На той час слюсар Юра, перекинувши через паркан мішок антрациту, вже виторговував у приватному секторі літр самогону. Лаборантки насмажували картоплі і всі викладали на стіл принесені з дому їства. Старший машиніст додавав пляшку самогону домашнього виготовлення, настояного на горіхах, і під заспокійливе гудіння транспортерів, вентиляторів і насосів в лабораторії виникало душевне дружнє спілкування. І тільки електрик Ваня, студент-заочник, усамітнювався з конспектами і домашніми завданнями у своїй кандійці. Застілля тривало допоки під боком кочегара Михайла не холонула батарея.
— Йдіть, Павле Гнатовичу, до кабінету і спочиньте, бо вам вранці докладати, — піклувався старший машиніст Савич, і трудяги розходились по місцях піднімати температуру.
Гнат Платонович не докучав сину; вдовольнявся тим, що мав, і нагадував про себе лише при появі нагальної життєвої нужди. Господарство вони вели пополовині, спільні фінанси вів батько. Він виділяв гроші на їжу, квартиру, світло, воду, газ, телефон і позичав синові на гульню, якщо той дуже вже просив. Страви, які готовив Павло, не радували різноманітністю: в основному налягали на картоплю, смажену за рецептом матроського куховара Льоньки. Родзинка полягала в тому, щоб не кришити її на пелюстки, а нарізати брусочками і вивалювати на сковорідку, де в олії вже шкварчали підсмажені до золотавості пластівці цибулі. Борщ Павло варив пісний на борщовій заправці, що трилітровими банками продавалася у найближчому гастрономі. Варився борщ у відерному емальованому чавуні, який потім виставлявся у холодний коридор на мороз, щоб вистачило на два тижні. Павло щодня видобував з чавуну борщову крижину, розігрівав на газу, і тато хвалився, що його борщ смачніший навіть від того, що колись варила покійна Галя. Снідали і вечеряли чаєм і білим хлібом з маслом, що зберігалося у манюсінькому холодильнику "Кристал", придбаному у розстрочку ще Наташею. У спекотні дні холодильник пускав воду, але єдина пачка вершкового масла не псувалася. Постільну і татову спідню білизну, тавровану сімейним номером 175847, Павло носив до загальноміської пральні; свої ж штани, шкарпетки і сорочки прав по-студентські: господарським милом в цинкованому тазику. Раз на місяць купав тата у ночвах і стриг на ногах нігті. Голився тато власноруч, а постригтися викликав перукаря. До нічного відра, яке звичайно трималося у холодній комірці, Павло зі старої табуретки виготовив зручне тепле сідало. Взагалі-то він старався підтримувати певний комфорт, але інколи, засидівшись з друзяками за чаркою, допускав зриви. У таких випадках його звичайно виручав квартирант студент Толя Синельник. А коли ж і він був відсутній, то Павло, з'явившись опівночі, заставав тата голодним: сидить собі тихо, Сухомлинського читає.
Однієї ночі начальник котельні, вимогливий, принциповий чоловік на прізвище Чистота, перевіряючи роботу нічної зміни упіймав веселу компанію "на гарячому". Не відаючи з чийого блату до нього направили цього Шелестовича, він не став його карати, обмежився мораллю, а по закінченні опалювального сезону передав у розпорядження начальника цеху майстром ремонтних робіт. І на новому місці Павло не знайшов собі застосування. Роботяги знали своє діло краще за нього, і його обов'язки зводилися до виписки матеріалів і закриття нарядів. Маючи вільний час, Павло розгулював по цехах, стовбичив біля верстату гарненької токарки Тамари, або навідував Аркашу Антонова, з яким він у п'ятому-шостому класах ковзав на лижах і ходив на Сейм рибалити. Наразі Аркадій обслуговував здоровенні гільйотинні ножиці, сховавшись за якими, можна було розпити пляшку самогону, згадати дитячі пригоди і смішних учителів.
Учувши від нового майстра самогонний дух, робочі признали його своїм. При ремонті вони використовували вжите, а нове виносили за завод і застосовували при монтажу опалення у приватних будинках. На цьому вони непогано заробляли і щиро пригощали майстра за списання вкраденого. Невдовзі начальник цеху узрів панібратство серед ремонтників і перестав здоровкатись з Павлом за руку.
— Не ображайся, друже, але робота з людьми — то не для тебе. Людей треба ганяти, бо позалазять на шию і не подякують. Пропадеш. Народ — він, що жінка: любить, щоб його топтали. З твоїм розумом треба переходити до відділу, — радив при зустрічі Фіма Гегіль, який, закінчивши вечірній інститут, працював інженером у відділі постачання і вже прославився неабияким добувачем. Він і пообіцяв перебалакати з начальником конструкторського відділу.
— Тямущий, як і ти; а вже п'є, — ми з тобою проти нього не умивалися. Я йому нещодавно холодильник "Донбас" з міжрайбази притарабанив.
Начальник призначив новачку випробувальну роботу — черв'ячний редуктор. За студентство Павло розробив з десяток подібних механізмів на замовлення багатих студентів по двадцять п'ять рублів за штуку і винайшов раціональну методику їх проектування. Він запримітив: якщо креслення виходить незграбним, не варто знов перераховувати на міцність і тривкість, краще просто триматися пропорцій: красиве — завжди правильне. Отже, він не став втрачати час на лічбу, натомість узяв олівець і на єдиному подиху намалював красивий редуктор. Звичайно на таку роботу досвідчені інженери витрачали три дні, тож керівник запідозрив халтуру, особисто усе перерахував на логарифметичній лінійці і, переконавшись у правильності креслення, призначив новачку оклад у сто п'ятнадцять карбованців, що на десятку перевищував звичайну платню молодим спеціалістам.
