Chaque bаron а sa fantaisie //Кожен барон має свої примхи (французьке прислів'я)//, — додав він і знизав плечима.
Король мовчить. Він гостро відчуває погано приховану ворожнечу магнатів. Вже не раз ввічливо, але одверто казали вони, що його політика шкодить Польщі і він, а не морські походи козаків, є головною причиною війни з Османом. Він ненавидить козаків, та що може він зараз сказати, коли пани зрозуміли, що без козаків навіть пам'ять про Річ Посполиту розвіється вітром в неосяжних південних степах.
Мовчання триває довго. Любомирський намагається знайти якийсь компроміс і напівзапитливо звертається до Замойського:
— Власне кажучи, Сагайдачний зараз не гетьман. Коли ж кінчиться це чудернацьке двовладдя на Січі?
Замойський відповів не одразу:
— Так, але зараз і Бородавка нам теж потрібний. Одночасно з загибеллю пана коронного гетьмана, Кантемир-мурза вдерся до нас із своєю ордою і дійшов до Львова i Перемишля. Скільки сіл та містечок спустошив він — знає лише пан бог... А тен Бородавка примусив його тікати і згодом пройшов Молдавщину і весь степ аж до Понта Евксинського.
— Сагайдачний — це ще сяк-так, — обурено урвав його Любомирський, — але ж Бородавка... Ніхто не згодний мати справу з тим розбійником і отаманом збіглих хлопів!
Пани засперечалися, розбилися на групи і нервово і схвильовано обмірковували події, і всі зійшлися на тому, що всі плани і заходи залежать від стану державної скapбниці. Ось чому вони щільно оточили підскарбія і почали наперебій розпитувати його про фінансові справи.
Відповідь була невтішна. Уряд мав чимало боргів і майже нічого готівкою, і взагалі не було чого й думати про формування нових загонів. Король слухав підскарбія, покусував губи і дививсь кудись у просторінь. Сапега похмуро сопів. Він вперше відчував хиткість становища Речі Посполитої і майже жалкував, що тримає булаву великого гетьмана Литовського. Тільки Якуб Собеський та Томаш Замойський напосідали на принишклих сенаторів і уперто настоювали, що треба негайно звернутися до козаків.
Довго не згоджувався Зигмунд — підраховував на папері, скільки має він особистого війська і скільки має його королевич Владислав та скільки повинні виставити магнати, але підсумок не досягав і тридцяти тисяч.
— Не забувайте, що на папері одне, а насправді буде значно гірше. Наше панство не доросло до рівня стародавнього Риму, де кожен з гордістю поспішав на захист ойчизни. Чимало панів і не подумають вирушити з своїх маєтків і дідизн або так спізняться, що їх загони з'являться після генерального бою. А в інших не буде харчу й коней або пристойної зброї, — напосідав Якуб Собеський.
З сумного досвіду московських походів він добре знав панську вдачу.
— Але ж на цей раз будьте певні, що з'являться всі. Це ж самозахист, а не якась авантюра для завоювання московського трону, — сперечається Хоткевич.
А Собеський обурено бурмоче крізь зуби:
— Той, хто мало не поморозив свого війська в Московщині, має кожну нобілітовану наволоч за Катонів та Гракxiв [301]. О patria!..//О батьківщино! (лат.)// В яких руках опинилася твоя доля!..
Зигмунд мовчить, думає важко й повільно і дивиться кудись У просторінь олов'яними очима вареного судака. Він ненавидить козаків, ненавидить їх віру, мову, одяг, гoлені голови з оселедцями, а головне — їх волелюбство і незалежність. Як таємний єзуїт, вiн над усе цінує в людях покору, вміння розчинити свою волю і істоту у волі тих, хто керує і панує над підлеглими. Сам він розчинив своє "я" у відданій службі інтересам Ватікану, і тому кожний прояв людської волі йому огидний. А з того часу, як старшина взяла під свій захист православну ієрархію, він здригається від люті, почувши про козаків.
Але магнати думають інакше. Треба добитися перемоги над турками і врятуватися від загибелі ціною найменших витрат і небезпек. Підрахувавши всі рrо і contra //За і проти (лат.)//, вони бачать, що Замойський і Собеський мають рацію.
А коли запорошений і захеканий гонець подав королеві повідомлення, що татари вдерлися у Покуття і грабують і палять Уманщину, замовк і король.
— Негайно пишіть Сагайдачному та Бородавці і посилайте до них повноважного посла з платнею і подарунками, — карбує Замойський. — Хай ударять вони на татар і зроблять диверсію з боку Чорного моря. Надішліть їм дерева для будування човнів, замість попалених восени. І хоч з-під землі відшукайте грошей, щоб сплатити їм увесь борг.
І, як загіпнотизований, диктує Зигмунд метрикантові Маєвському свою першу грамоту до козаків.
Королівський підскарбій краще за всіх розумів, що без грошей нема чого й вдаватися до козацького війська. А тому, що платня ця складалася не з самих тільки грошей, але й з поставів сукна, шапок, чобіт та кожухів, — треба було виготовити їх у найкоротший термін.
І королівський підскарбій виявив тут неабиякий господарський хист.
Поки королівські гінці мчали у всі кiнцi Речі Посполитої, запрошуючи панство на елекційні соймики, він викликав до себе варшавських та краківських лихварів і зажадав, щоб вони внесли до державної скарбниці двадцять тисяч червінців у подарунок короні — на захист батьківщини. Покрутилися-покрутилися лихварі та й кинулися до кагалу. А кагальники розклали цю суму на кагальну голоту і стягли її у подвійному розмірі, не зглянувшись на благання й плач, на прокльони і зойки і так знесилених злиднями і роботою бідняків.
