедра Василя.
Феофано ступила вперед, взяла руку Варда Валента. Ця рука тремтiла. Вона доторкнулась гарячими своїми устами до його обличчя. Вiн був не безбородий.
5
Чорним вихором, бурею летiв з дружиною своєю на пiвдень вiд Києва князь Святослав. Поруч з конем князя Святослава, як i у воєвод i бояр його, а так само й у воїв, скакало ще по двоє-троє вiльних коней. Вершники пересiдали з коня на коня, спали по кiлька годин перед свiтанком — i мчали далi й далi...
Не всi вої витримували.