Конструкторський відділ займався проектуванням нестандартного обладнання, придбати яке готовим заводу було ніяк. Підйомники, конвеєри, ящики, гальванічні ванни, випробувальні стенди, затискачі — всяка всячина, аж до спеціальних верстатів. У відділі лічилося п'ятдесят шість спеціалістів, і всі зверталися один до одного на ім'я та по батькові. Кожен трудився за своїм кульманом і спілкуватися виходили в коридор. Панував робочий регламент: п'ятдесят хвилин роботи, десять — перекур. Поки жінки провітрювали приміщення і займалися виробничою гімнастикою, чоловіки купчилися на сходових клітинах: курці палили, а некурящі теревенили про усе. Більшість поверталася на робоче місце вчасно, а особливо балакучі затримувались аж до наступного перекуру.
— Як там просувається патент на всесвітню електростанцію? Що це у вас в руках за астролябія? — Ростислав Михайлович, записний глузівник на прізвисько Балда, звернувся до колеги Дмитра Романовича, який запевняв, що винайшов спосіб безпровідної передачі електрики з Чукотки до Москви.
—Усюди бездарі і бюрократи. Оце, дійшов до ЦК КПРС, мож, там оцінять. Ось, подивіться на цей арифмометр, — Дмитро Романович показав целулоїдне кружальце поцятковане цифрами. — Додатково можна вираховувати Великдень.
— Здається мені, що у вас, Дмитре Романовиче, ширинка розстебнулася, — підколов винахідника Балда.
— Мертвяк в домі — двері не зачиняються, — віджартувався той.
— Свіжий анекдот, — не вгамовувався Ростислав Михайлович: — Ви ж знаєте, колега Холоденко з відділу стандартизації, людина вихована на традиційних цінностях, на сорок п'ятому році життя одружився з дівою Маргаритою з технологічного бюро, молодшою від нього на десять років. Так ось, вранці, прокинувшись під враженням шлюбної ночі, вийшов він до тещі з букетом, який напередодні подарували молодим, і каже: спасибі, мамо, що зберегли для мне доньку незайманою. Тут зворушена жінка і подарувала йому ту білу сорочку, в якій він останнім часом дефілює. До речі, ось і він! Григорію Миколайовичу, а що це ви у старій сорочці?
— Та ну її. Оце збираюсь я на роботу, а теща й питає: ти шию мив? Тож я вдів свою.
— Павле Гнатовичу, можна вас на хвилинку, — покликав Павла інженер з бюро штампування. — Мені вас порадили як донора. Тут жінка важко захворіла, потрібна кров на операцію. Можна з вами домовитись?
Здавати кров Павлові було не в новину: в інституті вони з Льонькою не раз заробляли на випивку; їм навіть значки "Почесний донор" видали.
— Каже, складна операція? Звичайний аборт. Це я тебе рекомендував. Ти ж менше четвертної не бери, — похвалився Ростислав Михайлович, коли Павло повернувся в круг.
Балду він знав з дитинства як ударного волейболіста заводської команди "Шахтар". Коли він — метр дев'яносто п'ять, руки до колін — вистрибував понад сіткою, суперники втягували голови у плечі і присідали до землі. Він належав до того покоління українських хлопчаків, яке на власні очі бачило німців, а дехто навіть був у партизанах. І Славко не пас задніх: одного разу заточкою проколов окупантам мотоциклетну шину. За шкоду його прилюдно відшмагали і штани на дерево закинули. По війні, навчаючись у залізничному училищі, він безшабашно хуліганив; у технікумі захопився спортом, що не завадило йому до тридцяти років пити й гуляти. Зрештою, він допився до інфаркту, не закаявся, переніс другий і, мабуть, помер би розбишакою, якби не узяла його під своє крило красива і принципова дівчина Олена.
Коли Павло з'явився у відділі, Ростислав Михайлович вже десятий рік тримався в суворій зав'язці. Він закінчив інститут, вислужив першу категорію інженера-конструктора, дружив з начальником і мав оклад у сто тридцять рублів. Вів себе благопристойно, роботу покидав по дзвінку і, обминаючи компанії, квапився додому пестити дружину і виховувати двох дітей. Павлова балаканина стосовно нескінченних походеньок внесла в його усталене життя сум'яття; пробудився потяг до пригод, і він зірвався. Тієї п'ятниці, коли Павло заробив двадцять п'ять карбованців за кров, до відділу зайшов Фіма Гегіль з бажанням випити по склянці вина, і Ростислав Михайлович потягнувся за молоддю. Традиційно вони попрямували до погрібця на розі Батуринської і Ярмаркової — насправді затрапезного буфету, який, попри розведене пиво і столи з риб'ячими потрухами, Павло назвав "Гамбрінусом". У закладі, попри заборону, дозволялося розпивати алкоголь, принесений з собою. Вмостившись попід чорним від зовнішнього бруду віконцем, друзяки спорожнили пляшку "Московської", додали кислим "Жигулівським" і з'їли по засохлому пиріжечку, які подавалися як чебуреки. Фіма, який служив кавалеристом на афганському кордоні, вкотре розповів випадок, коли він з карабіна вцілив сніжного барса; Павло повідав істинну правду щодо подій у Чехословаччині, а Славко похвалився, як він одним ударом завалив трьох Олениних залицяльників.