З їх допомогою він мав придушити повстанський рух на землях Білої Русі, а потім захопити Київ і з'єднатися з військами Владислава IV. Щоб якось нейтралізувати зусилля Радзивілла, гетьман Хмельницький мусив перекинути на територію Білорусії значні військові сили. Серед них були й два козацьких корпуси, якими командували Данило Нечай і Йосип Глух.
Корпус Нечая вирушив у березні до Слуцька, маючи чітку інструкцію Хмельницького: зробити все можливе, щоб литовські війська не вийшли поза межі тих країв, де вони зараз є. А якщо ж усе-таки вийдуть, то бити їх дорогою: на переправах через річки, на привалах. Наскакувати й відступати, а відступаючи, заманювати війська противника в бік Волині й Поділля, тобто, як мовиться в "Історії русів", "відступаючи завжди до головної своєї армії, котра спрямувала похід до міста Збаража".
Нечай виконав цей наказ. Знесилюючи військо противника, він організовано відійшов на територію України. А паралельно з ним успішно діяли корпуси Івана Богуна, що дійшов аж до Бреста, та Мартина Небаби, який скуб литовсько-польські гарнізони в районі Лоєва.
Відомо, що Зборівська угода, надзвичайно невигідна для України, викликала невдоволення багатьох полковників Визвольної армії. Особливо гостро критикував її Данило Нечай. "Полковник Нечай, подвиги якого ще дотепер оспівують думи Південної України, — читаємо в нарисі Проспера Меріме "Богдан Хмельницький", — в очах своїх сучасників уособлював шляхетні риси козацького ватажка. Він став виразником почуттів українського народу і виступив перед гетьманом із прикрими й зухвалими докорами: "Ти кидаєш нас, ти кидаєш тих, кого мав би захищати. Чи ти осліп і не бачиш, що поляки глузують із тебе, даруючи свої ласки? Твоя запопадливість перед ними відвернула від тебе найвірніших воїнів. Веди так далі. Хочеш — можеш ставати рабом, а ми пошукаємо собі іншого гетьмана, з яким захистимо нашу волю".
Це були не просто слова" не просто докори. За ними настали дії. Виникла загроза збройного протистояння. У цей час в Україні вже сформувалася досить впливова опозиція Хмельницькому. На певний час корпус Данила Нечая, по суті, вийшов з-під контролю гетьмана Хмельницького, оскільки не виконував умов Зборівського договору, як не виконував і наказу гетьмана припинити бойові дії проти польських військ, та не чинити опору магнатам, яким дозволено було повертатися до своїх маєтків та замків. Втім, якщо вже казати правду до кінця, то й сам Хмельницький намагався не помічати цих порушень, оскільки в політичному плані йому вигідно було, щоб якісь корпуси діяли ніби поза його плечима, на власний розсуд. Цим він скидав із себе відповідальність, а сили поляків тим часом розшарпувались і підупадали.
На початку 1651 року полковник Нечай вирішив підняти на Поділлі велике повстання, щоб не допустити повернення поляків у цей край. Він уже мав близько сорока тисяч шабель. Ще кілька загонів повстанців, які діяли окремо, готові були приєднатися до нього, аби лишень полковник наказав. А він чекав весни, коли бойові дії можна буде розгорнути з усією силою.
Проте поляки теж пильнували свого і дуже уважно стежили за маневрами ненависного їм Нечая. Йому раз у раз доводилося ставати з ними до бою. Коли в лютому гетьман Калиновський ввів на Брацлавщину значне польське військо, Нечай повідомив про це Хмельницького і дістав дозвіл розпочати проти поляків масштабні бойові дії. По кількох досить вдалих сутичках з передовими загонами поляків, нечаївці відійшли вглиб своєї території і святкували масницю (це свято 1651 року припало на 3-9 лютого за старим стилем). Святкували бучно. Попустили собі віжки, гадаючи, що ворог далеко і пробиватися аж сюди, до містечка Красного на Вінниччині, не наважиться. Командир корпусу Данило Нечай — молодий, уславлений, вродливий — навідався перед ранком до знайомої молодиці. І саме цієї світанкової пори до містечка вдерся загін поляків. Познімавши не дуже й пильні роз'їзди, поляки оточили Красне, а їхній передовий загін під орудою польного гетьмана Калиновецького, заходився чинити розправу з підпилими козаками.
А що ж вони? Хоч напад був геть несподіваним і страшенно недоречним, козаки — ті, що вціліли та оговтались після першого наскоку, — все ж якось згуртувалися й кинулись у контратаку. Кинулися так навально, що навіть потіснили були поляків до околиць. Та побити ворога до кінця їм сили нестало. Так само, як і вирватися з кільця. "Калиновський вскочив у містечко уночі і напав на козаків соних і напідпитку, — відтворював цю ситуацію М. Аркас — та все ж зразу козаки виперли їх за міські мури і багато жовнірів порізали. Тоді поляки запалили місто і знов кинулися на козаків..." Очевидці цієї драми переповідали, що Данило Нечай, оточений зусібіч в одній із хат, відбивався з небувалим завзяттям. Але загинув — разом з усім тим загоном, з яким прийшов до міста на свято.
Дізнавшись про загибель товариша, полковник Іван Богун люто помстився ворогам. Розгромив їх у кількох битвах, а самого Калиновського з рештками війська гнав аж до Бара, відбивши в нього значну частину артилерії. Але це вже було потім.