З поставами і хутрами, шапками і зброєю вийшло ще простіше. До майстерень кравців і шевців, мечників та панцирників, лимарів та сідлярів вдиралися жовніри й драбанти, хапали покраяні і не покраяні постави, недороблені делії та кунтуші, жупани та доломани, чоботи й шапки, шуби й рукавиці.
— Але ж це кунтуш пана старости Ошманського! — волав кравець, видираючи в жовніра сфастригований кунтуш на куницях з коштовного венеціанського оксамиту кольору стиглих гранат. — Він мені голову зірве за свій крам.
— Цить, хаме! — ляснув його нагаєм пихливий ротмістр. — У тебе знайдено — отже твоє.
— Так спитайте ж людей!.. Та сам пан староста гостюють в свого родича Радзівілла! — не випускав краму кравець, а на щоці його пухла кривава п'явиця від нaгaя.
Драбанти нишпорили по шухлядах та шафах, здирали з манекенів недошиті шуби, навіть фіранки з вікон та дверей, бо ж з них теж можна пошити штани чи жупан якомусь козакові.
Зойки й прокльони стояли над колінкуватими вулицями і завулками Старого Міста. Жінки й дочки майстрів тікали задвірками з повними пазухами краму, хутра и срібла замовців. Драбанти ловили їх, обшукували і коли жінка або дівчина була вродлива і, молоденька, дозволяли собі чимало зайвого поза межами своїх службових обов'язків.
Дехто з майстрів чинив драбантам рішучий опір. Тоді міська сторожа тягла того майстра до ратуші, і залякані лавники ув'язнювали його "до ратушної вежі" за опір державній владі в збиранні коштів на порятунок ойчизни.
Потерпіли не самі тільки майстри, чиї вироби були придатні для козацького війська, — і ювеліри, і ткачі-гобеленники, і гранярі самоцвітів відчули патріотичний запал пана підскарбія.
— Бо ж з келехів і з різного срібного посуду можна накарбувати талерів та червінців, — тлумачив він нетямущим ремісникам, — а на ці гроші найняти оборонців ойчизни і свєнтего хреста. А якщо пани майстри не розуміють таких простеньких речей, це свідчить про те, що вони є вороги ойчизни, ладні схилитися під ярмо ісламу, і я буду примушений звернутися до ратуші і магістрату з приводу наявності такого небезпечного елемента, якого не можна терпіти в межах Речі Посполитої взагалі, а в мeжах столиці її — зокрема.
І зблідлі залякані майстри замовкали і, зціпивши зуби, дивилися, як зникають у драбантських торбах та paнцях їх вироби і найкоштовніші речі замовців.
Ввечері збиралися цехові сходки. Всі одностайно обурювалися на денні події, і кожен пропонував свої заходи, як врятуватися від грабунку.
— Чи не піти нам до найяснішого пана круля? — раптом вигадав цехмійстер злотницького цеху. — Адже ж наш пан круль сам вивчав злотницьке майстрування. Він має у себе в палаці власну майстерню, де у вільний час робить церковні чаші і дарохранильниці. Як почесний майстер нашого цеху, він мусить нас оборонити від плюндрування.
Залякані, змучені і пограбовані майстри вхопилися за пропозицію і обрали депутацію до короля з вірнопідданською адресою, коштовними подарунками і покірливим проханням врятувати їх від розору.
Король подякував за подарунок і добрі почуття, а щодо скарг на надмірний службовий запал пана підскарбія відповів, настовбурчивши свою еспаньйолку:
— Війна — великий іспит, де кожен мусить щось покласти на вівтар батьківщини. Шляхетне рицарство лягає за неї головами, а ви даєте лише частку свого виробу. Я теж виряджаю на власний кошт ціле військо, а син мій, королевич Владислав, несе на вівтар ойчизни своє власне життя. Хіба поруч з такими жертвами наше майно не дрібниця?!
— От клятий єзуїт, — плювалися майстри, розходячись по домівках. — Шкода, що пан Пекарський [302] в нього не влучив.
І з насолодою безсилої люті показували один одному модну карикатуру, на якій невідомий художник намалював Зигмунда з покучерявленим волоссям, де з кожної кучеринки визирали чисто виголені єлейно-фальшиві пики ченців-єзуїтів.
— Оце здорово! Підчепив за живе цього мовчазного чорта! — ахали захоплено майстри і, втішені, хоча б гострою сатирою, вирушали додому, де чекали їх заплакані жінки і обурені розчервонілі замовці, що з лайкою і загрозами вимагали повернути їм золото, хутра, постави сукна та шкіри.
В СУХІЙ ДІБРОВІ
В хаті жарко й душно. Липневе сонце весь день розпалювало стрімкий дах, а гарячі страви парували на столі гетьмана Бородавки. Гості тільки що пішли. Бородавка наказує Юзикові прибрати, сідає біля розчиненого вікна і розстібає на грудях червоний жупан коштовного англійського сукна. Вітер звиває завіску, і знадвору долинає аромат бальзамистого полину, дзюрчання степових цвіркунів, річкова вогкість і шелест верб і тополь.
Бородавка задоволено мружиться і сопе, підставляючи вітрові розхристані волохаті груди, де, як у вусах, пробивається перша сивина. Вуса його старанно розчесані і розпушені, на ногах — модні гостроносі чоботи, а новозбудований, по-святковому прибраний гетьманський будинок тхне не звиклою для Бородавки заможністю і навіть претензією на пишноту.
Бородавка тепер не будь-який сотник чи то полковник або курінний отаман, якими хоч греблю гатити на Січі.