А на разі Україна оплакувала загибель одного з найталановитіших своїх захисників, найулюбленіших своїх полководців...
Семен Височан, керівник козацько-селянського повстання на Галичині, полковник війська підгірського, полковник Визвольної армії, полковник Лисянський.
Семен Височан... Він явився пригнобленому народу Галичини, як являються месії — сповнений віри, мужності, з провідницькою переконаністю у святості свого шляху і своєї справи.
Образ цього велета духу карпатського зароджувався навіть не з плоті людської, а з прадавніх легенд, з містичного чекання ватага-визволителя; з мольфарівського віщування правди і волі, котрі неминуче мають запанувати над блакитним маревом гірських долин, над селянськими обійстями і православними церквами; з віри в надлюдську силу і вселенську невмирущість Того, хто прийде, аби визволити і мудро запанувати...
* * *
Національно-визвольна боротьба, розпочата напровесні 1648 року Богданом Хмельницьким на пониззі Дніпра; перші, але гучні та вражаючі перемоги козацько-селянського війська під Жовтими Водами і Корсунем бойовим закликом відлунювали в душах десятків тисяч патріотів Галичини, Закарпаття, Буковини, тектонічно концентруючи біль і гнів народний по гірських та передгірних районах Карпат, де вічним клекотом нуртував бунтарський дух легендами й піснями оспіваних гайдуків, незримих, але всюдисутніх "опришків " чи лемківських "збійників".
Уже влітку 1648 року в різних регіонах Прикарпаття, зокрема, на Покутті, в Галицькому Підкарпатті, Обертинщині, виникають невеликі, але заповзяті повстанські загони, що називалися тут "купами". Певний час ці загони — маючи кожен свого отамана, ватага — обмежувалися нападами на маєтки місцевих шляхтичів та витісненням із сіл польської адміністрації. На значніші бойові операції ні озброєння, ні досвіду, ні достатніх сил у них не було. Крім того, потрібен був хтось, хто взяв би на себе координацію дій цих "куп", об'єднав, організував у більш-менш пристойне військо, яке могло б протистояти не лише надвірним охоронцям місцевих магнатів, але й добре вишколеним підрозділам війська Речі Посполитої.
І до середини літа 1648 року такий організатор, такий авторитетний ватажок з'явився. Ним став хоробрий, талановитий ватаг Семен Височан, якого поляки-сучасники згодом почали називати "мали Хмельніцкі землі галіцкей", тобто "малий Хмельницький галицької землі". І слід погодитись, що Семен Височан справді заслуговував цього визначення, цього порівняння.
Але зауважу, що, можливо, саме воно вплинуло на формування версії щодо походження цього козацького ватага —, його появи на Галичині в розпал повстання. Відомо, що в своїй праці "Народні рухи в Галицькій Русі 1648року ", опублікованій у наукових записках Шевченківського товариства (Львів) у 1898 році, дослідник Степан Томашівський дотримувався думки, що Височан з'явився на Покутті лише восени 1648 року, в ранзі полковника Визвольної армії Богдана Хмельницького, на чолі козацького війська.
У нього негайно знайшлися послідовники, але знайшлися й опоненти, які доводили, що Височан походив з Галичини, що коріння його слід дошукуватися саме тут, і повстання, яке ввійшло в історію під назвою "повстання Високана" у зароджувалося під його проводом, а не на вістрях шабель війська Богдана Хмельницького.
Така ж полеміка точиться і з приводу того: був Семен Височан селянського походження, чи, може, належав до "нобілітованих", тобто тих, кого наділено було шляхетством, або й до "бене нашу с посесіонатус", тобто шля-хетнонароджених. А саме таким, "нобілітованим", постає перед нами Семен Височан, наприклад, в історичній повісті Теодора Микитина "Полковник Семен Височан", з якої випливає, що майбутній підгірський полководець здобував освіту у Львівській братській школі, і був першим її учнем, вихідцем із села Вікторова.
Що стосується версії про те, що Височан зі своїм козацьким загоном з'явився на Покутті лише восени 1648 року, то певним чином вона була спровокована самим повстанським полководцем, який усіляко вкорінював та підсилював у війську козацький устрій, козацькі традиції, козацьке походження своїх загонів і свого повстання, на чому ми ще зупинятимемося докладніше.
Крім того, Височан, який, справді, мав контакти з Богданом Хмельницьким, чи принаймні з його близьким оточенням, не приховував спорідненості свого війська з Визвольною армією гетьмана, називав себе козацьким полковником, і не виключено, що після появи армії Хмельницького в Галичині, військо Височана, дійсно, було підсилене якимось, нехай навіть незначним, загоном досвідчених, загартованих в боях козаків.
Ось так і творилась легенда про те, що Височан — полковник війська Хмельницького, посланий гетьманом на Покуття, щоб підняти повстання, а згодом поєднати свої загони з полками козацько-селянської армії.
Щоправда, дехто з давніх і сьогочасних істориків аж занадто покладається на цю легенду, посилаючись при цьому на твердження польського історика А. Прохаски, інших дослідників, які стверджують, що саме агітаційне підґрунтя повстання Височана закладали емісари Богдана Хмельницького, які діяли тут, на Підкарпатті, ще з кінця 1646 року.
От тільки історики не завдають собі труду з'ясувати просту річ: щоб розсилати по таких далеких краях своїх емісарів, Хмельницький, уже десь на середину 1646 року, повинен був мати свій повстанський штаб, табір, військову та фінансову потугу.